Цей захопливий спринт!

Останній змагальний день Олімпіади в Токіо завершився для України на мажорній ноті завдяки велосипедистці Олені Старіковій, котра завоювала титул віцечемпіонкі Ігор у спринті на треку. Цією нагородою спортсменка поставила «срібну» крапку в списку медальних трофеїв нашої олімпійської збірної в японській столиці.

Сьогодні її по праву вважають найкращою трековою гонщицею в країні. Нагадаємо, що понад десять років Україна залишалася без медалей світових першостей у цьому виді велоспорту. Неприємну «традицію» два роки тому вдалося перервати саме Старіковій, яка стала другою в гіті на 500 м на чемпіонаті світу в Прушкуві.
З часів Пекіна-2008 у нас не було і олімпійських нагород у велотреку. Тоді, у китайській столиці, в гонці переслідування нагороду здобула Леся Калитовська. Підтримати успіх 13-річної давнини стало головною мрією Старікової. І цю мрію вона здійснила!
У Токіо 25-річна спортсменка виступала в трьох дисциплінах. 2 серпня разом з Любов'ю Басовою посіла восьме місце в командному спринті. Через три дні піднялася в турнірній таблиці ще вище – стала четвертою в кейріні.
8 серпня, останній день Олімпіади. Змагання в спринті на треку серед жінок. Успішно подолавши попередні заїзди, Старікова в двох гонках півфіналу обігнала спортсменку з Гонконгу Лі Вай Цзе і вийшла до вирішальної частини змагань. У першому фінальному заїзді українка поступилася канадській велогонщиці Келсі Мітчелл 0,061 сек. Випередити нашу спортсменку канадці вдалося і в другому заїзді – на 0,064 сек. Таким чином, Олена Старікова завоювала срібну медаль Олімпійських ігор. Її нагорода стала 19-ю у скарбничці нашої збірної. Ця медаль є четвертою олімпійською нагородою в історії українського велоспорту часів Незалежності.
Після гонки емоції спортсменки били через край, рівень душевного підйому зашкалював –це було помітно уболівальникам. Проте, за зізнанням Старікової, навіть після нагородження їй не вірилося, що завоювала олімпійську медаль. Звичайна для спортсменів справа – до таких життєвих подій звикають поступово. Але не з медальної теми розпочали розмову з Оленою Старікової кореспонденти «Олімпійської арени».


– Не скажу, що саме з приводу цього виду програми сильно нервувала. У командному спринті я не новачок, їжджу досить часто на різних турнірах. Інша справа, що Ігри в Токіо – мій перший у житті олімпійський старт. Звичайно, хвилювалася. А гонка була дуже цікава. Маю зізнатися, що на високе місце в цій дисципліні і не розраховувала. Справа в тому, що моя подруга по команді – Любов Басова – тільки за місяць дізналася, що візьме участь у турнірі. Але нічого, свою роботу зробили. А те, що не потрапили в призи, теж має позитивний аспект. Програш – також хороший досвід і стимул. Працюватимемо далі і наступного разу постараємося піднятися набагато вище.

– Насамперед назвала би брак досвіду: кейрин я їздила не так часто, особливо якщо порівнювати зі спринтом. Близько року тому почала ганяти в цьому виді.
Проте завоювати медаль тут, звичайно, дуже хотілося. Але треба добре розуміти, що кейрін – дуже специфічний вид трекових гонок. У ньому до останнього моменту неможливо прогнозувати, хто виграє. Велике значення має ціла низка умов, нюансів. Зокрема, важливо, з якої позиції починаєш їхати. До того ж це дуже контактний вид, нерідко гонщики падають. Жоден гонщик у кейріні не може від самого початку розраховувати на медалі. Трапляється, що першим стає не найсильніший. Це той вид, де далеко не все залежить від спортсмена. Є певний елемент везіння, навіть лотереї.


– Я дуже налаштовувалася на цей старт і виходила, щоб показати максимальний час. Думаю, що на той день цей результат дійсно був максимальним. На жаль, першого місця він не приніс. Ще б трохи швидкості! Що мені завадило додати?.. Напевно, забракло досвіду, але насамперед забракло сил. Адже для мене це був уже шостий змагальний день. Зрозуміло, що сили помітно вичерпалися. Якби спринт проводився першого змагального дня, можливо, гонку змогла б виграти.
Щодо реваншу у канадської суперниці... Чому б і ні? Впевнена, що зможу його взяти. Кожен хоче бути першим. Мрії залишаються – прагнутиму їх здійснити.
Часто чую, як кажуть: «У тебе має бути «золото»!» Зізнаюся, що я на цьому ніколи не зациклююся. Займаюся улюбленою справою і знаю тільки одне: беручи участь у гонці, маю її проїхати якнайкраще, викластися і показати все, на що здатна. А там і нагорода буде.


– З приводу Олімпійського селища нічого сказати не можу, оскільки представники велоспорту в ньому не перебували. Ми жили далеко від того місця. А щоденний розпорядок дня у нас був таким: готель – трек, трек – готель. Тим паче, що умови карантину не дозволяли нам добре ознайомитися з містом і його пам’ятками. Що стосується колег-спортсменів, то всі ми давно і добре знаємо один одного по численних турнірах. Тому найбільше враження на мене справили саме змагання – мої перші олімпійські старти.