До олімпійської медалі разом з "Олімпійською Ареною"!
Міністерство молоді та спорту України      Національний олімпійський комітет України

Тонкий момент висоти

«Бронзу» Олімпіади у Ріо-де-Жанейро херсонський стрибун Андрій Проценко програв своєму колезі по збірній Богдану Бондаренку. Через півроку після того виступу Андрій пояснив, чому не нарікає на спортивну долю.

- Тепер головна спрямованість моєї підготовки – вийти на пік на чемпіонат світу, - пояснив Андрій Проценко. – Окрім цього, влітку буде чимало інших цікавих змагань: етапи Діамантової ліги та інші турніри, на які сподіваюся отримати запрошення від організаторів. Вийду у сектор на початку травня. Травми, що докучали мені минулого сезону, великого дискомфорту уже не викликають, принаймні дозволяють повноцінно тренуватися. Ахілл вдалося залікувати цілком, а от спину ще відчуваю.

Яких змін цього сезону зазнала ваша підготовка?

- У нас новий сезон ніколи не схожий на попередній. Та цей справді особливий: уперше за багато років я пропускаю зиму. Раніше дозволяв собі це лише за однієї умови – через травми. Торік зимовий сезон видався напрочуд тривалим. Узимку ми, окрім запланованих стартів у приміщенні, починали уже працювати на літній сезон. Тепер же маємо більше часу, аби ретельно підготуватися до літніх змагань і вийти на хороший результат. Це так добре, коли нікуди не потрібно поспішати. Я вже і забув, як це – жити без суєти, нікуди стрімголов не бігти. Здавалось би, раніше і план у нас був чіткий, і слідувати його пунктам я намагався з усіх сил. Та все одно встигав далеко не всюди і не завжди.

Ця зима принесла вашій сім’ї визначну подію – народження доньки. Цей факт якось змінив ваше ставлення до спорту?

- У нашій сім’ї тепер є Софія. Вона народилася на Різдво, сьомого січня. Тож у нас цього дня тепер подвійне свято. А у мене особисто – додатковий стимул високо стрибати. Моя доця, здається, все розуміє і допомагає трішечки. А найбільшою моєю підтримкою є дружина Катя. Вона також свого часу займалася легкою атлетикою, бігала 800 м. Виконала норматив кандидата у майстри спорту. Та через травми змушена була рано завершити кар’єру. Зі спорту дружина не пішла: у херсонському «Спартаку» тренує дітей. Тобто мені поталанило, що найближча моя людина знає спорт зсередини, розуміє і терпляче ставиться до того, що вдома я буваю не так часто, як хотілося б. Катя знає, що без мінімального режиму і необхідної кількості годин на відпочинок та відновлення повноцінних тренувань не може бути. Тож шкодує мене і дає можливість дотримуватися необхідного розпорядку.
Дружина – перша, кому я телефоную після успіху чи поразки. Коли перемагаю, усім іншим можу скинути повідомлення про свою радість, та з Катею знаходжу можливість хоча б хвилиночку переговорити. А в разі програшу дружина є єдиною моєю слухачкою, бере на себе всю гіркоту розчарування. «Не сумуй, - зазвичай каже вона мені у таких випадках. – Це ще не кінець, нічого не втрачено. І тобі обов’язково вдаватиметься усе».
На Олімпійських іграх, коли четверте місце я сприйняв як поразку, Катя написала: «Ти молодець, впорався! І виконав усе, що запланував». Наступну добу я провів у роздумах і дійшов висновку, що дружина знову мала рацію. 2016-й, зрештою, склався для мене успішно. Через травми я не зумів підготуватися як належить, та на Олімпійських іграх показав свій найкращий результат у сезоні. Звичайно, мені було образливо: з тим результатом можна було стати і третім. Та вирішив, що не варто нарікати на долю.

Ви можете засвідчити, що того дня у Ріо зробили все, на що були здатні?

