Юні майстрині «Залізної гри»

«ОА» робила багато репортажів із тренування жіночої збірної з важкої атлетики на олімпійській базі. Можна сказати, що це стало доброю традицією. Вирішили не відступати від цієї традиції і за нинішніх надзвичайно складних умов – умов воєнного часу. Вважаємо це своїм невеликим внеском у загальну справу – спортивні журналісти теж на посту.

Було приємно бачити, що на олімпійській базі, як і раніше, панувало знайоме спортивне життя. Дорогою нам зустрічалися давні знайомі – відомі атлети, багато також було молодих спортсменів. Ідемо у напрямку корпусу важкої атлетики, де в цей момент розпочинають тренування учасниці збірної країни. Біля дверей нас зустрічає головний тренер жіночої збірної Юрій Кучинов. Разом заходимо до зали. Юрій Павлович знайомить нас із командою. Дівчата молоді, з ними раніше нам спілкуватися не доводилося. З тренерського складу присутній Валентин Михайлов, якого любителі спорту старших поколінь знають як призера міжнародних турнірів, у тому числі чемпіонату Європи, першої половини 70-х років. Поруч із Валентином Андрійовичем – його молодший колега Андрій Івженко. Він із Луганської області. Під пострілами та вибухами йому вдалося вибратися з тих місць у перші дні війни.
Юрій Кучинов познайомив нас із спортсменками – вони всі з Луганщини. Незважаючи на юний вік, деякі з них уже мають за плечима досвід міжнародних виступів та титули. 18-річна майстер спорту міжнародного класу Ольга Івженко, дочка та підопічна Андрія Івженка, – срібна призерка юнацького чемпіонату Європи. Софія Наумова, 16 років, – віце-чемпіонка Європи серед кадетів. Тетяна Буднікова, 21 рік, – віце-чемпіонка України. Надія Курдюкова, 21 рік, – чемпіонка України. З ними разом тренується і 13-річна Маргарита Леванзова, молодша сестра Надії Курдюкової. До речі, їхній старший брат Марк Леванзов входить до складу чоловічої збірної країни. Дуже раді були зустріти тут і давню знайому, яка неодноразово фігурувала у наших репортажах минулих років , – це Надія Єфимчук, яка двічі вигравала континентальну першість серед молоді. Нині вона є тренером-масажистом команди.
Ситуація в залі спокійна, без зайвого галасу. Чути тільки брязкіт металу та вказівки наставників. Дівчата працюють зосереджено, концентруючись на своєму внутрішньому стані. Навіть не віриться, що все це відбувається не у мирний час.
Юрій Кучинов встигає стежити за всіма підопічними, час від часу даючи вказівки та оцінки:
– Не поспішай. Сідай до того моменту, коли штанга тебе посадить. Бо ти встаєш, а вона тебе вниз тягне. Спробуй ще…
Наставник підходить до іншої спортсменки, схвально киває головою:
– Нормально. Молодець! Технічно.
Тетяна Буднікова робить підхід за підходом під наглядом Валентина Михайлова. Він вирішує, що час рухатися далі. Начебто все нормально – встала зі штангою, але... не втримала її. Наставник пояснює, що було зроблено неправильно. У наступному підході помилку виправляє.
– Добре. Тепер додай вагу.
Ці ж слова стосуються і наймолодшої атлетки – Маргарити Леванзової. Вона натирає руки тальком, потім додає на гриф «млинці». Для неї і ця вага – не межа. Бере штангу на груди, впевнено з нею встає і штовхає.
– Добре!
Ольга Івженко тренується під проводом свого батька. Після кількох підходів сідає на лаву, де лежить журнал: вона записує свої результати, щоб бачити динаміку. І знову йде до штанги. Ми сідаємо поряд з Андрієм Івженком, слухаємо його невелику розповідь.
– 22 лютого Оля виїхала до Києва на збори – готуватись до весняного чемпіонату світу у віковій категорії до 20 років. З нею виїхала і Софія Наумова. А я буквально вирвався звідти другого дня війни. Зараз із жахом це згадую… Якимось дивом моя машина була на ходу, адже її всю зрешетило уламками – снаряд розірвався поряд із гаражем. Наш будинок згорів. Що й казати, практично все містечко знищене. І ось з того часу ми на олімпійській базі. Можна сказати, що вона стала нашим домом. Тим паче, що до неї ми встигли звикнути раніше – останні п’ять років приїжджали на збори.
Але попри все, Ользі вдалося виступити на чемпіонаті світу в Греції. А буквально днями вона повернулася із Хмельницького, де проходив чемпіонат України. Здобула там чемпіонський титул. Наразі ми готуємося до чемпіонату Європи в Албанії. Неймовірно раді, що на олімпійській базі є всі умови для гідної підготовки. Я сказав би, ідеальні умови. Здається чимось фантастичним, що навіть у таких екстремальних умовах база підтримує свій високий рівень. Завдяки цьому підготовка дівчат йде чітко за графіком.
– Дякую всім, хто забезпечив нам можливість готуватися у комфортних умовах, – приєднується до слів батька-тренера Ольга Івженко. – Багато тут працювала над технікою і це дало добрий результат – перше місце на чемпіонаті країни. Вирвала там 90 і штовхнула 111 кг. І на тренуваннях брала таку саму вагу. А сьогодні, до речі, взяла на груди 95 кг, що є моїм особистим рекордом. Тепер готуюся до континентальної першості. Хочу сказати, що добрій підготовці сприяє і той факт, що у нас дуже дружна команда. Жодних конфліктів не буває. Натомість є неймовірна взаємна підтримка, з якою набагато легше долати будь-які труднощі.
Ольга йде займатися своєю звичною справою, по ходу кивнувши своїй молодшій подрузі Софії Наумовій. Та в цей момент тренує прес, тримаючи в руках важкий «млинець» від штанги. Чекаємо, доки закінчить ці вправи. Користуючись паузою, спілкуємося…
Починаємо з того, що просимо розповісти, що спонукало її – струнку, тендітну, на вигляд, дівчину, – зайнятися важкою атлетикою.
– Цим видом спорту займався мій старший брат, – пояснює Софія. – І батьки були не проти, щоб я пішла за ним. Підтримали мене. Ось і почала займатися. Мені це дуже подобається. Думаю, що зробила правильний вибір, про що свідчать і певні успіхи – стала віце-чемпіонкою Європи серед кадетів. І на чемпіонаті України нещодавно стала другою. Зі спортом пов'язую своє майбутнє – плани у мене великі. Дуже добре, що знайома з нашими відомими важкоатлетками, маю нагоду займатися поряд з ними. Це не просто добре, а й корисно. Навчаюсь у них тому, чого поки не вмію. Це дуже гарна мотивація.


