«Оживити» фехтувальну фразу!

Чемпіонат Європи з фехтування, який цього року приймав сербський Нові Сад, приніс українським майстрам клинка дві нагороди. В особистій першості «бронзу» здобув шпажист Богдан Нікішин: у півфіналі він одним уколом на пріоритеті поступився дворазовому чемпіонові світу Ніколаю Новосьолову. А у командному турнірі наші шаблістки нарешті поставили крапку у безмедальній серії змагань: Ольга Харлан, Аліна Комащук, Олена Вороніна та Юлія Бакастова стали володарками «срібла». Перемігши команди Великобританії, Угорщини та Італії, у фіналі підопічні Олега Штурбабіна не встояли перед збірною Росії.

Що стоїть за цими перемогами й поразками, як Богдан Нікішин «читає» суперників, про феномен Ольги Харлан, про страх на доріжці та як з ним боротися в інтерв’ю «ОА» розповіла головний тренер української збірної Наталія КОНРАД. Чемпіонка світу (2003) та Європи (2004) також відкрила завісу таємниці власних перемог і розповіла про дружбу, яка народилася у фехтувальному залі, а цьогоріч відсвяткувала свій 25-річний ювілей.

Хто на доріжці господар?

- Будь-яка медаль, завойована на змаганнях такого рангу, – це надзвичайні емоції. Ми сподівалися на медаль Богдана Нікішина, адже цього сезону він неодноразово сходив на п’єдестали пошани етапів Кубка світу. Перемагати на тих стартах насправді навіть тяжче, адже там збирається солідна компанія – з понад трьохсот фехтувальників, а на континентальних першостях зазвичай нагороди розігрують близько 80 осіб. Та це офіційний турнір, а тому медалі з чемпіонатів Європи та світу вважаються особливо почесними. Тому я рада, що у Богдана у Нові Саді все склалося.


- Кожен поєдинок Нікішина був по-своєму напруженим. Двобій в 1/8 фіналу з італійцем Марком Фікерою також відбувався укол в укол і завершився на пріоритеті з мінімальною перевагою Богдана. Уже тоді все могло скластися по-іншому. Але є так, як є: у Нікішина «бронза», і ми всі радіємо його успіху. Якщо ж розбирати помилки, то дійсно, протистояння з Новосьоловим стало своєрідною нереалізованою можливістю. І це залишило певний осад. Це був доволі тонкий поєдинок, і помилки в останній трихвилинці були очевидними. Та усе це залишилося в минулому. Тепер попереду у хлопців і дівчат чемпіонат світу.


- Передусім це колосальний досвід. Стільки років на світовій арені не минають дарма. Богдан навчився зчитувати суперників, тонко відчувати їх і передбачати їхню тактику. До того ж у збірній та у Нікішина зокрема правильний підхід до тренувань: усі збори і турніри заплановані заздалегідь і все відбувається згідно з планом. А ще він цілком викладається на кожному тренуванні.
На доріжці Нікішин близько тримає суперника на дистанції, при цьому сам не поспішає розкривати свої наміри. Натомість робить величезну кількість дій, аби збити візаві з пантелику, змусити його розкритися і помилятися. А спровокувавши суперника на помилку, Богдан легко обігрує його. Його козир – це амплітудні і надзвичайно красиві контратаки стрілою. Скільки разів траплялося: суперник ретельно готує свою атаку, вичікує момент і вже от-от почне її реалізовувати, та за мить до цього Богдан усупереч усім задумам і діям опонента вистрілює контратакою, зупинити яку не так уже й просто. Шпага – це вид зрілих фехтувальників, коли названі відчуття приходять з часом і досвідом.


- Дівчата своїм фехтуванням і, головне, результатом принесли багато задоволення. Особливо якщо розглядати їхнє «срібло» з позиції виступу команди протягом року: сезон, відверто кажучи, у них не склався. Спочатку шаблістки продовжували відновлюватися після травм і не були готові показати свій максимум. У другій половині ми вже чекали на позитивний результат, але весь час чогось бракувало. Як на мене, причиною була не недостатня фізична готовність, а радше психологічна невпевненість: доволі тривалий час у дівчат не було морального підживлення від успішно проведених турнірів, медалей, перемог. А коли спортсмену ніяк не вдається зійти на п’єдестал пошани, у нього з’являються сумніви, невпевненість у власних силах. У фехтуванні, особливо шабельному, це дається взнаки. Без куражу перемагати практично не можливо. Тому це «срібло» вкрай важливе для дівчат саме з цієї причини: вони знову відчули, що здатні перемагати.


- Це «фішка» Олі. Мабуть, в особистих змаганнях вона недобрала свого в емоційному аспекті, тож не шкодувала ані емоцій, ані сил у командному турнірі, навіть коли ситуація справді була безнадійною. З позиції психології це позитивний момент: Оля показала, хто на доріжці господар. Для майбутніх поєдинків це беззаперечний плюс.

