«Ескімоський переворот», або тернистий шлях до Олімпу

У грудні виповнюється рік, як чемпіон Олімпійських ігор-2012 і 2016 Юрій Чебан очолив збірну України з веслування на байдарках і каное. Термін начебто і невеликий, але до річниці на посаді головного тренера уславлений спортсмен підійшов тріумфально. «Золото» і три «бронзи» наших байдарочників і каноїстів, здобуті на континентальній першості, – такому початку тренерської кар’єри можна поаплодувати і привітати з прекрасним почином. Зустрівшись з Юрієм Чебанов для інтерв’ю, ми насамперед поцікавилися, як він сам оцінює цей рік.

– Мені поки складно визначитися, чи успішним був рік. Думаю, що з боку видніше. Для мене як для тренера-дебютанта цей період став перехідним, навіть у психологічному плані. Ще зовсім нещодавно виходив на старти найбільших міжнародних турнірів, тільки-но виграв Олімпіаду в Ріо, і раптом – зовсім інший напрямок. Так, інший, незважаючи на те, що залишився в спортивному середовищі і, як і раніше, займаюся улюбленою справою.
Не скажу, що рік був винятково позитивним, були і певні проблеми, нюанси, можливо, не завжди помітні. Та, як відомо, проблеми показують, на що саме треба звернути увагу в подальшій роботі.
До позитиву я відношу те, що у нас багато напрацювань, цікавих ідей, які хотілося б втілити в життя спільними зусиллями колективу: спортсменів, тренерів, нашої федерації. Робота не обіцяє бути простою, адже у кожного фахівця, як правило, своє бачення процесу і методики підготовки. Є точки дотику, бувають і розбіжності – це нормальний робочий процес. Спільно рухатимемося до нашої головної мети – Олімпійських ігор 2020 року в Токіо. Сподіваюся і вірю, що там ми виступимо не гірше, ніж в Ріо або Лондоні. Про одне тільки шкодую, що в Токіо мені вже не доведеться веслувати. Я так думаю.


– Теоретично будь-які варіанти не виключаються, тим паче, що форму підтримую. Цьогоріч навіть брав участь у змаганнях у складі екіпажів. Тому від категоричних тверджень утримаюся. Проте настає такий момент, коли треба самому собі сказати «стоп». Можна довго упиратися, але спортивний вік зрештою дає знати про себе.
Завершення кар’єри – це подія в житті спортсмена з відтінком смутку. Напевно, у будь-якого атлета є бажання знову і знову брати участь в найголовнішому спортивному старті на планеті. Але життя диктує свої закони: треба реалізовувати себе на іншому терені, у моєму випадку – на тренерському. Звичайно, бувають приклади поєднання і того, й іншого. У чому ж головна проблема суміщення? Змагаючись, спортсмен приділяє увагу тільки самому собі. А коли стає тренером, вся його увага перемикається на підопічних. Без цього результати команди впадуть. Звичайно, можна ризикнути на симбіоз «тренер–спортсмен», спробувати знайти золоту середину. Але немає гарантії, що з цього вийде щось хороше. Треба чимось жертвувати. Займаєшся тренерською роботою – особисті інтереси йдуть на задній план, головним в житті стає команда. Завдання № 1 – налаштувати її таким чином, аби вона працювала, як єдиний механізм. Для цього потрібен час. А коли цього досягнемо, можна подумати і про те, щоб самому взяти в руки весло, приділити увагу власній підготовці. На мій погляд, це було б корисним в плані передачі досвіду молодим веслувальникам, котрі ще не мають великої кількості виступів на високому рівні. Маю на увазі, зокрема, і ту нашу спортсменку, яка здобуде ліцензію і змагатиметься на Іграх-2020 в каное на 200 м.


– Те, що ми сьогодні маємо, вселяє оптимізм. У нас дуже багато молодих талановитих веслувальників. Звичайно, кожен з них вимагає копіткої роботи, «шліфування», але всі вони здатні показувати в майбутньому дуже високі результати. Нині за молоду групу опікується В’ячеслав Сорокін, котрий готував мене до всіх головних стартів. В’ячеслав Михайлович – великий майстер з розкриття і доведення до високого рівня здібних атлетів.
Цьогоріч молоді спортсмени добре виступили. Олег Кухарик у байдарці-одиночці виграв чемпіонат світу серед молоді на дистанції 500 м. Крім того, став переможцем трьох етапів Кубка світу та дворазовим чемпіоном Європи серед молоді. Блискучий результат для веслувальника, який починає свою спортивну кар’єру. Маючи такого сильного спортсмена, можна до нього і екіпаж підбирати.
З’явилася у нас і чудова жіноча двійка байдарочниць – Марія Повх і Людмила Кукліновська. Екіпаж байдарки-четвірки торік на Олімпіаді в Ріо був четвертим. А в нинішньому липні наш квартет у складі Марії Повх, Анастасії Тодорової, Інни Гріщун став призером чемпіонату Європи. Це доводить, що наш квартет на правильному шляху.
У жіночому каное радує Людмила Лузан, котра стала чемпіонкою Європи серед молоді. Вона дуже перспективна спортсменка. Як ви знаєте, змагання жінок на каное ввели до програми Олімпійських ігор. Жінки в Токіо стартуватимуть, зокрема, на 200-метрівці – моїй улюбленій дистанції. Маю велику надію, що Людмилу Лузан ми побачимо на Олімпіаді-2020. Будемо наполегливо працювати над тим, аби вона завоювала в Токіо «золото». Не можна ж переривати чемпіонську традицію на двохсотці в каное!
Що стосується нашої чоловічої каное-двійки у складі Тараса Міщука й Дмитра Янчука, то вони є однією з наших головних надій. Хлопці витратили багато сил торік і нині відпочивають. Потрібен час для відновлення.
До Ігор три роки. Є над чим працювати, є кого наздоганяти. Хоча, звичайно, я хотів би, щоб наздоганяли нас. Доб’ємося і цього, але форсувати події не будемо. Команда формується поступово. До того ж, залишаємо шанси увійти до неї і зовсім молодим спортсменам, імена котрих поки не надто відомі.