– Навчалася у себе вдома в гімназії. Продовжую займатись у ній в онлайн-режимі. Навчання та спорт один одному не заважають. Просто треба вміти поєднувати ці речі. Можу спокійно тренуватися та займатися учбовими предметами. Тим паче, що на олімпійській базі для цього чудові умови.
Поспілкувавшись із Софією, зауважуємо, що звільнилася Тетяна Буднікова. Погоджується сказати про себе пару слів.
– Мені 21 рік, із них 14 займаюся важкою атлетикою. Що мене до неї привело, вже й не пам’ятаю. Здається, якось прийшла подивитись змагання, та й затягнуло. Так і пішло. З минулого чемпіонату країни повернулася зі срібною медаллю. Мені дуже подобається атмосфера, яка панує у спорті – не тренуваннях, зборах, змаганнях. Задоволена тим, що ми маємо чудову дружну команду, чудових наставників.
Тетяна робить жест рукою, вказуючи на спортсменку, яка стоїть поруч. Начебто передає їй естафету. Це Надія Курдюкова, про яку мені вже щось відомо: їй 21 рік і вже три роки одружена. До цих відомостей вона додає, що важкою атлетикою займається сім років.
– Чоловік теж був у цьому виді спорту. Одна з останніх приємних подій мого спортивного життя – виграла чемпіонат України у Хмельницькому. Дуже хочеться сказати добрі слова на адресу моїх тренерів. Вони сьогодні не зі мною, але дуже підтримують. Це Костянтин Олександрович та Марина Владиславівна Селіванови.
Дуже задоволена тим, що є людина, яка поруч і завжди мені допоможе – молодша сестра Маргарита Леванзова. Їй лише 13 років, але п’ять із них теж займається важкою атлетикою. Виходить, це у нас сімейна справа.
– На сто відсотків сімейна, – підтверджує Маргарита. – Адже наш старший брат Марк теж важкоатлет. Він входить до складу чоловічої збірної України. Хочу сказати, що саме брат та сестра мене дуже мотивують у спорті. Намагаюсь за ними тягтися.
Тренування закінчилося. Ми з головним тренером Юрієм Кучиновим сідаємо на лаву у вже спорожнілій залі, щоб докладно поговорити про те, що було, що є і що буде.


