«Щороку починаю з чистої сторінки»

У грудні минулого року жіноча збірна з вільної боротьби здобула Кубок світу. Команда, яка неодноразово була найсильнішою у Європі, стала найсильнішою у світі. Здається, що під час війни українські борчині стали ще більш зосереджені на перемозі та взагалі не бачать ніяких перешкод на своєму шляху.
Ми поспілкувались з однією з найперспективніших молодих борчинь, котра минулого року стала чемпіонкою Європи та призеркою чемпіонату світу.


- У нашому селищі в Полтавській області був лише один спортивний гурток. Тому в шість років мама привела мене в зал, щоб я мала чим зайнятись після школи. Тренером там працював мій рідний дядько, Геннадій Тарасенко, і тому він був до мене більш вимогливий ніж до інших, давав більше навантажень. Загалом мені сподобалось, але якихось спортивних амбіцій на той час у мене не було. Все змінилось, коли нас з Тетяною Ріжко (чемпіонка Європи 2022, віце-чемпіонка Європи 2021) взяли в Броварське вище училище фізичної культури.
Тренер Олександр Кутаков запросив мене на збори, а потім запропонував навчатися в Броварах. Звичайно, я з радістю погодилась.


В училищі я усвідомила, що я тут для того, щоб вчитися та тренуватися, більше мені нічого не потрібно. Прийшло розуміння, що потрібно максимально добре робити свою роботу. Почалися перші серйозні змагання. Звичайно, спершу не все виходило, були програші. Але підтримка тренера зіграла вирішальну роль. Олександр Сергійович став для мене другим батьком.
Моїм першим відповідальним стартом став чемпіонат України, де я перемогла та отримала путівку на чемпіонат Європи серед кадетів. Там я завоювала «бронзу», а вже наступного року стала чемпіонкою.

- Між нами панує повне порозуміння. Мені здається людина, поза спортом не змогла би до кінця мене зрозуміти, які цілі я перед собою ставлю та чого це коштує. Батьки завжди підтримують, вболівають, але вони бачать нашу роботу тільки зі сторони, бачать результат, але основний процес зазвичай залишається в тренувальному залі.


- Це дуже різні емоції. Я більше хвилююсь, коли в Олександра змагання, бо відчуваю трішки безпорадність, адже не можу нічим допомогти. Просто стежу за змаганнями, а серце розривається. А коли на змаганнях я, то зосереджена на тому, щоб провести сутичку і сама відповідаю за свій результат.


- У лютому я готувалась до чемпіонату Європи до 23 років, і мала кілька днів вихідних між зборами, тому 24 лютого я була вдома в Броварах, а мій чоловік був на зборах в олімпійському центрі у Кончі-Заспі. І рано вранці, десь о пів на шосту ранку, зателефонувала його мати, повідомила, що почалася війна. Потім подзвонив чоловік. А через якийсь час я почула вибухи зовсім поруч. І поки чоловік їхав додому, пам’ятаю, як стояла біля вікна, дивилась на вулицю, слухала вибухи, було дуже страшно. Я була в такому стресі, що навіть не змогла зібрати якісь речі, взяла тільки документи, якусь одну кофту… - і все.
Перший тиждень ми провели в моєї подруги в приватному будинку в селі Зазим’я, це під Києвом. Спали, як усі, - в погребі. Звичайно, про спорт ніхто навіть не згадував. Навіть коли були травми, я все одно якось намагалась тримати себе в тонусі, і ніколи в житті не мала перерви від тренувань. А тут був повний ступор. Потім ми тиждень провели в моїх батьків під Полтавою. І тоді подзвонив головний тренер та повідомив, що жіноча збірна їде на чемпіонат Європи в Будапешт. Спершу в мене був повний шок, оскільки я була абсолютно не готова. Навіть борцівок та трико не було. В результаті ми разом з Танею Ріжко, яка також стала чемпіонкою на Європі, три дні діставались до Львова, де була точку збору команди. І зі Львова ми вирушили до Угорщини, де мали півтора тижні тренувань перед змаганнями.
Чоловіки-тренери прийняли рішення залишитись в Україні, тому з нами, замість тренера, поїхала чемпіонка світу та Європи Юлія Ткач. Щиро кажучи, спершу ми навіть не знали, як приступити до тренувань, оскільки взяти великі навантаження ми не могли, бо тоді б потрапили в яму на самих змаганнях. Тому ми просто привели себе в мінімальний тонус, відчули килим, потренувались. Я вважаю, що все було зроблено правильно, сам результат говорить за себе: ми стали другими в командному заліку та здобули п’ять медалей. Напевно, головну роль тоді зіграв наш моральний стан та сила духу.

