До олімпійської медалі разом з "Олімпійською Ареною"!
Засновник:
Національний олімпійський комітет України

Біатлон – це життя!

Юрай Санітра, Дмитро Підручний, Володимир Бринзак
Наприкінці сезону-2020/2021 керівництво Федерації біатлону України ухвалило рішення про те, хто готуватиме українських біатлоністів до стартів на Олімпійських іграх у Пекіні. Юрай Санітра перейшов на посаду старшого тренера чоловічої збірної, Урош Велепець очолив жіночу команду.
Сьогодні ми знайомимо читачів з наставниками наших олімпійців.


Залізна людина


Словенський фахівець Урош Велепець заявив, що планує працювати з українською командою щонайменше 5 років. Йому допомагатимуть Ігор Ященко і Олександр Біланенко.

– Зі словенською збірною я працював чотири роки, виконав усі поставлені завдання. Там почали розширювати команду, взяли ще юніорів. Після цього я вирішив піти. Окрім української у мене ще були пропозиції від інших федерацій, потрібно було все зважити.

Чи можна сказати, що можливість працювати з Юлією Джимою стала вагомим фактором, завдяки якому ви зробили вибір на користь української команди?

– Частково так. Я вже досить тривалий час знаю цю спортсменку. Ми плануємо досягти хорошої форми до Олімпійських ігор. Жіноча команда вийшла на правильний рівень і я в неї вірю. Цьогоріч ми маємо досягти свого максимуму.

Ви колишній біатлоніст, учасник Олімпійських ігор 1992 і 1994 років. З чого розпочався ваш шлях у біатлоні?

– У нас у Любляні був клуб аматорів, котрі просто бігали на лижах. І я там займався. Мій брат почав ходити на біатлон і заохотив мене. Я вже був чемпіоном Європи з лижних гонок серед юнаків. Пішов з братом на тренування, мені сподобалося, навіть стріляти виходило. З 1978-го ми займалися біатлоном уже професійно. Приєдналися ще кілька спортсменів, таким чином нас стало п’ятеро на всю Словенію. Ми самі зробили стрільбище, змайстрували установки. 1989-го до нас прийшов перший тренер. Так і зародився біатлон у Словенії.
Ми розпочали зі слів «давай робити біатлон». Я займався до 1999 року, взяв участь в Олімпіадах в Альбервіллі й Ліллехаммері. Ми виступали без сервісу, самі готували собі лижі, без масажистів. Тренувалися самостійно, брали участь в етапах Кубка світу.
Мій батько возив нас із братом на змагання на власній машині. 1993 року я став сьомим на чемпіонаті світу у спринті, після чого став думати про завершення кар’єри. Розумів, що за таких умов більшого результату не досягну. Під час підготовки до Олімпіади в мене постійно були проблеми з диханням, оскільки тренувалися за температури мінус 20, а я астматик. Жодних препаратів для полегшення стану ми не вживали.
На Олімпіаді-1994 в одній з гонок я посів 31-ше місце з трьома промахами. На той момент мені було 27. Після того я випав з тренувального процесу на кілька місяців через перелом руки. На запитання лікаря, чи хочу я тренуватися, відповів ствердно. Єдине заняття для підтримки форми, яке було мені показане, – це плавання.
Невдовзі проводився чемпіонат Словенії з триатлону і я просто поїхав взяти участь. Велосипедні гонки і крос – звичні для мене заняття, то чому б не спробувати. У підсумку став четвертим. Але парадокс був у тому, що я не вмів до пуття плавати. Та хотілося рухатися вперед. Тренер сказав, що я потрапляю до команди на чемпіонат Європи з олімпійського триатлону, і запропонував змагатися на найдовшій дистанції – Ironman: за рахунок великої гонки на велосипеді й марафону я міг би компенсувати виступ у плаванні. Тоді я не знав, наскільки це тяжко. Згодом ми вирушили на збір, і лише тоді я зрозумів, скільки потрібно тренуватись, був просто шокований. Місяць ми готувалися по 6-7 годин і на турнірі командою стали третіми.
Після того я поїхав до США, де два семестри вивчав спортивне харчування й паралельно взимку відновив тренування з триатлону.

То ви чемпіон з триатлону?

