Трохи сонця на поверхні води

Українські синхроністки, вже за традицією, порадували нас блискучими виступами на чемпіонаті світу. Дві золоті і п'ять срібних нагород — на стільки поповнилася скарбничка збірної в Будапешті. От тільки умови, в яких готувалися наші «русалки» до цього чемпіонату, не йдуть ні в яке порівняння з минулими сезонами! А з огляду на те, що основною базою для розвитку вітчизняного синхронного плавання вже багато років є Харків, кожному стає зрозумілим, наскільки все було складно, якщо не сказати — драматично...
Початок війни застав дівчат у рідному місті. 24 лютого все мало бути, як завжди: розминка, хореографія, акробатика, «сухе» тренування, відпрацьовування програм у воді. Але побувати в знайомому до найменшої шпаринки рідному басейні дівчатам ні того дня, ні всі наступні не довелося...
Куди закинула війна українських синхроністок? Хто прийшов на допомогу? Як знайшли мотивацію, аби тренуватися на всі сто? З яким настроєм їхали на чемпіонат світу? Про це йшлося в онлайновій бесіді з головним тренером національної збірної Світланою САІДОВОЮ та провідними спортсменками — бронзовими призерками Токійської олімпіади Мартою ФЕДІНОЮ, Владиславою і Мариною АЛЕКСІЇВИМИ.

«Страшні слова, коли вони мовчать»

- З середини березня ми тренуємося в Італії, - починає розповідь Світлана Саідова. — Немає слів, аби сповна висловити нашу вдячність італійській Федерації водних видів спорту, Федерації артистичного плавання Італії й особисто їхнім керівникам - сеньйору Паоло Бареллі та сеньйорі Патриції Джиалломбардо... Спочатку базувалися в олімпійському центрі в передмісті Риму. Проживання, харчування, тренування в басейні - все взяла на себе італійська сторона. Потім переїхали північніше — в містечко Савона. Тут мешкаємо в так званому соціальному житлі, але умови загалом прийнятні. Щоправда, басейн, в якому тренуємося, не відповідає стандартам — його глибина лише 190 см. Оскільки дівчата у нас високі й довгоногі, то це - проблема. Але якось пристосовуємося...
Користуючись нагодою, також хочу щиро подякувати президенту НОК України Сергію Бубці та міністру молоді та спорту Вадиму Гутцайту за те, що вони знайшли можливість організувати для нас п’ятиденний збір перед чемпіонатом світу безпосередньо в Будапешті, а також президенту Федерації синхронного плавання України Ігорю Лисову за допомогу в організації підготовчого процесу. Принаймні, ми змогли відчути «глибоку воду». А ще нам привезли спортивну форму — костюми в національних кольорах, кросівки — те, в чому дівчата піднімалися на п'єдестал пошани. Ми взагалі були готові виходити в тому, що є. В Італії нас добрі люди одягнули, як змогли. Коли ми покидали домівку, поняття не мали, скільки часу доведеться тренуватися за кордоном. Їхали в зимовому одязі. Думали — на пару тижнів. А виявилося он як...


- Нас врятувало моє залізне правило: всі змагальні костюми зберігаються в моїй тренерській. Якби вони були в дівчат дома, то ми б їх нізащо не зібрали б, адже з Харкова виїжджали похапцем, хто як міг. Вже в Італії, зрозумівши, що додому ми повернемося нескоро, я попросила свого сина забрати наш скарб з тренерської. Частину костюмів привезла тренер Валерія Меженіна, яка приєдналася до команди трохи згодом. Ще частину пересилали поштою. Також з купальниками допомогла Марина Холод, в минулому член збірної України, яка зараз мешкає в Австралії.