– Чесно зізнаюся, мені не хочеться про це згадувати. Час уже минув, а рубець на серці лишився. Проте… Ми тоді робили все, щоб у Токіо-2020 мали медаль. Ми були у ній впевнені. Образно кажучи, медаль вже була буквально «намальована». Це Анастасія Лисенко у тяжкій ваговій категорії понад 87 кг. Питання було лише у тому, якої гідності буде нагорода. Ще до Ігор на чемпіонаті світу Анастасія піднімала 286 кг. Для порівняння: на Олімпіаді в Токіо результат срібної призерки був 283 кг. Причому ця англійка Емілі Кемпбелл раніше на всіх змаганнях програвала нашій спортсменці.
Негаразди почалися з того, коли вирішили перенести терміни Ігор. Проте Настя за цей термін підготувалася дуже добре. А потім, як обухом по голові – у Лисенко ковід! Звісно, це був удар. Залишався запасний варіант – відправити до Токіо 20-річну динамівку Камілу Конотоп, яка виступає у категорії до 55 кг. Це талановита, дуже перспективна спортсменка. Їй удалося набрати потрібну кількість балів, щоб пробитися на Олімпіаду. До речі, там виступила гідно з урахуванням юного віку. Змогла вийти до фінальної частини, а у підсумку посіла п’яте місце. Ми покладаємо на цю важкоатлетку великі надії. Сьогодні Каміла планомірно готується до Олімпійських ігор 2024 року в Парижі.
Торкаючись цієї теми, скажу, що ми маємо цілу низку спортсменок, які претендуватимуть на ліцензії. Поки не забігатимемо вперед і не називатимемо прізвищ. Найближчий чемпіонат світу все розставить по своїх місцях. І після цього вже цілеспрямовано готуватимемо тих, хто реально готовий завоювати ліцензії та їхати до Парижа. Для них намічено п’ять стартів, з яких три є обов’язковими. З одного боку, це начебто легше порівняно з минулою Олімпіадою – тоді треба було пройти сім стартів. З іншого боку, буде важче, оскільки конкуренція зростає, адже замість семи олімпійських категорій зробили п’ять.
Підкреслю, що найголовніше – достойно виступити на обов’язкових стартах. До цієї трійки входить чемпіонат світу, чемпіонат Європи та Кубок світу наступного року. На чемпіонаті світу треба потрапити до першої п’ятірки. Причому на результат впливатимуть не очки, як було раніше, а набрані кілограми.
До речі, найближчий чемпіонат світу, який відбудеться у грудні в Колумбії, також буде ліцензійним. Після нього, як я вже казав, ми чітко визначимося зі складом.
Докладніше зупинюся на відбірковій боротьбі. Максимальна кількість ліцензій, які може набрати країна – три чоловіки, три жінки. Думаю, що завоювання двох ліцензій – це буде великим успіхом. У нас семеро спортсменок є претендентками на ліцензії.
Додам, що безпосередньо на олімпійському турнірі важкоатлетів уже не буде категорій А та В, як раніше. Буде одна. А кожен із тих, хто потрапить до фіналу, реально претендуватиме на медаль.


– Давайте говорити відверто й об’єктивно. Це закономірність, коли на чемпіонатах світу, які слідують одразу після Олімпіад, високих результатів не показують. Рекордів там не очікують. Пояснюється це просто – багато провідних спортсменів беруть паузу після Ігор, відпочивають. Але для мене, як тренера, найголовніше – результат у кілограмах, а не місце у протоколі. А ті результати, які були показані на торішньому чемпіонаті світу, не відповідають тим, яких прагнемо. Медалі, звісно, добре, але кілограми, які спортсменки піднімали, не влаштовують.

