Спортивна мозаїка (№10-2017)

Найгірша команда

1938 року власник текстильної фабрики в Бразилії Жоао Кейрос організував футбольну команду для своїх працівників. Новому клубу дали назву «Ібіс». За кілька років команда стала професійною. В її складі деякий час навіть грав майбутній чемпіон світу Вава. Але клуб прославився не цим фактом.
У 1980-х роках «Ібіс» визнали найгіршим футбольним клубом світу і навіть вписали до Книги рекордів Гіннеса. За перші 60 років свого існування гравці «Ібіса» забили лише 120 м’ячів: в середньому по два на рік. А у свої ворота пропустили 3700 голів. У період з 1980-го по 1984 р. «Ібіс» не виграв жодного матчу. При цьому в деяких зустрічах пропускав по 30-40 м’ячів. Проте вболівальники клубу зберегали оптимізм і навіть вибрали найкращого гравця в історії команди. Ним став Мауро Тешейра Торпе, котрий за 10 років виступів у «Ібісі» забив у ворота суперників один гол. Поступово жахлива гра команди стала її фірмовою маркою. Погана слава – теж слава. Два роки тому керівники команди навіть зробили пропозицію легендарному португальському тренеру Жозе Моуріньо, з яким у той момент розірвав контракт лондонський «Челсі». Зрозуміло, той запрошення відхилив.
Але нинішнього року клуб створив справжню сенсацію: на старті турніру Серії 2А штату Пернамбукано виграв три матчі поспіль і вийшов у лідери. Вболівальники влаштували навіть жартівливий пікет, вимагаючи від команди... терміново припинити вигравати.

Дружини зірвали експеримент

Одного разу на стадіоні Буенос-Айреса поставили експеримент, мета якого полягала в тому, аби довести перевагу футболістів-холостяків над їхніми одруженими колегами. Все йшло спокійно до пенальті у ворота одружених. Коли одинадцятиметровий був реалізований, на поле вискочили дружини. Вони накинулися з кулаками на суддю і присудили перемогу своїм чоловікам. Аби уникнути неприємностей, холостяки протест не подали. Експеримент провалився.

На Олімпіаду – хитрим способом

Майкл Едвардс народився 1963 року в англійському місті Челтнем. Ще в дитинстві він поставив собі за мету стати учасником Олімпійських ігор. Майкл пробував себе в різних видах спорту, але без особливих успіхів, у жодному не міг пробитися до збірної. 1984 року він дивився по телевізору зимові Ігри в Сараєво і відкрив для себе стрибки на лижах з трампліна. Але з прикрістю дізнався, що цим видом спорту у Великобританії ніхто не займається. Сумувати не став: вирішив стати першим. Його навіть не бентежив той факт, що в Англії сніг випадає зрідка, і немає нормальних трамплінів. Вирушив до Фінляндії. Гроші на дорогу зібрав, працюючи штукатуром. Розпочав тренуватися і навіть виступив на міжнародних змаганнях, що було не дивно, адже конкурентів у своїй країні у нього взагалі не було. Незважаючи на те, що Едвардс незмінно посідав останні місця, він встановлював рекорди Великобританії. А 1988 року отримав запрошення на Олімпійські ігри в Калгарі як найсильніший хоча і єдиний – британський з трампліна. Успіху на Олімпіаді Майкл не досяг, посівши звичне для себе останнє місце. Але публіка зустрічала його оплесками, а журналісти наввипередки брали інтерв’ю. Едвардс показав у Калгарі результат 69 метрів, тоді як переможець фін Матті Нюкянен полетів за 200. Проте Майкл Едвардс і сьогодні вважається найсильнішим стрибуном з трампліна у своїй країні: послідовників у нього не знайшлося. Вболівальники дали спортсменові прізвисько «Орел». Після участі Едвардса в Олімпіаді-1988 Міжнародний олімпійським комітет затвердив нове положення, відоме як «Правило Едвардса Орла». Воно зауважує, що атлет, котрий претендує на участь в Олімпійських іграх, має зарекомендувати себе на великих міжнародних змаганнях – чемпіонатах Європи, світу та ін. До речі, Майкл Едардс був не єдиним, хто потрапив у великий спорт таким незвичайним способом. Ще раніше справжньою «зіркою» ковзанярського спорту став іспанець Фернандес Гомес. Житель південної країни в 25 років навчився стояти на ковзанах, організував кілька чемпіонатів Іспанії, в яких був єдиним учасником, і вирушив підкорювати світові вершини. Трибуни просто вибухали від захвату, коли Гомес неквапливо пересував ноги по льодовій доріжці.

Неявка за нагородами

9 вересня 1972 р. в Мюнхені відбувся найдраматичніший баскетбольний матч в історії Олімпійських ігор. У фінальному поєдинку чоловіча збірна СРСР грала з непереможною командою США. Наприкінці гри рахунок був 49:48 на користь радянської збірної. Але завдяки двом штрафним кидкам гравці США зуміли вийти вперед – 50:49. До кінця гри залишалося 3 секунди. Тренер радянської збірної Володимир Кондрашин попросив тайм-аут, але в загальній метушні судді чомусь на його прохання уваги не звернули. Ледве радянські спортсмени ввели м’яч після «американських» штрафних, як гру зупинили: арбітри все ж вирішили надати збірній СРСР тайм-аут. Радянські баскетболісти провели безуспішну атаку. Час матчу минув, і американці почали бурхливо святкувати перемогу. Однак після протесту радянського тренера керівник Міжнародної асоціації баскетболу англієць Вільям Джонс наполіг на переграванні трьох секунд, мовляв, помилився суддя-хронометрист. Гравці збірної СРСР знову ввели м’яч у гру, але атаку «провалили». Однак тепер уже зламалося табло, яке чомусь показувало, що до кінця матчу залишилося 50 секунд. Електроніку полагодили, і збірній СРСР надали ще один шанс тривалістю три секунди. Третя спроба виявилася вдалою: Іван Єдешко віддав пас через весь майданчик Олександру Бєлову, а той, прийнявши передачу, в стрибку поклав м’яч до корзини – 51:50. Збірна США подала офіційний протест на рішення суддів, стверджуючи, що президент FIBA не мав права втручатися у перебіг матчу. Однак протест був відхилений. Зрештою радянські баскетболісти отримали «золото» – за добу після матчу. Друга сходинка п’єдесталу була порожньою: суперники не вийшли на церемонію нагородження й відмовилися отримувати срібні медалі. Ці нагороди і нині зберігаються в головному офісі МОК у Лозанні. Американці свою поразку не визнали досі.