Готуємо сани влітку? – Якщо вдається

В інтерв’ю «ОА» президент Федерації санного спорту України і член технічної комісії Міжнародної федерації санного спорту (FIL) Юрій Собота дозволив собі трішки помріяти: можливо, одного дня у Винниках, що неподалік Львова, побудують нову санно-бобслейну трасу.

Нехай не найсучаснішу, яку планували звести до Білої Олімпіади-2022: така коштує близько вісімдесяти мільйонів євро і для українських санкарів залишається мрією. А ось австрійський проект траси, довкола якого і купчаться думки Юрія Богдановича, удесятеро дешевший, простіший у реалізації, а значить більш реалістичний. Коли пейзажі винниківських Чортових скель доповнюватиме така траса, наші хлопці і дівчата з часом наблизяться упритул до світових лідерів, а ще згодом навчаться їх перемагати, переконаний голова федерації.


У нас уже є деякі зміни. Ми збільшили кількість членів національної та молодіжної збірних. Тобто докладаємо усіх зусиль, аби виїжджати на змагання різним складом. Ще не так давно на старти серед дорослих їхали лише чотири спортсмени. Тепер же до зимових Олімпійських ігор у Пйонгчангу готуються два спортсмени в одномісних санях, три дівчини і один екіпаж-двійка, тобто семеро осіб. І ще одна двійка – кандидат до збірної. Щодо молоді, до зимових Юнацьких Олімпійських ігор-2016 у Ліллехаммері підготовку вели 12 спортсменів. З них четверо – Андрій Лисецький та Мирослав Левкович (двійка), Олена Смага (дівчата) та Ігор Стахів (юнаки) – уже незабаром презентуватимуть Україну на турнірі.


Учасник минулої Білої Олімпіади Андрій Мандзій готується до Ігор у Пйонгчангу. До лав дорослої команди перейшов вчорашній юніор Антон Дукач – перспективний спортсмен, котрий також має усі підстави потрапити до Кореї. А ось у жінок за останні два роки склад команди не зазнав змін. Олена Шумова й Олена Стецьків, які змагалися у Сочі, разом з Анастасією Полуситок, котрій для участі в Олімпійських іграх-2014 забракло одного-двох пунктів, на сьогодні є законодавицями моди у вітчизняному санному спорті серед жінок. Серед екіпажів продовжують тренуватися Олександр Оболончик і Роман Захарків. Та на п’яти цим досвідченим спортсменам, за плечима в яких є досвід багатьох престижних стартів, у тому числі й Олімпійських ігор, дедалі частіше наступає молодь.
За рік до Олімпійських ігор у майбутній столиці проводять етап Кубка світу, а за два роки – опробування траси, на яке вибірково запрошуються спортсмени різних країн. Цього року на подібний захід уперше поїде українська спортсменка – Олена Стецьків разом зі своїм тренером Тарасом Гарцулою.


Олег Жеребецький є старшим тренером юнацької збірної України, яка братиме участь у ІІ Юнацькій Олімпіаді. А напарник Олега у двомісному екіпажі Роман Язвінський нині мешкає у США і зі спортом уже не пов’язаний. Лілія Лудан якийсь час працювала тренером у Києві. Ми пропонували їй взяти на себе відповідальність за юніорську команду. Та вона бачить себе виключно у національній збірній. Гадаю, у майбутньому ми залучатимемо її до роботи з дорослою командою. Величезний досвід Лілії, а також її легкість у встановленні контакту зі спортсменами, є безцінними для команди. Андрій Кісь минулого року був стипендіатом відділення Олімпійського комітету у Львівській області, а також півроку відпрацював у Львівській ШВСМ. Та на сьогодні його діяльність не пов’язана зі спортом. Його колишній товариш по команді Юрій Гайдук працює тренером збірної Міжнародної федерації санного спорту (FIL). Збірна FIL складається зі спортсменів, котрі не мають можливості готуватися у своїх країнах – Аргентині, Австралії, Іспанії, Португалії тощо. Ось Юрій і допомагає популяризувати наш вид спорту по всьому світу. Сьогодні санний спорт розвивається, головним чином, завдяки залученню південних країн, де раніше про наш вид спорту не чули. ІІ зимові Юнацькі Олімпійські ігри спричинили нову хвилю розвитку санного спорту: на мапі з’явилося багато нових країн, котрі готують спортсменів. Так, окрім далекої сонячної Австралії, уперше своїх санкарів на Юнацьку Олімпіаду делегує наша сусідка Молдова.


