Уроки психологічної стіикості

Перший чемпіонат Європи з легкої атлетики провели далекого 1934 року в Турині, і вже тоді чоловіча спортивна ходьба на 50 км з’явилася у програмі змагань. І хоча українські ходаки завжди були у світовій еліті, та все ж саме на цій дистанції ніколи не ставали переможцями… до 7 серпня 2018 року.

(Закінчення. Початок у №8, 2018)

Саме цього дня Мар’ян Закальницький вписав своє прізвище в літопис турніру великими золотими літерами. П’ятдесятка, кажуть атлети, любить досвід і виваженість. Тут тридцятирічний вік може бути лише початком злету, тоді як більшість легкоатлетів у цей час уже прощаються з великим спортом або частенько про це подумують. Коли легендарний італієць Джузеппе Дордоні виграв чемпіонат Європи зі спортивної ходьби на 50 км в Брюселі, фахівці запевняли, що молодшого переможця в цій дисципліні годі чекати. Дордоні за місяць до початку змагань виповнилося 24. Закальницький свій 24-й день народження відсвяткував через два тижні після перемоги в Берліні, ставши наймолодшим чемпіоном Старого Світу на чоловічій п’ятдесятці з результатом 3:46.32.


Коли ходаки на 50 км вирушали розігрувати перший комплект нагород берлінського чемпіонату, повірити в те, що команда України розпочне турнір з двох нагород, було вкрай складно, особливо на тлі всіляких спогадів про негаразди, що супроводжували наших атлетів роками. Згадався чомусь і перший міжнародний досвід Мар’яна Закальницького, коли 2013-го на Кубку Європи тоді ще 18-річний хлопчина був дискваліфікований за порушення правил техніки, що у спортивній ходьбі є цілком буденним явищем. Коли людина готова на високий результат, коли мчить до фінішу, окрилена ймовірним успіхом, фази польоту, за яку так нещадно карають судді, уникнути занадто складно.
Здавалося, що до своєї першої в житті перемоги на головних стартах Закальницький таки летів. «Його останні кілометри були схожі на пурхання метелика. Це була дуже красива, легка й водночас мудра й технічно виважена ходьба. Я був у захваті від побаченого», – прокоментував переможний виступ українця чотириразовий олімпійський чемпіон зі спортивної ходьби, а нині мій колега по коментаторському цеху поляк Роберт Корженьовськи.
Переможець Олімпіади в Ріо-де-Жанейро Матей Тот зі Словаччини, котрий фінішував у Берліні другим через 55 секунд після Мар’яна, констатував: «Не дарма я вважав Закальницького такою собі темною конячкою у наших змаганнях. У Берліні йому вдалося зламати системні стереотипи про те, що молодим на дистанції 50 км немає чого ловити. Але я в жодному разі не взявся б спрогнозувати його перемогу на цьому чемпіонаті. Мар’ян діяв дуже сміливо, а для цього людина повинна мати надзвичайну високу мотивацію».
І Матей Тот не помилявся: 7 серпня мама Мар’яна святкувала свій день народження, а таких «золотих» подарунків Закальницький ще ніколи не робив своїй матусі.

Мар’ян Закальницький (М.З.): – Ця перемога – для тренера, і, звісно, насамперед для моєї мами. Зазвичай серпень для нас – це період змагань чи серйозної підготовки до них. Останнім часом святкувати цей день разом з мамою стає дедалі складніше. Втім, золотий подарунок з чемпіонату Європи має її надзвичайно потішити.


М.З.: – До останнього не вірив, що зможу дійти, утримуючи першу позицію. Було надзвичайно тяжко: і погода, і суперники були не з легких. Коли я обійшов олімпійського чемпіона Матея Тота, то відчув просто шалений сплеск адреналіну. Саме тоді я й вирішив ризикувати і не звертати увагу ані на ритм ходьби суперників, ані на їхні титули. Я усвідомлював, скільки людей мене підтримує. Розумів, що всі вони зараз сидять перед телевізором, моляться й переживають за мене. Я не міг програти, бо занадто багато людей вірили у цю перемогу.


М.З.: – Я не розумів нічого. Тренер сказав шукати свій ритм. Коли я обійшов Матея Тота, зізнаюся, що було тяжкувато, але комфортно. Саме тому я не залишився у групі, сподіваючись лише на фінішний спурт. Я тримався свого стилю, свого ритму і просто отримував задоволення від того, як складається моя ходьба.


Матей Тот (М.Т.): – Насамперед я цього аж ніяк не очікував. Темп Мар’яна мене і здивував, і водночас збив з пантелику. Він прискорився, коли до фінішу залишалося ще добрих 10 кілометрів. Я бачив, що Закальницький на піку спортивної форми, але не вірив, що він зможе витримати такий темп до кінця дистанції. З іншого боку, якби я відгукнувся на прискорення Мар’яна, то навряд чи фінішував узагалі. Вочевидь, до цієї першості українець був готовий значно краще за мене.