- Звичайно, морально найважчим став чемпіонат Європи у березні місяці. А фізично – дорослий чемпіонат світу. Для мене це були перші змагання такого високого рівня. І я відчувала дуже велику відповідальність. Незважаючи на війну, Асоціація спортивної боротьби спромоглася організувати для нас хороші навчально-тренувальні збори. Також хотілося б подякувати за підтримку Міністерству молоді та спорту та Національному олімпійському комітету, без зусиль такої потужної команди ми би не мали можливості гідно представляти Україну в світі.


- Звичайно, чемпіонат світу додав мені впевненості в тому, що я готова боротися та перемагати на дорослому рівні. Тому на Кубку світу я гідно провела всі три зустрічі: перемогла дуже титулованих борчинь, віце-чемпіонку Олімпіади з Китаю, призерку Олімпіади з Монголії та сильну японку. Всі сутички були складні, по шість хвилин. Але для мене це великий крок уперед.


- Так, це був надзвичайно складний період у моєму житті. За рік до Олімпіади я навіть не сподівалась потрапити в Токіо. Наприкінці 2020 року від онкології померла моя мама. До того часу я була більше зосереджена, щоб їй допомогти, як можу підтримати, і не особливо ставила перед собою спортивні цілі. Я весь час думала про неї, намагалась більше часу проводити поруч. Коли я втратила найдорожчу людину, то з мого життя зник страх. Мені дійсно здалося, що я більше нічого не боюся, напевно, я дуже подорослішала. Спорт став для мене порятунком, я повністю занурилась у боротьбу. Щиро кажучи, я не ставила для себе на той момент олімпійських цілей, бо в моїй вазі була надзвичайно велика конкуренція серед досвідчених титулованих борчинь. Але саме я виграла чемпіонат України і поїхала на ліцензійний турнір до Будапешта. Здобула там ліцензію, потім поїхала на дорослий чемпіонат Європи, де взяла «бронзу», і також тієї весни я стала чемпіонкою Європи серед спортсменів до 23 років. На той момент всі ці змагання перетворились на підготовку до Олімпіади. Коли в тебе є ліцензія, то вся збірна тобі допомагає в підготовці, всі працюють на результат. Я пройшла всі збори, була в чудовій формі та повній бойовій готовності. І на останньому тренувальному зборі в Южному, на морі, під час вечірнього тренування травмувала руку.
Мене всі надзвичайно підтримували, зі мною весь час був поруч чоловік та мій особистий тренер. Лікар збірної Олександр Москаленко в телефонному режимі весь час був поруч і шукав для мене найкращих фахівців. Головний тренер команди Володимир Євонов до останнього вірив, що я зможу поїхати. Але часу залишалось надзвичайно мало, вже були квитки на руках, але лікарі діагностували розрив зв’язок - і це стало вироком.


- Не люблю озвучувати якісь конкретні спортивні цілі. Мені навіть важко про це говорити вголос. Зараз початок року - і я починаю з чистої сторінки, для мене нічого немає за спиною. Всі здобутки залишились в минулому році, і зараз потрібно все починати спочатку.