– Так, чемпіон на дистанції ультра-мен. На той час мені було 34 роки, і стало складно витримувати фізичні навантаження. Зараз спортсмени тренуються по 550-700 годин на рік, а я працював 1100. Почалися проблеми з колінами: 7 операцій на лівому, одна операція на правому. Була спроба відновити тренування взимку в Іспанії, але нічого хорошого вже не виходило. Після цього збору зрозумів, що радості ця робота більше не приносить.

З цього моменту розпочалася ваша тренерська кар’єра в біатлоні?

– У той період мій брат був директором команди з біатлону. Ми багато часу обговорювали, чому я завершив виступи у триатлоні, і він запропонував очолити молоду команду, яка складалася з 17 ентузіастів-початківців. До неї входили і дорослі, і юніори та юнаки. Ми домовилися попрацювати рік. Мені довелося поєднувати тренерську роботу зі службою в армії. За 10 років двоє моїх спортсменів потрапили на Олімпіаду. Я тренував команду Б, яка була зібрана з усіх, хто хотів тренуватися. Сам відповідав за всю роботу, в мене був один помічник, котрий водив транспорт. Було тяжко, але цікаво. На чемпіонаті країни мої вихованці здобули 5 медалей, чотири спортсмени невдовзі потрапили на Олімпіаду. Пропозиції перейти до команди А я відхиляв: мав ще набратися досвіду. Розуміючи, наскільки складна робота на етапах Кубка світу, усвідомлював, що треба хоча б кілька років працювати, щоб досягти такого високого рівня. Після Олімпіади-2006 в Турині мене призначили старшим тренером чоловічої команди Словенії. 2009-го – тренером жіночої збірної, на цій посаді я пропрацював до 2015 року.

Окрім тренерської роботи ви викладаєте в Університеті спорту в Любляні спеціальність «біатлон».

– Інтересу стати тренером з біатлону в Словенії мало через брак спортсменів. Я навчаю спеціалізації, видаю тренерські ліцензії, мотивую студентів піти в біатлон. Статус тренера вимагає певної поведінки, рівня, ти маєш тримати марку.

Чи визначилися ви з тренувальним курсом на Пекін-2022?

– Нам потрібно розписати навантаження аж до самої Олімпіади. За потреби вноситимемо корективи, змінюватимемо локацію. Ми маємо вірити, що все виконаємо і встигнемо підготуватись як треба. Наразі складаю та аналізую графіки тренувань для кожної спортсменки. З п’ятьма біатлоністками, з якими працював раніше, значно легше. А от з тими спортсменками, з ким не працював – Катериною Бех, Дар’єю Блашко, в цьому плані складніше.

Естафета. Олена Підгрушна і Юлія Джима

Що для вас означає бути тренером?

– Для мене це улюблена робота. Завжди змагаюся сам із собою: чи зможу скласти програму ще точніше, ефективніше. Коли навести приклад Джими, вона два дні слідує певній програмі, потім ми змінюємо роботу. Через тиждень ми повертаємось до тієї самої програми. Якщо обидва рази результат однаковий, значить я все роблю правильно, стратегія правильна. Коли приходить розуміння, що схема працює, – ще раз переконуюся, що займаюсь улюбленою справою. Тренерську роботу я сприймаю гіпер відповідально, можливо, я надто прискіпливий до себе.

Вимогливість п’єдестали бере


Юрай Санітра, котрий попереднього сезону очолював національну збірну, тепер зосередиться на роботі із чоловічою командою. Про своє життя у біатлоні, тренерські принципи і методику роботи він розповів в інтерв’ю «ОА».

Ваша кар’єра в біатлоні досить успішна. Окрім тренерської діяльності, ви очолювали федерацію біатлону Словаччини, були технічним делегатом IBU. У чому запорука вашого успіху?

– Згадую, як доводилося виконувати обов’язки президента федерації, менеджера, який відповідав за рекламу, і при цьому ще і старшого тренера жіночої команди. Тоді встигав усе робити на високому рівні. Все своє життя, можна сказати, віддав роботі.

Ви завжди хотіли стати тренером?