М.Т.: – У Берліні я опинився в такій самій ситуації, як і на Олімпіаді в Ріо: ані краплини сил і підкошені ноги. Насправді, в обох випадках я думав лише про те, як не втратити свідомість і бодай перетнути фінішну лінію. «Не здаватися! Не здаватися!» - це я повторював, немов мантру. А потім викрики і підтримка вболівальників немов повернули мене до реальності. Я почав думати про людей, котрі вірили в мене у не найлегші мої часи. Уявив на мить, як уся Словаччина слідкує за тим, що зараз відбувається на вулицях Берліна, і тримає за мене кулаки, а я просто опускаю руки від безпомічності? Ні! Я буду йти, доки не впаду, бо межа між моментом тріумфу й моментом, коли ти вирішив здатися, настільки тоненька, що інколи її можна перескочити у два кроки. Мені це вдалося зробити двічі, і в обох випадках мені допомогла віра і підтримка звичайних людей.
М.З.: – У моєму випадку віра також зіграла чи не головну роль. Величезна подяка моїм тренерам Олександру Миколайовичу й Ірині Гаврилівні Шевченкам, а також їхньому синові Олександру за непохитну віру в мене. Перед цим чемпіонатом ми мали надзвичайно тяжкий збір у Киргизії. Кожне тренування давалося «зі скрипом на зубах». Я відчутно нервував. Хоча я завжди довіряю своєму тренерові у методиці підготовки, але результати тестів підступно сіяли сумніви у моїй голові. Практично всі мої показники були гіршими за ті, що я мав перед командним чемпіонатом світу зі спортивної ходьби у Тайцані. Відверто кажучи, навіть не знаю, як тренерам вдалося мене налаштувати на справжню боротьбу. За це їм окрема подяка! Думаю, це одна із найголовніших складових перемоги в Берліні.


М.З.: – Саме так! Я не виконував якихось надзвичайних робіт перед чемпіонатом Європи. Мені і справді вдалося правильно налаштуватися і вийти на цей старт з внутрішньою впевненістю.


М.З.: – Ми всі знали про спеку, всі виступали в однакових погодних умовах. Інша справа, коли вони особливі, то перемагає той, хто сильніший духом. До цього часу я не вигравав жодного старту найвищого рівня. Я був голодний до перемог.


М.З.: – Нам скільки не дай - все мало! Мені, наприклад, хотілося встановити ще й особистий рекорд. Нинішній сезон один із найскладніших у моїй кар’єрі, бо довелося двічі виходити на пік спортивної форми: вперше – перед командним чемпіонатом світу, вдруге - зараз. Тішить, що в обох випадках вдалося реалізувати задумане. Після чемпіонату в Китаї ми мали лише три місяці на підготовку, за цей час потрібно було спершу відновитися, а потім знову повернутися на пік.
Роберт Корженьовськи (Р.К.): – До речі, саме на травневому чемпіонаті світу зі спортивної ходьби Мар’ян вперше потрапив у моє поле зору. І не лише тому, що фінішував четвертим, покращивши особистий рекорд майже на 9 хвилин. Тоді я відзначив, що він не по роках технічний і тактично грамотний. У Берліні я ще раз у цьому переконався. Закальницький не квапився демонструвати свої швидкості з самісінького старту. Він тривалий час тримався у другій групі, не провокуючи суперників і не розкриваючи своїх козирів, а потім по-дорослому мудро прискорився: у потрібному місці й у потрібний час. Не кожен зможе атакувати чемпіона світу й Олімпійських ігор за 8 кілометрів до фінішу без усіляких оглядок на його титули і досвід. До речі, в цьому спортивна ходьба чимало втратила за останні роки. Ніхто не хоче ризикувати. Сміливі атаки що далі, то рідше трапляються на головних стартах сезону.
М.Т.: – Дозволю собі з цим не погодитися. Згадайте світовий рекорд француза Йохана Дініза (3:32.33) на чемпіонаті Європи 2014-го в Цюріху або його ж другий найкращий час за всю історію на тогорічному чемпіонаті світу в Лондоні. Думаю, неможливо показати такий час не ризикуючи. А моє соло на останніх кілометрах чемпіонату світу в Пекіні 2015-го чи бодай мій відчайдушний ривок на Олімпіаді в Ріо? Тисячі людей мені говорили, що ніколи не дивилися змагання зі спортивної ходьби, а останніми роками спостерігають за чоловічою п’ятдесяткою, немов зачаровані. А це майже чотири години. Не кожен вид спорту може так довго втримати глядачів біля екрана. А прискорення Мар’яна і його атака на чемпіонаті Європи в Берліні були просто екстремальними, а це означає, що вони були вкрай ризикованими. Інша справа, що під час таких атак судді пильнують атлета прискіпливіше, а їхні зауваження інколи змушують спортсменів трохи зменшити запал.