- Тільки на італійському національному турнірі, поза конкурсом… Скажу чесно, в Будапешті перед стартом хвилювалася, як ніколи. До загалом форс-мажорної ситуації додавалося ще й те, що після Олімпіади склад команди змінився більше, ніж наполовину. З олімпійської збірної залишилися тільки Федіна та сестри Алексіїви. Всі троє за віком ще зовсім молоді - 20-21 рік, але вже з титулами... Інші - фактично вчорашні юніорки. Дар’ї Мощинській взагалі 14. Вона замінила одну з дівчат, яка, на жаль, серйозно захворіла. Уявіть лишень, до нинішнього року Даша не те що не мала досвіду великих змагань, вона навіть за кордоном ніколи не була, вперше летіла літаком. Але характер продемонструвала - кремінь. Не підвела ні на грам. І стала однією з наймолодших в історії нашого виду спорту чемпіонок світу. А вже після «дорослого» ЧС, Дар’я виграла змагання солісток на юніорській Європі.


- Цього разу результати, як на мене, були абсолютно об'єктивними. В олімпійських видах - команда, дуети - Китай традиційно дуже сильний. Їхній козир - фантастична синхронність рухів. У команді всі восьмеро працюють, як одна людина. У нас в дуеті Владислава й Марина Алексіїви - близнята. Я знаю, яку перевагу дає генетична схожість спортсменок. Так от, коли дивишся на команду Китая, то мимоволі приходить думка, що всі вони - сестри-близнюки. Причому не чотири по двоє, а всі восьмеро однакові, як краплі води. Хоча насправді це не так.


- Більшість вправ у нас залишилися з минулого олімпійського сезону. Так планувалося від початку, оскільки нинішній сезон — останній, що проходить за старими правилами змагань. З вересня в дію вступають нові, багато в чому революційні, правила... У Токіо-2021 командна технічна програма в нас, як відомо, була під «Лебедине озеро» Чайковського. Музика й композитор ні в чому не винні, але з огляду на весь той жах, що розпочався після 24 лютого, ми вирішили змінити цю програму і до чемпіонату світу елементарно не встигли довести її до пуття. Зовсім скоро, в середині серпня, відбудеться європейський форум - у столиці Італії. Сподіваюсь, там ми вже покажемо глядачам і суддям нову програму під назвою «Шлях до Олімпу».


- Непростий - це м'яко кажучи. Насправді страшний час. У більшості з дівчат в Харкові залишилися їхні рідні: батьки, бабусі-дідусі, брати-сестри. Звісно, вони за них дуже переживають. Кожне посилання на новини з України відкриваємо з тривогою. Але... Спорт — він дуже дисциплінує. Як спортсменів, так і нас, тренерів. Якось давно, ще задовго до війни, одна з колег сказала мені: «Вам пощастило — у вас від природи дуже сильний характер». Коли про тебе так каже оточення, то мимоволі доводиться бути сильною. Сама себе переконуєш: «Так. Я нічого не боюся». А головне — робиш те, що мусиш робити. І колеги, котрі мені допомагають (разом зі мною збірну як і раніше, готують Валерія Меженіна, Олеся Зайцева і Володимир Уткін, також в команді є лікар і масажист), теж налаштовуються на оцю хвилю — все робити по максимуму...
Напружений графік тренувань відволікає від поганих думок. Коли ми тільки приїхали до Італії, то найважчим було привести дівчат до більш-менш нормальної фізичної форми. Адже вони цілих три тижні зовсім не тренувалися! Майже у всіх з'явилася зайва вага, як наслідок - розкоординація. Плюс всі на нервах. Треба було балансувати, знаходити такі слова, щоб і мотивували і, разом з тим, ненароком не образити...
Взагалі, дисциплінованість - це одна з головних рис нашої збірної. Маю на увазі не тільки нинішній склад команди, а й попередні покоління моїх вихованок. Без дисципліни, вміння працювати через не можу нам не вдалося б за чверть століття пройти такий шлях — від аутсайдерів світових форумів до олімпійського п'єдесталу...
Якщо ж говорити про збірну 2022, то позитивну роль грає те, що наша солістка Марта Федіна є справжнім лідером команди. Причому не лише в спортивній складовій, але і в психологічному сенсі. На чемпіонаті світу вона, а також Владислава і Марина Алексіїви, як більш досвідчені, дуже підтримували дебютанток. Я вдячна своїм ученицям і колегам за те, що в Будапешті ми, всупереч усьому, підтвердили високе реноме українського синхронного плавання.

