Лакмусові відтінки, Лондон-2017

Яскраво-рожевий колір, щоденний аншлаг, сенсаційні перемоги і не менш сенсаційні поразки, нові зірки на небосхилі, прощання легенд – усе це чемпіонат світу з легкої атлетики в Лондоні-2017, і саме таким він запам’ятається більшості прихильників королеви спорту. Більшості, котра прожила легкоатлетичний чемпіонат світу як справжнє спортивне свято.

Невдалі виступи нашої легкоатлетичної команди на головних стартах сезону траплялися неодноразово. З Берліну 2009-го ми взагалі повернулися без жодної нагороди, хоча заради справедливості зазначу, що за таблицею очок у фіналах ми тоді посіли 14-те місце. Цьогоріч до вісімки найкращих потрапили лише три українці, що відкинуло нас на 28-му сходинку загальнокомандного заліку. Так, невтішно, і проблем вистачає. Але чому звідусіль лунають похоронні марші? Не помиляється лише той, хто сидить склавши руки. Нам же час, зробивши висновки, рухатися вгору.

Справа, доведена до кінця

Срібну медаль у стрибках у висоту здобула на чемпіонаті світу в Лондоні тендітна Юлія Левченко. Переможниця Юнацьких олімпійських ігор-2014 стрімко увірвалася в дорослий спорт узимку, коли пробилася на п’єдестал чемпіонату Європи в закритих приміщеннях. У літньому ж сезоні вона встигла виграти чемпіонат Європи серед молоді й довести особистий рекорд до позначки 197 см.
У фіналі жодний рух, виявлена емоція, сказане Юлею слово не видавало в ній недосвідчену 19-річну дівчину. Коли вона відсторонено лежала в секторі між спробами, накрившись рушником, здавалося, її не цікавить ніхто і ніщо. І лише дуже спостережливий вболівальник міг помітити, як вона кидала оком на великий екран стадіону саме в той момент, коли стрибали її найголовніші суперниці. Це було не по-юнацькому мудро і холоднокровно. Так само холоднокровно, як кожна виконана нею спроба. А ще це було технічно й довершено: два особистих рекорди за один вечір, гросмейстерські 2 м 01 см і срібна нагорода чемпіонату світу. Єдина на всю збірну.


– Одразу згадується початок змагань. Хвилювання, запал, оптимізм, бойовий настрій, перша пробна спроба і… ватні ноги. Неймовірно важкі й абсолютно неслухняні ноги. І перша моя думка: «Ну, все, здається, приїхали». На щастя, початкова висота у нас була 184 см. Саме вона і наступні 188 см для мене були найскладнішими в лондонському секторі. Цей кошмар на початкових висотах запам’ятався найбільше, навіть більше, аніж церемонія нагородження. Адже це дрібнички лише на перший погляд. Саме на початкових висотах потрібно вміти сконцентруватися і направити себе в русло подальшої боротьби. Навіть не знаю, як мені вдалося розстрибатися, але далі все вдавалося набагато легше, аніж в перших спробах.


– Надто на 2.01! Я дуже хотіла встановити особистий рекорд на цьому чемпіонаті, тож коли планка піднялася на 199 см, була налаштована надзвичайно рішуче. Подолавши цю висоту, я гарантувала собі медаль. Звідси і сплеск емоцій, і невгамовний кураж… Ось тут було головне не втратити контроль над собою й продовжити змагання з холодною головою. Йдучи на штурм 2.01, я пам’ятала, що сезон на цьому старті не завершується, стрибати потрібно обережно і розсудливо, аби не нашкодити власному здоров’ю. Моя вдала спроба була з десятками технічних огріхів. Я навіть трохи зачепила планку. Вона хиталася, вагалася, але втрималася на стійках. Уперше в моєму житті! Я ошелешено спостерігала за цим дивом, сидячи на матах, і не могла повірити, що двометрова висота може пробачити помилки.

– Насправді бувало по-різному, без промахів і у мене не обійшлося. Мабуть, вони і зробили мене сильнішою. Адже ще кілька років тому для мене головними стартами були не чемпіонати світу чи Європи, а першості міста Києва чи національні змагання. А там вистачало і злетів, і падінь. Вочевидь, з них і почала формуватися моя спортивна психологічна стійкість. Думаєте, я зараз не хвилююся виступаючи на невеличких стартах? Я завжди хочу зробити свою роботу якнайкраще, тому і нервую: а раптом не складеться, а що коли ми припустилися помилок у підготовці чи я не впораюся з настановами тренера та завданнями на старт? Мені здається, якщо спортсмен втрачає це хвилювання, то втрачає і відповідальність, а без неї немає сенсу виходити в сектор.


– Якого рівня не були б змагання, тренер мені ніколи не говорила, що результат чи перемога на них не мають значення. Втім, траплялося в моїй кар’єрі і таке, що, виконуючи ледь не ідеальні технічно стрибки, я не могла показати гідний результат. Це своєрідний парадокс. Коли ти почуваєшся занадто добре, то не знаєш, як це правильно використати. Інколи це навіть лякає, але я поступово вчуся поєднувати все в потрібному місці й у потрібний час. У нашій справі занадто багато факторів впливають на кінцевий результат – дуже вагомих і зовсім дрібненьких. Втрачаючи контроль бодай над одним, ризикуєш розвалити все.