Основним осередком вважається Львів. У нас є СДЮСШОР «Беркут», а також відділення санного спорту в Училищі фізичної культури та ШВСМ. Наш вид спорту розвивають також у Кременці Тернопільської області. Ще одне відділення санного спорту відкрили у Ворохті Івано-Франківської області. А ось у Києві та Київській області уже немає секції санного спорту. На Київщині закрили єдине відділення санного спорту при ДЮСШ. А у самому Києві вид припинив своє існування разом із завершенням спортивної кар’єри Наталії Якушенко та декількох її колег. Тренери зневірилися… Ми кілька разів намагалися реанімувати хоча б одне відділення. Та поки що без успіху.
На сьогодні в Україні працює 14 тренерів із санного спорту, враховуючи як тренерів збірної, так і дитячих наставників на місцях. І тренується близько 350 спортсменів. Єдина в Україні навчально-спортивна база знаходиться у Кременці. На жаль, у кременецької бази забрали статус Центру олімпійської підготовки. І наше завдання – у найближчому майбутньому його повернути. Так, кременецька траса потребує капітального ремонту. Та це поки що нам не по кишені. Щороку ми латаємо її, як можемо, і продовжуємо використовувати у тренуваннях. І навіть змагання проводимо. Раз на рік, улітку, ми запрошуємо санкарів з різних країн світу до Кременця на традиційний міжнародний турнір «Кубок Бони», де спортсмени розігрують нагороди у перегонах на ролерних санях. Цікаво, що подібні змаганнях є яскравим відображенням розвитку санного спорту у світі: розстановка сил на зимових турнірах і змаганнях на ролерах залишається практично незмінною.

Наші тренери примудряються використовувати кременецьку трасу і взимку. Місцеві наставники заливають її природним льодом. Щороку, якщо дозволяє погода, ми проводимо на ній близько шести стартів, серед яких юнацька та юніорська першості країни. А цього року плануємо, окрім того, провести там ще й дорослий чемпіонат України. Поїздку в Латвію, де ми змагалися в останні роки, не потягнемо фінансово.
Ось тепер природним льодом наморозили естакаду, будемо готувати діточок. Восени не могли запустити її у роботу через проблеми з морозильним обладнанням: естакаді уже десять років – той термін, коли морозильний агрегат потрібно замінити. Гадаю, цього року під Олімпіаду нам вдасться знайти кошти для її реставрації.
А ось національна збірна команда України практично всю осінь і зиму тренується на виїзді, адже сезон у нас починається у жовтні. На місяць-півтора ми їдемо готуватися на траси Норвегії або Латвії, а після збору розпочинаються етапи Кубка світу, які відбуваються практично щотижня і тривають до кінця лютого. А влітку використовуємо домашні ресурси: тренуємося на санко-роликах, відвідуємо тренажерний зал, плаваємо, веслуємо.


Тоді ми говорили про побудову повноцінної траси як одного з етапів підготовки до зимової Олімпіади-2022. Трасу планували звести у Винниках, на Чортових скелях, і FIL дала висновок, що ця місцевість підходить практично ідеально. Та на сьогодні усе це нереально, оскільки на Олімпійські ігри-2022 Львів уже не претендує, а цей проект насправді дуже дорогий. Натомість я би розглядав варіант полегшеної траси, проекти якої розробили в Австрії. Тренувальна траса з легкого пористого бетону є значно дешевшою за традиційні аналоги. Якщо побудова звичайної (повноцінної олімпійської) траси коштує 60-80 млн євро, то австрійський винахід обійдеться у мільйон за 100 м. Тобто 8 млн євро за 800 м такої траси під Львовом для держави не стали би надважким тягарем. Принаймні, на сьогодні для України це єдиний прийнятний варіант для розвитку санного спорту, скелетону та бобслею. Австрійські технології є значно дешевшими, а якістю не поступаються. Попри те, просування свого продукту на ринок в австрійців іде повільно: зі всесвітньо відомими фірмами-гігантами конкурувати непросто.


