Все життя – у боротьбі

В’ячеслав Дементьєв – відома людина не тільки в українському дзюдо. Мабуть, і у світі сьогодні знайдеться небагато фахівців з таким суддівським досвідом, як у нього. За плечима – безліч найпрестижніших міжнародних турнірів, включаючи олімпійський. У жовтні фахівець відзначив 80-річний ювілей. Бадьорий, енергійний, з прекрасним почуттям гумору – всі якості чоловіка, повного сил! – В’ячеслав Олексійович і сьогодні активно працює на благо нашого дзюдо.

Такі люди не можуть сидіти вдома склавши руки. Тож не дивно, що ми зустрілися з ним не «в спокійних домашніх умовах», а в залі спортивного клубу «Юний спартаківець» в Києві. Сюди він заходить дуже часто по робочих обов’язках, не упускаючи також можливості поділитися своїм багатим досвідом і з молодими дзюдоїстами, і з досвідченими. Тут це цінують, адже Дементьєв не просто свідок, а безпосередній учасник становлення дзюдо в нашій країні.


– Я є членом виконкому Федерації дзюдо України та головою дан і кю комісії ФДУ – тут виписують різні спеціальні документи, сертіфікати. Одночасно очолюю аналогічну комісію київської міської федерації дзюдо. Ще не так давно був директором столичної федерації. Продовжую їздити на всі змагання чемпіонату України. Там мої обов’язки стосуються фінансової частини – стартові внески, мандатна комісія та інше. Перевіряю також правильність заявок. Це вимагає великої уважності, наприклад, у перевірці відповідності номера кю його розрядним вимогам. Зараз ми наблизилися до того, щоб у кожного зі спортсменів був паспорт дзюдо.
Як суддя міжнародної категорії беру участь у різних змаганнях, у тому числі, чемпіонатах України та Києва, їжджу і на інші турніри, роботи дуже багато. Оформлення різних паперів займає не менше чотирьох годин на день і вимагає особливої ретельності й точності. Помилки у відомостях не допускаються, адже доводиться звітувати перед бухгалтерією федерації.


– З волі випадку, як часто буває. Я тоді був підлітком і вчився у восьмому класі київської середньої школи № 34. В той момент у нашій школі проходили практику студенти інституту фізкультури. Серед них був борець-класик, родом з Кіровограда. Прізвище його і зараз пам’ятаю – Романенко. Він організував в інфізі борцівську секцію і запросив нас до себе на заняття. І ми з хлопцями почали тренуватися. Коли Романенко закінчив навчання і поїхав, я перейшов займатися до Романа Школьникова – дуже відомого наставника. Він виховав багато чемпіонів і призерів найпрестижніших світових турнірів, у тому числі, Валерія Двойникова, Миколу Козицького.
Після закінчення школи, маючи другий спортивний розряд, вступив на відділення боротьби інституту фізкультури, який закінчив в 1957-му, виконавши за роки навчання норматив майстра спорту з вільної боротьби.


– Передусім на викладацьку. Мене запросили на роботу інструктором з фізпідготовки до Київської спеціальної середньої школи міліції. Але школу невдовзі реорганізували і я перейшов до Київського вищого артилерійського училища, де пропрацював до 1968 року.
Опановувати самбо почав ще тоді, коли займався в динамівській школі. У 1955 році виступав у цьому виді на змаганнях центральної ради спорттовариства «Буревісник» у Москві. Нас туди возив Роман Олександрович Школьников. Зараз згадую наш зовнішній вигляд – не можу посмішку стримати. Ми були в костюмах, в яких на килим виходили наші попередники ще 1928 року!
Працюючи у військовому училищі, входив до складу збірної Києва. А норматив майстра спорту з самбо виконав на змаганнях у Волгограді. Нашу команду там очолював Ярослав Іванович Волощук – сьогодні його називають легендою української боротьби.


Важко щось виділити. Хоча, напевно, можу назвати чемпіонат України у Вінниці – я тоді був ще студентом і виступав за Київ. Посіли там перше місце і після цього нас стали називати командою «мисливців». Справа в тому, що на цьому турнірі для переможців заснували приз – іжевські рушниці.


– Все просто: з училища я перейшов до вищої школи МВС. І пропрацював на різних посадах у системі внутрішніх справ 30 років – з 1968-го по 1998 рік. Тому я дійсно ветеран цього прославленого спорттовариства. Нагороджений і значком «Почесний динамівець». У вищій школі був керівником фізвиховання на кафедрі бойової та фізичної підготовки, вів передусім рукопашний бій. Серед тих, у кого я викладав, були і майбутні міністри МВС: Андрій Василишин, Микола Білоконь... Близько 30 моїх вихованців згодом стали генералами, обіймали високі посади в органах внутрішніх справ.
З 1998-го я на пенсії. Одразу почав працювати у Федерації дзюдо Києва, яку ми колись організували разом з Валерієм Юдановим.


– Всесоюзна федерація дзюдо була створена в 1972 році. Звичайно, почали створюватися і республіканські. Відповідну нараду з цього питання провели і у нас, в Україні. Зрештою вирішили так: нову федерацію створити на кадровій базі федерації самбо. Тобто одна частина залишилася в самбо, а інша пішла в федерацію дзюдо. Розподілили. Я опинився в дзюдо, завдяки Ярославу Волощуку. Якщо до цього моменту я був головою суддівської колегії з самбо, то з 1972-го по 2000-й – очолював суддівську колегію України з дзюдо.