- До висоти 2,33 м зробив усе, що тільки міг. А далі складно було боротися з олімпійським напруженням, тим особливим тиском, який буває лише на Олімпіадах. Я розумів, що у наступних стрибках вирішуватиметься доля нагород, і що одна з них реально може бути моєю. І почав нервувати. У мене були непогані спроби. Та де він, той тонкий момент, коли щось невидиме може допомогти або ж перешкодити подолати висоту?
Олімпіаду я програв за спробами. Каменем спотикання стала для мене висота 2,29 м, яку я не зумів подолати з першого разу. Мабуть, це знову ігри психіки: у кваліфікації взяв її з другої спроби. Дві спроби знадобилися мені і у фіналі. Брати цю висоту не було важко, і технічно усе було начебто добре. Забракло, мабуть, підказки тренера: відштовхування було надто близьким до планки. Збоку це було видно. Та аби самостійно скоригувати стрибок, довелося витратити дорогоцінну спробу. Якби Геннадій Зуєв був поряд, результат справді міг би бути іншим. У Ріо мною опікувався і надавав з трибун підказки державний тренер легкоатлетичної збірної, колишній стрибун у висоту В’ячеслав Тиртишник. Але особистий тренер – це зовсім інше, ніхто не знає мене краще, аніж Геннадій Зуєв. Він в курсі найменших моїх помилок і заздалегідь по невидимих для інших рухах бачить, що може виникнути похибка. І розуміє, що зробити, аби уникнути її.
Після того, як я добре провів 2014 рік, мій тренер виїздив практично на всі старти. Та в передолімпійському сезоні мої результати не давали приводу для оптимізму. Тому на час Олімпіади Зуєв змушений був залишитися вдома. Моїми стрибками, зрештою, він залишився задоволений.

В секторі Андрій сама зосередженість

Тренер допомагає вам налаштовуватися на боротьбу?

- Ні, мені це не потрібно. Я люблю змагатися! Конкуренція додає мені мотивації та адреналіну. Тренеру деколи навіть доводиться зупиняти, заспокоювати мене. Це дозволяє «увімкнути» логіку, почати тверезо мислити і прийняти правильне рішення.

Чим цікавими є тренування стрибунів у висоту?

- Після Олімпіади я ще не робив жодного цілеспрямованого стрибкового тренування. Кілька разів, щоправда, ми бешкетували: «ножичками» стрибали. Наразі займаюся загальною підготовкою: зміцнюю м’язи, працюючи зі штангою, виконую спеціальні бігові вправи. Зазвичай це швидкісний біг на короткі відрізки чи швидкісно-силові, «вибухові» вправи. Кроси у стрибунів також бувають. Та насправді 15-хвилинний біг навряд чи можна назвати кросом, для бігунів це неповна розминка, але нам цілком вистачає. Одне тренування у нас триває в середньому 2,5–3 години. На зборах працюємо більше: тренуємося зазвичай двічі на день.
На тренуваннях ми ніколи не стрибаємо надто високо, максимум – на 2,22 м. А в Ріо, готуючись до кваліфікації, дозволив собі стрибки на 2,10 м. Цього достатньо, аби відчути техніку, зосередитися на правильному виконанні кожної ланки стрибка, щоб у подальшому на змаганнях зібрати свій стрибок ідеально точно, хоча досягти ідеалу насправді неможливо, хоча б тому, що ідеал постійно змінюється. Не варто на тренуваннях форсувати події. Високі стрибки – це викид адреналіну, спалах емоцій, які дають тобі статус змагань і трибуни, наповнені глядачами. Навряд чи на тренуваннях можна вичавити з себе стрибки за 2,30 м.

А від чого у той чи інший час залежить стрибковий ідеал?

- Передусім від атлетів, котрі стрибають, і тренерів, які їх цього навчають. У кожного атлета свої можливості, а в тренера – бачення техніки стрибка. Одні атлети культивують силовий стрибок, інші роблять ставку на техніку. У розпал сезону за умови хорошої готовності я можу стрибати з високих швидкостей. Та у підготовчий період просто не витримую цієї швидкості і завалююсь. Найбільш незвична, специфічна техніка в олімпійського чемпіона Ріо канадця Дерека Друена. Деколи здається, що він біжить не вперед, а назад. Я щоразу дивуюся: як же він виштовхує себе вгору, як перелітає ті 2,38 м? Відверто кажучи, я гадав, що чемпіоном стане катарець Мутаз Есса Баршим. Він пластичний, легкий і швидкісний стрибун, котрий часто готовий дати фору усім суперникам. Та от тільки на головних стартах, чемпіонатах світу та Олімпійських іграх, Баршим завжди знаходить, кому віддати першість. Його тренує польський наставник Станіслав Щирба, який пропонує йому колосальні навантаження. Мутазу також не вдається уникати травм і брати участь у всіх бажаних стартах.

Повністю читайте у віддрукованому номері.
Передплатити журнал зараз!

Олена
САДОВНИК