У головних претендентів на світовий подіум – німців, американців, австрійців, італійців тощо – забезпечення інвентарем відбувається на державному рівні. Над розробленням і виготовленням саней працюють цілі підприємства. Ми ж закупляємо комплектуючі за кордоном – у тих, хто продає дешевше, а потім збираємо сани самотужки. Не лише Німеччина виготовляє хороші сани. Якісний продукт навчилися виробляти в Австрії, Італії, Латвії та Росії. Та у нашому виді спорту є один нюанс: ніхто нікому не продасть хороші сани, це аксіома. Купити можна заготовку, сировину, над якою ще довго доводиться чаклувати у тих же гаражах чи майстернях, аби усе відполірувати і підігнати під спортсмена. Та навіть якщо у країни немає своїх фабрик і оригінальних технологій з виробництва саней, це не означає, що її спортсмени завжди будуть серед аутсайдерів. Якщо є кошти придбати найкращі, а значить найдорожчі комплектуючі, і є хороші майстри, значить рано чи пізно буде результат. У нас є «золоті руки», які здатні з окремих частин зібрати хороші сани, – це Олег Жеребецький, Андрій Кісь, Володимир Вахрушев, Тарас Гарцула та інші. Практично кожен наш тренер є вправним майстром. Та наші тренери збирають сани влітку. Якщо у суперників поруч завжди є траса, і вони одразу можуть випробувати новинку на льоду, наші майстри починають вносити корективи лише в жовтні, під час зборів на виїзді.
Практично щороку до збірки правил впроваджуються якісь зміни, які можуть стосуватися невидимих непрофесіоналам «дрібниць» у кріпленні шолома чи у параметрах самих саней. У цьому контексті знову неможливо не згадати про німців. Німецькі механіки та інші фахівці завжди вишукують нюанси, не заборонені правилами. Те що не заборонено, є дозволеним, тож вони прилаштовують якісь підкладки під металевий полоз, амортизатори тощо, шукають певні варіанти у параметрах саней, тобто експериментують на повну.




Хороші сани коштують близько чотирьох тисяч євро. Комбінезон – ще 200 євро, рукавиці – 50. А шоломи нам безкоштовно надає міжнародна федерація. Ми не можемо скаржитися на відсутність екіпіровки: у нас одягнені як національна, так і молодіжна з юніорською збірними. Юніорам обладнання переходить «у спадок» від старших спортсменів. А ось дозволити собі запасні сани навіть для національної команди ми не можемо. Наші суперники мають по двоє саней. Нам же вкрай необхідно мати хоча би запасні полози. Адже на різних трасах полози «поводяться» по-різному. Найбільше брак інвентарю, як і зазвичай, відчувають на собі наймолодші: не кожен з наших дітей має окремі сани.


Німці напрочуд сильні на своїх трасах. Але на турнірах у США чи Канаді (на території кожної з цих країн є по дві траси) вони втрачають свої лідерські позиції. У Німеччині є аж чотири траси, на яких проводиться більша частина етапів Кубка світу. Ось це, мабуть, і є головний секрет німецьких перемог. Аби спробувати конкурувати з німцями, ми повинні мати можливість більше часу тренуватися на їхніх трасах. А також підключити науково-дослідні інститути для удосконалення саней. Усе це потребує додаткових коштів.
Спортсмени- представники країн, що мають санно-бобслейні траси, є головними дійовими особами у розподілі олімпійських нагород. Не лише німці, а й італійці з латвійцями не повертаються з Олімпіад з порожніми руками. Успішно борються за медалі і росіяни, котрі стрімко наближаються до еталонного німецького рівня. Недалеко від них зупинилися австрійці та американці.
У санному спорті змагатися на Олімпійських іграх складно не лише через надмірну відповідальність. У нас Олімпіади – це окремі змагання, які мають власний регламент. Так, якщо на кубкових етапах спортсмени в одномісних санях виконують по два спуски, то на Олімпійських іграх уже чотири. Це значно важче передусім фізично, а тому легше припуститися помилки.