М.З.: – Справді, я отримував чимало зауважень від суддів, але табло висвічувало лише одне офіційне попередження. Дивно, але мене це не лякало. Навпаки, а намагався розслабитися і демонструвати красиву техніку. Адже естетичне задоволення від змагань повинен отримувати не лише я, а й люди, котрі спостерігають за перебігом боротьби.
М.Т.: – Людина, котра на п’ятдесятці встигає отримати естетичне задоволення, здатна у майбутньому гори звернути. Мені здається, що Мар’ян – одна з найбільших українських надій не лише в спортивній ходьбі, а й в усій легкій атлетиці. З кожною наступною дистанцією він ставатиме досвідченішим і сильнішим. Він очевидно прогресує в усьому, але наскільки зможе зберегти цей прогрес, залежить лише від нього.
Тільки не потрібно поспішати. Мар’ян має достатньо часу, і щоб випробувати на повну свій швидкісний потенціал на більш коротких дистанціях. Власне, 23–24 роки – це саме той вік, коли ходок може прийняти рішення, яку дисципліну обрати за пріоритет: 20 чи 50 км. Підготовка до п’ятдесятки дуже складна і тривала. Потрібно навчитися радіти кожному найменшому досягненню, кожному вдалому тренуванню, кожному черговому кілометру, записаному до активу. Потрібно навчитися використовувати на власну користь кожен день, коли ти здоровий і сповнений сил.

М.Т.: – Насамперед людина повинна отримувати задоволення від того, чим вона займається. Аби стати легендою на п’ятдесятці, потрібно бути надзвичайно цілеспрямованим і витривалим. Мій шлях до вершин складається з 20 років терпіння і 93 тис. кілометрів ходьби, звісно, без урахування повсякденного пересування пішки і звичайних прогулянок. Покірність і поступовість - інші два важливих фактори, оскільки на нашій дистанції ніколи не виграєш навмання. І ніколи не потрібно забувати, що в підготовці до п’ятдесятки немає дрібниць. Кожна деталь як частинка мозаїки: втратиш одну – і картина буде неповною або ж взагалі зруйнується.
Р.К.: – Скажу просто: аби йти 50 км на найвищому рівні потрібен характер і внутрішній стрижень, потрібна індивідуальність. Перша перемога може стати або початком великого майбутнього, або кінцем чудового початку. П’ятдесятка не дозволяє почивати на лаврах. Уже завтра треба підводитися і йти далі – до іншої мети і з новою мотивацією. Перед Мар’яном зараз неоране поле. Будь-яка мотивація у вигляді медалі зі змагань світового рівня чи рекорду України – це неймовірна рушійна сила для молодого атлета. Але плановість і поступність – понад усе. В жодному разі не можна форсувати події.


М.З.: – Рекорд України Ігоря Главана (3:40.39) – це дуже високий і потужний результат, майже на чотири з половиною хвилини швидше мого особистого рекорду. Аби його перевершити, мають зійтися кілька факторів: й ідеальні погодні умови, і спортивна форма. Підготовка також має бути на найвищому рівні. Це заздалегідь якісно сплановані збори, на які нам потрібно не три місяці, а принаймні рік. І хоча спрогнозувати результат на рік уперед дуже складно, але ж, як ми побачили в Берліні, не існує нічого неможливого.
До речі, я щиро дякую Центру олімпійської підготовки в Білій Церкві, де доклали чимало зусиль, у тому числі й фінансових, до моїх цьогорічних тренувань. Половина фінансових вливань була від федерації, половина – від ЦОП. Саме завдяки фінансовій підтримці центру нам вдалося залучити на збори масажиста. Це дуже допомогло, адже вчасно відновлюватися так само важливо, як і нарощувати навантаження разом зі швидкостями.
До речі, колись чинний рекордсмен України Ігор Главан також тренувався у моїх наставників, але національний рекорд він встановив під керівництвом уже іншого тренера. Звісно, тепер мені дуже хочеться повернути рекорд у нашу групу. Мої тренери заслуговують на те, аби стати наставниками рекордсмена України.

Не словом, а ділом

На відміну від чоловічої, жіноча спортивна ходьба на 50 км в Берліні дебютувала на змаганнях рівня чемпіонату Європи. Випробувана на світовому рівні, ця дисципліна, здається, увійшла до програм головних турнірів впевнено і надовго. А у цій ситуації неймовірно тішить той факт, що для української збірної цей літопис почався одразу зі срібного фінішу Аліни Цвілій, та ще й з новим національним рекордом – 4:12.44. Поступилася броварчанка лише чинній чемпіонці світу й рекордсменці Європи португалці Інеш Енрікес.
Здавалося, ще не так давно Аліна (тоді ще Гальченко) була чи не головною надією української легкоатлетичної збірної на «золото» І Юнацьких олімпійських ігор у Сінгапурі. Тоді, 2010-го, зовсім юна, сповнена амбіцій і катастрофічно недосвідчена Аліна, перебуваючи у лідерах з самісінького старту, втратила свідомість рівно за 200 м до фінішу дистанції в 5000 м. Отямившись, вона відмовилася від допомоги лікарів і дісталася таки фінішу з шостим результатом. Ось він – внутрішній стрижень! Той самий, без якого на п’ятдесятці ніяк не обійтися!
На якийсь час Аліна зникла з легкоатлетичного обрію. За 8 років, що минули після Юнацьких ігор, вона встигла закінчити інститут, одружитися, народити доньку, з якою, до речі, майже постійно їздить на тренувальні збори й зараз, і повернутися на трасу. Ще й як повернутися!