Третя спроба

Маю величезне бажання нарешті успішно поборотися за олімпійську нагороду, якої мені дуже не вистачає. Нарешті, бо це моя третя спроба... Перша припала на 2008 рік, коли я пройшов за рейтингом, але до Пекіна не потрапив, бо перевагу в моїй ваговій категорії було надано іншому спортсмену, котрий також набрав рейтингові очки. Можливо, то було й на краще, а можливо, й ні, бо на першому ж чемпіонаті світу, який проводився після Пекінської Олімпіади, саме я став чемпіоном.
Друга спроба, здавалося б, була більш успішною. Я потрапив до олімпійського Лондона глибоко переконаний, що готовий боротися саме за перемогу. Більше того, в це вірив не тільки я, а й усе моє оточення. Не виключаю, що саме це "надхотіння" й призвело до відчуття психологічної перевтоми й наступної невдачі. Дуже сподіваюся, що "з третього заходу" нарешті зможу здобути бажане.

Можете не сумніватися. Разом із моїм тренером Віталієм Вікторовичем Дубровою ми більш ніж старанно проаналізували всі минулі успіхи і поразки, сподіваюся, що зробили це не дарма. Я дуже хочу здобути для України першу золоту олімпійську нагороду в дзюдо (Авт. - Поки нашим співвітчизникам це не вдавалося), виді спорту, якому присвятив не так вже й мало років, і з якого поки не збираюся йти.


Переважно можливістю великого вибору спаринг-партнерів, бо вдома їх бракує. Якщо і є приблизно 2-3 рівних за силами чоловіків, то щодня ж з ними тренуватися не будеш. Та й знаємо ми вже стилі й прийоми один одного до найменших подробиць. Зрештою, проблема спаринг-партнерів у всіх дзюдоїстів однаково нагальна.
І ще ми вдома потерпаємо через дивну прихильність багатьох вітчизняних осередків дзюдо до тактики "закритих" дверей, щоб ніхто "чужий" раптом не вгледів якихось особливих прийомів їхніх лідерів. Особливо це відчувається під час проведення "Відкритих днів боротьби", які ми організовуємо по п'ятницях. Переконаний, що таке ставлення не сприяє розвитку виду, бо він можливий тільки за дружніх зусиль.


Мені доводилося зустрічатися з ними на татамі і навіть перемагати. Дуже подобається їхній стиль боротьби, він дозволяє застосовувати дуже широку гамму прийомів, виключаючи суто силовий тиск. Торік я вперше потрапив до Японії на подібний збір (до того доводилося приїжджати тільки на 2-3 змагальних дня) і отримав величезний корисний досвід. Гадаю, що й цьогорічна практика збагатить мій арсенал дій.


У відповідь назву тільки одне прізвище - Зантарая. Я для себе найнезручніший суперник. Інших не називаю, бо ми всі неодноразово зустрічалися на татамі, де бували і переможцями, і переможеними. Крапки має розставити олімпійське татамі.


У 2007 році я був там на своєму дебютному дорослому чемпіонаті світу, а вдруге - в 2013-му, коли став бронзовим призером чемпіонату. Це був мій перший офіційний старт після зміни вагової категорії з 60 до 66 кг. Для мене Бразилія належить до тих країн, де, вийшовши з літака, відчуваєш естетичне задоволення й тепло в душі. А це завжди позитивно відбивається на виступі.

Тепер спокійний. Мені дуже пощастило: 2012 року отримав довгоочікувану державну квартиру, на що після багаторічних поневірянь вже й не розраховував. Сталося це завдяки тодішньому міністру спорту Равілю Сафіулліну. Ніхто не вірив, що він мені допоможе, а він пообіцяв і своє слово стримав.
Квартира була на Академмістечку, а тренуюся ж я на Оболоні. Ми заходилися робити там ремонт і я маявся щоденними дорожниіми проблемами. Поділився ними з президентом Федерації дзюдо України Нурулісламом Гаджиєвичем Аркаллаєвим. І федерація пішла мені назустріч, завдяки чому я торік став володарем квартири на Оболоні, поруч із постійним місцем тренувань. Дуже вдячний за це і федерації, і її президенту.


Вони побудовані на безсумнівній довірі та взаємоповазі. Я багато разів переконувався на практиці, що розрахунки Віталія Вікторовича завжди підтверджуються. І що він завжди тримає слово. От тільки два приклади.
Коли я 2008 року не був включений до олімпійської збірної, то мав серйозний намір кинути спорт. А Віталій Вікторович сказав: потерпи рік – і станеш чемпіоном світу. І виявився правим. Свого часу я дуже не хотів йти з категорії 60 кг, де почувався досить комфортно. І знову тренер переконав, що за такого переходу я за рік відзначуся на чемпіонаті світу. І у 2013-му я став бронзовим призером.


Мені лише 28 років. Тепер провідні дзюдоїсти завершують успішну кар'єру у 33-34 роки. Тому, як не складуться справи в Ріо-де-Жанейро, принаймні в найближчі два роки я зі спорту не піду. А потім, якщо все складатиметься задовільно, можливо, боротимусь за право виступати на Іграх у Токіо-2020. Річ у тому, що роки, які я ще зможу прожити у світі великого спорту, нічим не заміниш - ні за враженнями, ні за можливостями.
Я нині у спорті затребуваний, можу заробляти, виїжджаючи на запрошення для проведення зустрічей і показових тренувань із любителями дзюдо. Основний заробіток дають виступи на турнірах. Усе разом дозволяє забезпечувати родині пристойний життєвий рівень.
Є в мене і спонсор - компанія "Адідас". У Німеччині я з 2010 року представляю один з провідних світових клубів - "Абенсберг", розміщений у невеличкому однойменному містечку. Кілька разів (зокрема і за моєї участі) він ставав переможцем клубного чемпіонату Європи.