«Сто кілометрів за десять годин, або медалі - не головне»

- Будапешт для мене - добре знайоме місто, - бере слово володарка п'яти нагород ЧС-2022 Марта Федіна. — Починаючи з 2017 року, я виступала там практично щорічно. Минулоріч у столиці Угорщини проходив чемпіонат Європи, де я виступила настільки вдало, що вперше удостоїлася великого інтерв'ю на сторінках «Олімпійської арени». Нинішній чемпіонат світу теж не розчарував, але наскільки різними для мене були ці старти... Рік тому все йшло за планом, поступово, з прицілом на Олімпіаду. А цього разу... Наведу такий факт: вибираючись з палаючого Харкова, відстань в 100 км до Полтави ми їхали цілих десять (!) годин. Їхали й не знали, де будемо завтра, за тиждень, за місяць...
Крім того, минулоріч я була наймолодшою в збірній. А тепер — одна з найстарших. Про те, що старші дівчата після Олімпіади завершать кар'єру, було відомо давно. Тож ми втрьох - я, Влада і Марина — заздалегідь знали, що на наші плечі впаде обов'язок опікати дебютанток і в усьому допомагати їм. Але ми навіть у найстрашнішому сні не могли уявити, що нам доведеться пережити в новому сезоні...


- Взагалі, змагання у відкритому басейні далеко не екзотика в нашому виді спорту. Але мені якось не дуже щастило на таке. До цього виступала у «відкритій» воді лише на одному-двох турнірах. У кожному варіанті є як свої плюси, так і мінуси. Плюс в тому, що у відкритому просторі значно легше дихається. А мінус - свої корективи вносить погода. Найстрашніше навіть не дощ, а сонце, яке може «засліпити». На щастя, з сонцем нам пощастило. Хоча глядачам на трибуні було спекотно. І навіть судді страждали від спеки.


- Багато хто висловлював співчуття. Але можливостей для тривалого спілкування у нас не було. Та й ми, як і всі спортсмени, не надто любимо, коли нас жаліють... Загалом трибуни нас зустрічали дуже добре. Ще б пак, адже, щоб підтримати нас, в Будапешт приїхали мами багатьох дівчат. Зокрема і моя мама... Взагалі, поїздка наших рідних на чемпіонат світу планувалася заздалегідь, але в реальності побачення з мамами вийшло неймовірно зворушливим.


- Так. Тато займається волонтерством. А мама разом зі своєю подругою йому допомагають - щодня розвозять обіди лікарям, працівникам комунальних служб, літнім людям. Я дуже за них переживаю.


- Не знаю, чи буде можливість ще раз зустрітися з нею на змаганнях. Юкіко на 11 років старша за мене. Вона вже дуже давно виступає на світовій арені, двічі бронзова призерка Ріо-2016. Зауважу, цього разу вона виступала тільки серед солісток, ні в дуеті, ні в команді її не було. Тобто Інуї, очевидно, за згодою з японською федерацією, зробила ставку саме на цей вид програми. Виступила вона дуже достойно. Особливо в технічній програмі, яка задає тон і, не секрет, розставляє спортсменок по ранжиру. У довільній програмі я, можливо, була й не гірша, але трошечки не вистачило до «золота». Нічого, буду працювати...


- Гадаю, в кожного, кого хоча б трохи торкнулася війна, відбулася дуже велика переоцінка цінностей. Я й раніше розуміла, що медалі, спортивні титули - це не найголовніше в житті. А тепер і поготів. За ці п'ять місяців я зрозуміла, що найцінніше - це саме життя. Можливість спілкуватися з рідними, друзями... Люди, навіть незнайомі, які в складний час приходять на допомогу... Хоча спорт у будь-якому разі посідає важливе місце серед моїх пріоритетів. Зараз це для мене основна робота. Тим більше, що сьогодні, як ніколи, важливо, щоб на міжнародній арені піднімався український прапор і звучав наш гімн...