– Так, інакше не сказати... У нас мав початися збір і тут – війна. Якась дикість! Я із командою був на олімпійській базі. Звичайно, в очах у дівчат бачив переляк. База помітно спорожніла. Команди почали їхати, хто куди. І я мав можливість сісти в машину і теж виїхати. Але як головний тренер на це піти не міг. Адже зі мною тут була команда – спортсменки із Луганської, Донецької, Херсонської, Харківської областей. Куди їм їхати? Додому під снаряди? Зв’язався з Міністерством, і там мене підтримали. Усією командою ми залишились на олімпійській базі. Із директором бази Андрієм Крилюком підготували притулок, знесли туди матраци, мати. Навіть охорону виставляли. Чергували і спортсмени, і тренери. Щось на кшталт тероборони. Звісно, про спокійний стан говорити не доводилося, коли лунали вибухи, летіли ракети. Але ми були дуже згуртованими групами. Усе робили разом, один одного підтримували. Найнебезпечніші моменти пережили. Скажу більше – процес підготовки не переривали. І навесні на чемпіонаті Європи у Тирані виступили гідно, успішно, про що свідчать 16 завойованих медалей. Обігнали всіх. І за олімпійською програмою у загальнокомандному заліку посіли перше місце серед 42 команд.


– Були моменти, коли гуркотіло так, що скло вікон дзвеніло. Під час тривог доводилось і вночі схоплюватися, бігти у сховище. Проте команда займалася. Йшли в укриття лише тоді, коли ситуація ставала зовсім небезпечною. Так, і за таких умов знаходили можливість тренуватися.
Поодинці таке переносити неймовірно важко. Але коли всі разом, один одного підтримують, то будь-яке лихо переноситься набагато легше. Головне – вдалося зберегти команду, її потенціал. Впевнені, що вся ця робота не пропаде даремно. Чемпіонат світу все покаже.


– У цьому плані чемпіонат для нас жодних нових імен не відкрив. Справа в тому, що всі найперспективніші спортсменки у нас давно на олівці. Ті самі Ірина Марфула, Ольга Івженко, яка, нагадаю, виграла першість країни. Нашим провідним спортсменкам ми дали можливість готуватися до чемпіонату Європи за власним графіком. Там виступатимуть Каміла Конотоп, Світлана Самуляк, Ірина Деха та інші. Тому не було необхідності виставляти на чемпіонат України оскільки у цьому був певний ризик. А раптом хтось із них отримає травму? Від цього ніхто не застрахований. І все – прощай континентальна першість. Ці спортсменки і так зарекомендували себе на стартах європейського та світового рівнів. З цими дівчатами пов’язані наші сподівання на майбутні міжнародні турніри. Щодо Анастасії Лисенко, то вона виходить заміж. Стане сімейною людиною. Якою буде її подальша спортивна доля – час покаже. Одне можу сказати – кидати спорт вона не хоче. Про це вона мені казала.


– Щодо найближчих місяців, то це чемпіонат Європи в Албанії та ліцензійний чемпіонат світу в Колумбії. Як бачите, на фініші року треба дуже попрацювати. А наступного року, ще раз повторюю, низка найважливіших турнірів, початком з яких стане ліцензійний чемпіонат Європи.
Скоріш за все, готуватимемося тут, на олімпійській базі. Хоча дехто казав, що, мовляв, краще поїхати за кордон. Але я думаю, що за тих умов, які створені тут для нас профільним Міністерством, керівництвом олімпійської бази, Федерацією важкої атлетики, шукати чогось кращого нема рації. Кращої зали не знайти. Крім того, як кажуть, вдома й стіни допомагають.

P.S. Поки матеріал готувався до друку, в албанському Дурресі відбувся чемпіонат Європи U-20 та U-23. Українські дівчата здобули багато нагород. Чемпіонками континенту стали: Каміла Контоп у категорії до 59 кг, Марія Гангур у категорії 64 кг (обидві U-23) та Ольга Івженко (59 кг, U-20). Другі місця на п’єдесталі посіли Христина Бородіна (+ 87, U-23) і Аліна Захарченко (59 кг, U-20). Світлана Самуляк (55 кг, U-20) посіла четверте місце, але здобула малу «бронзу» у ривку.