- Навряд чи можна провести цю межу. Особистісні характеристики, які і є мірою таланту, надто тісно пов’язані з тією божевільною роботою, якою дивує Оля. Вона як ніхто прагне розвиватися на доріжці і перемагати. І задля цього як мало хто викладається на тренуваннях. Деколи мені здається, вона надто сильно хоче перемагати. І через це надмірне бажання трапляються ті поразки, яких можна уникнути.

Поразки, що крають душу

- У другій половині вирішального двобою це була зовсім інша Олена, аніж у першій. Якщо на початку це були чітко підготовлені і реалізовані дії, то під завісу поєдинку – лише набір певних елементів, не виключено, тих самих, які були причиною успіху раніше. Та без належного вибору моменту для атаки, без розіграшу суперниці вони є нічим іншим, як «мертвим» набором елементів. Аби «оживити» фехтувальну фразу, не слід очікувати, поки суперниця підійде і на потрібній тобі дистанції помилиться, ці моменти слід створювати самій.


- Так, через це і зникла гра, ті чудові розіграші, які мали місце до заключної трихвилинки. У підсвідомості закріпилося, що конкретно ось ці дії приносили успіх, а значить їх слід робити знову і знову. Та коли не ти змушуєш суперницю помилятися, а очікуєш на її власну помилку, усі звичні дії виконуєш на частку секунди пізніше потрібного. І поступаєшся.


- Так склалося, що після видатних перемог Сергія Голубицького цей вид у нас дійсно не є провідним. Хоча зовсім провальним його також не можна назвати: 2008-го Андрій Погребняк став бронзовим призером чемпіонату Європи, а через п’ять років Ростислав Герцик здобув «бронзу» чемпіонату світу. На сьогодні чоловіча рапірна команда у світовому рейтингу посідає сьоме місце, а це дуже непоганий рівень. Підопічні Сергія Гаравського гідно борються зі світовими лідерами, та, на жаль, щоразу їм чогось бракує. Сергій сповна віддається роботі, йому нічим дорікнути. Але лава запасних у чоловічій рапірі дуже коротка. А багатьом з тих, хто залишився і, здавалось би, має за плечима великий досвід, бракує ініціативи, бажання експериментувати, творити, пробувати щось нове – розвиватися, одним словом. Що ми можемо зробити? Намагатимемося якомога частіше відряджати хлопців на міжнародні збори, аби там вони вчилися і здобували необхідний досвід.
У жіночій рапірі Олександра Сенюта й Катерина Ченцова не так давно повернулися з декретної відпустки і поки не вийшли на свій найкращий фізичний рівень, не кажучи вже про технічну підготовленість. Хоча на чемпіонаті Європи вони боролися гідно: Ченцова в 1/16 фіналу одним уколом поступилася сильній польці, а Сенюта на цій же стадії одним уколом перемогла італійку. До того ж на порозі збірної уже є перспективна молодь. Молоді дівчата посилять внутрішню конкуренцію, а тоді, сподіваюся, і на міжнародному рівні зможемо посперечатися.


- Поразка в один укол найбільше країть душу і залишається у пам’яті значно довше, деякі з таких невдач закарбовуються на все життя. У моїй кар’єрі такою стала поразка на моєму останньому турнірі. Перед змаганнями на Кубі я оголосила, що цей турнір стане для мене заключним, що я завершую спортивну кар’єру. У чвертьфіналі, де до медалі було рукою дістати, я була попереду протягом цілого поєдинку, та кінцівку двобою не втримала і програла одним уколом. Мені так хотілося красиво піти зі спорту, я так прагнула перемогти! І все складалося на мою користь. Суперниця, господиня арени кубинка, була не супертитулованою, однак саме того дня вона стала другою, а я опинилася за межею призерів. Тому серед усіх саме та поразка виявилася такою образливою. Наступного дня ми з дівчатами реабілітувалися за всі індивідуальні невдачі сповна: у командному турнірі святкували перемогу. Та осад того фіаско все одно залишився.
З іншого боку, поразка з мінімальним відривом – це свідчення того, що ти маєш сили наступного разу перемогти. Тому йдеш тренуватися з особливою наполегливістю.


- У кожного це відбувається по-своєму, як на мене, немає однієї універсальної причини для всіх. Хтось, здобувши відчутну перевагу над суперником, надто рано розслабляється, достроково відчуваючи себе переможцем. Але варто розслабитися хоча б на мить, як моментально втрачаєш усе: не можеш так швидко реагувати й приймати необхідні рішення. І навіть якщо бачиш, що до чого і як слід діяти, фізично просто не здатен це зробити. Отримавши кілька уколів, втрачаєш упевненість у тому, що можеш довести поєдинок до перемоги. Наступні декілька дій на користь суперника – і в тебе вже паніка і страх. Втрата концентрації внаслідок надмірної упевненості у перемозі – лише одна з причин. А таких причин стільки, скільки характерів змагаються на доріжці за перемогу. У нашому виді спорту психологічний настрой – найважливіший момент.