– Насамперед це відсутність травм. Причому цей фактор важливий не лише під час змагань, а й упродовж цілої підготовки. З іншого боку, здоров’я залежить не лише від самого атлета, а й від його тренера. Взаєморозуміння з наставником, обгрунтовані навантаження, вчасні тренувальні роботи – це те, що тренер вряди-годи відчуває навіть краще, аніж сам спортсмен. Адже може статися, що на сьогодні запланована технічна робота, а ти виходиш в сектор і не спроможний зробити й десятої частини того, до чого підводилися місяцями. Як бути в цій ситуації? Стрибати через силу, намагаючись перебороти саму себе, щоб потім не запанікувати, коли відчуєш подібний стан на змаганнях? А можливо, краще відкласти завдання на кілька днів, аби не нашкодити й не травмуватися? Рішення завжди за тренером, і Ірина Григорівна Пустовойт жодного разу не схибила. Чому? Тому що вона не лише розуміє нас, а відчуває на якомусь вищому енергетичному рівні.
Ще один фактор – особисте вміння будь-які обставини перетворити на власну користь. Адже на кожному старті ти вже не такий, яким був учора. Власні емоції – позитивні чи негативні – потрібно вміти переносити в сектор так, аби вони спрацювали на тебе. Приборкуючи себе, ти набуваєш впевненості, це ще одна суттєва складова високого результату.


– Нинішнього року, як ніколи раніше, я відчувала, що ми допрацювали все, що немає жодного «але», яке могло б негативно вплинути на мій результат. Я була впевнена, що закладеної нами бази вистачить на ціле літо. Не знаю, звідки прийшли ці відчуття. Можливо, я подорослішала і стала краще розуміти свій внутрішній стан, але, маючи досить довгий змагальний сезон, я жодного разу не засумнівалася, чи не потрібно щось посилювати, підтягувати, «докачувати». Я була впевнена, що до чемпіонату світу моїх фізичний кондицій вистачить. Потрібно було лише вдосконалюватися технічно і відшліфовувати стрибок.


– Коліно мене турбує вже півтора роки. Цей біль – наслідок моєї технічної помилки, і зникне він лише тоді, коли я виправлю техніку і тим самим зменшу навантаження на коліно. Був період, коли я вже і тренувалася, і змагалася без зайвих перестраховок. Але в липні під час кваліфікації чемпіонату Європи серед молоді я виконала насправді чудову спробу. Мене просто викинуло вгору з відштовхування, та я відчула гострий простріл у коліні. Дякувати нашим лікарям і масажистам, котрі швидко поставили мене на ноги, але відтоді я все ж таки прагну перестраховуватися, адже коліно просто може виявитися не готовим до якихось моїх дій.
Ми перейшли на такий рівень фізичних навантажень і технічної роботи, що взагалі без травм навряд чи можна обійтися. Потрібно вчитися і швидко їх заліковувати, і якось викручуватися в секторі, підлаштовуючись під біль. Головне, аби травми не були катастрофічними.

– Не сказала б, що спорт позбавив мене якихось радощів життя. Мабуть, мої життєві пріоритети просто співпадають з принципами, на яких базується спорт вищих досягнень. Я не почуваюся обмеженою, адже сучасний спорт – це не лише тренування і змагання. Це нові зустрічі й обмін інформацією, це вивчення нових культур і пізнання світу. Так що, занурившись у спорт з головою, я не те що нічого не втратила, а швидше здобула.


– Нерідко ловлю себе на думці, що мені дуже подобається журналістика загалом, а спортивна зокрема. Не відкидаю, що колись спробую себе в ній. Мені подобається, що преса і телебачення цікавляться не лише спортивними здобутками, а намагається показати суспільству цільну особистість. Подобається, що самі атлети стають дедалі більш відкритими для медіа й більш розкутими у спілкуванні, але далеко не кожен журналіст може розкрити людину цілком, докопатися до її сутності. Не знаю, чи змогла б я, але мені це надзвичайно цікаво.


– Я запитаю в Юлі, наскільки вона щаслива людина.


Я практично абсолютно щаслива людина. Займатися спортом на професійній основі для мене щастя. Злети і падіння – природний процес будь-якої справи, і якщо гнатися лише за результатом, то більшу частину кар’єри почуватимешся нещасним. Втім, щастя – поняття мінливе і, цілком можливо, з часом я знайду щастя в чомусь іншому.


- Я не люблю запитання про особисте життя в некоректній формі. Не подобається, коли перекручують відповіді чи виривають слова з контексту. Я ще не занадто медійна персона, але маю гіркий досвід такого спілкування. Не зніматимуся для програми зі скандальною репутацією. Не люблю запитання про те, скільки я заробляю, чи не збираюся змінювати громадянство і чи не планую оголені фотосесії для глянцевих журналів. Подібні запитання у мене викликають чимало сумнівів щодо професійності журналіста.


– Мій виступ в Лондоні – це втілення тих амбіцій, які виникали у мене по ходу сезону. Рік видався нелегким і доволі успішним. Коли я їхала на стадіон, то казала собі: «Юлю, виконай усе так, аби вийшовши із сектора, ти змогла сказати, що зробила насправді все, що могла, і що ти довела цей сезон до логічного завершення». Мабуть, все що сталося, можна охарактеризувати заголовком «Справа, доведена до кінця».