Двох схожих сніжинок немає, а краплі води - є!

У Будапешті-2022 в змаганні дуетів на п'єдестал пошани піднялися три пари сестер-близнят. І трапилося таке — вперше в історії синхронного плавання. Чемпіонками стали китаянки Ван Луї й Ван Цяньї. «Бронзу» завоювали Анна-Марія та Ейріні Александрі з Австрії. Ну а «срібними» сестрами стали наші красуні — Марина та Владислава Алексіїви.


Владислава: - На юніорських змаганнях ми вже виступали в парі, - були призерками першості Європи. А на світовому форумі - так, це наш дебют як дуету. Взагалі ми і в минулому році на чемпіонаті України змагалися за перемогу в цьому виді. Але Марта Федіна й Анастасія Савчук були сильнішими. Після того, як Настя закінчила змагатися, наш дует став провідним в Україні.


Марина: - Ні, для дебюту на чемпіонаті світу ми підготували нові програми. Довільна складається з різних музичних композицій і має умовну назву “Королівська кров”. В ній багато оригінальних рухів, елементів на гнучкість. Особливо нам подобається, як поставлений наш вихід на суші… Технічна програма називається “Гра тіней” - дуже динамічна, зі складною хореографією… На думку наших тренерів, прем’єра цих програм в Будапешті була вдалою.
В.: - Щодо результатів змагань, то китаянки однозначно були сильнішими. Але наше відставання від лідерів не таке вже й велике. Як його подолати? Тільки наполегливою працею. Ще ретельніше відпрацьовувати на тренуванні кожен елемент.


М.: - У синхронному плаванні це - колосальний плюс. По-перше, в нашому виді велику роль грає антропометрія: чим більш схожі спортсменки за статурою, довжиною рук, ніг, тим краще. Ще більш важливіше, що близнята, як то кажуть, живуть в одному ритмі - навіть дихають однаково. «Близнюковий» п'єдестал пошани в Будапешті зайвий раз доводить це... А мінусів, здається, немає.
В.: - Хіба що фактор надмірної прискіпливості і вимогливості одна до одної. Сестрі кажеш все, що думаєш. Буває - в трохи жорсткій формі, як не сказала б комусь іншому. Хоча загалом у нас дуже теплі - справжні сестринські - стосунки. Ми майже ніколи не сваримося. І якщо сперечаємося, то по ділу, конструктивно.
М.: - Коли тренувалися в Харкові, то бувало таке, що вільний від тренування час проводили окремо. А тут, в Італії, ми як нерозлийвода: в магазин, на прогулянку, в перукарню - скрізь ходимо разом. Хоча я на дві хвилини старша за Владу, але не вважаю це за причину, щоб командувати.


В.: - Швидше так: не командувати, а підтримати, підказати, допомогти. Нам всім було нелегко на чемпіонаті світу, і досвідченим, і новачкам. Не порівняти з настроєм, який панував у збірній минулоріч, коли готувалися до Олімпіади. Тоді все було відпрацьовано до автоматизму, кожен був впевнений у собі і в партнерках. У Будапешті ж виступали, як то кажуть, на морально-вольових. Найважче було перелаштуватися на глибоку воду.


М.: - Особливо при виконанні акробатичних елементів. Уявіть-но, у нас із сестрою зріст 176 см, а басейн, в якому ми тренуємося - лише на чотирнадцять сантиметрів глибший. Коли приїхали на збір перед світовим форумом, то в глибокому басейні кожен елемент треба було відчути заново. Хвилювалися, не передати як. І дуже раді, що всупереч всьому, справилися з програмами. Порадували і себе, і тренерів, і вболівальників.


- Вона вболівала за нас з дому, з рідного Харкова, за яким ми всі дуже сумуємо...
Наостанку зауважу, що всі троє дівчат розмовляли зі мною по телефону дуже гарною українською мовою, І навіть Світлана Бурханівна Саідова, таджичка за національністю, зізналася, що домовилася з ученицями, аби вони в процесі тренувань давали їй уроки практичної української мови.