– Я не просто займаюся ціле життя біатлоном, я живу ним. Виріс у звичайній родині, батько був робітничим. Я мав знайти свою дорогу в житті. Тому після середньої школи пішов до гімназії. Потрапити до вищого фізкультурного Інституту тоді було непросто, але мені вдалося. Потім був докторат і одразу розпочав кар’єру тренера. Спочатку працював з дітьми віком від 10 до 15 років. Маленькими кроками рухався далі. Мені було лише 28 років, та я виконував значною мірою роботу функціонера. Вже тоді я входив до складу виконкому федерації чехословацького біатлону. Був одним з координаторів, коли відбувалося роз’єднання на чеську й словацьку федерації.
Був і складний період у моєму житті. Після Олімпійських ігор у Ліллехаммері не мав роботи. А згодом настав такий собі спринт в моїй тренерській кар’єрі. 1995-го обійняв посаду головного тренера та певною мірою головного менеджера з біатлону в Словаччині. За рік звільнився тренер жіночої збірної, не було ким його замінити. А невдовзі Осрблі мав приймати чемпіонат світу. Я зібрав жіночу команду, яка на той момент була дуже сильною на світовій арені.
Олімпіада-1998 в Нагано була для мене першою під прапором Словаччини. Три мої спортсменки фінішували в десятці, в естафеті посіли четверте місце.
На моєму рахунку три етапи Кубка світу в Осрблі як голови організаційного комітету. 2010-го я почав працювати з Настею Кузьміною. З Олімпіади у Ванкувері ми привезли три медалі: «золото», «срібло» й «бронзу». На Іграх-2014 у Сочі Настя здобула золоту медаль. Після того я працював з чоловічою командою Словаччини, а 2016-го під час чемпіонату світу в Осло до мене прийшли генеральний секретар і президент Федерації біатлону України. Тоді я якраз хотів змін, тому одразу погодився на співпрацю, навіть не уточнюючи фінансові моменти.

Минулого сезону ви очолили національну збірну. З ким вам працювати складніше – з жінками чи чоловіками?

– У Словаччині я 12 років працював з жіночою командою. Більше в новинку для мене була робота якраз з чоловіками. Цьогоріч, думаю, знайшов себе на цій позиції. Люблю, коли немає багато вільного часу. Коли перебував на посаді головного тренера, вільного часу не було взагалі: працював з 7-ї ранку до 23-ї. Не скаржусь на такі обставини, бо мені вдалося знайти порозуміння зі спортсменами, з тренерами.
Багато разів доводилось ухвалювати рішення, які не усім подобались. Я дотримувався своєї позиції, за якою бачив перемогу. Зі мною складно сперечатися, бо я завжди аргументую свою думку.
Не боюся брати на себе відповідальність, на цьому і збудував свою кар’єру. Цього сезону міг зламатися кілька раз. Якби не наполіг на тому, аби Джима бігла в естафеті на чемпіонаті світу, можливо, і не було б медалі. Все будується з маленьких деталей, особливо великі перемоги.

Яку мету ви ставите перед чоловічою збірною на Олімпійські ігри у Пекіні?

– Найвищу! Аби Олімпіада в Пекіні стала історичною для українського чоловічого біатлону.

Ви готові йти в олімпійському сезоні на нові сміливі рішення?

– Жодного року не повторюю модель підготовки. Звичайно, позитивний досвід враховую, але завжди готуюсь до тих умов, які чекатимуть на мене в майбутньому сезоні. Цьогоріч буде багато нових моментів у тренувальному процесі, нюансів. Використовуватимемо багато нових методик, над якими мені слід добре поміркувати. Швидкість на трасі впливає на швидкість стрільби, на динаміку бігу – ці моменти треба обдумати. Непросто одразу змінити підхід. Потрібно впроваджувати нові елементи впродовж тривалого терміну, аби отримати бажаний результат та змінити форму спортсмена.

Що для вас значить слово « біатлон»?

– Біатлон для мене – це життя! Не лише для мене, а й для моїх дітей, дружини, друзів. Я отримую зараз колосальне задоволення в ролі тренера. Пишаюся тим, що зі звичайного хлопця виріс професіонал, котрого знають не лише в Україні й Словаччині, а й у світовому біатлоні. Коли є час поміркувати, що стоїть за цим успіхом, починаєш поважати себе. Нелегко було досягти цієї позиції в житті. Тренером я працюю вже 36 років. Не маю часу старішати, намагаюсь тримати темп, граю в теніс, футбол. В цьому черпаю свою енергію.

Повністю читайте у віддрукованому номері.
Передплатити журнал зараз!

Лілія БУДЗУЛЯК,
Федерація біатлону України

Фото Федерації, IBU,
Wikimedia, з архіву редакції