Paris 2024
Спортивні баталії 2023 року
До олімпійської медалі разом з "Олімпійською Ареною"!
Засновник:
Національний олімпійський комітет України

Майстер спортивного експерименту

Анатолій Бондарчук
Скільки у світі осіб, котрі досягли найвищих вершин і як спортсмени, і як тренери? Можна з упевненістю сказати – одиниці. Один з таких унікальних майстрів – Анатолій Бондарчук. Його по праву вважають найбільшим фахівцем серед метальників молота. Сьогодні він живе за океаном, але намагається, коли є можливість, відвідувати рідну Україну. Його нещодавній приїзд до Києва не залишився поза увагою «Олімпійської арени», кореспонденти якої не змарнували шанс поговорити з легендарною спортивною особистістю.

Довідка.

Анатолій Бондарчук народився 31 травня 1940 р. в Новокостянтинові Хмельницької області. Закінчив Кам'янець-Подільський педагогічний інститут. Доктор педагогічних наук. Автор багатьох книг. Заслужений майстер спорту СРСР. Чемпіон Олімпіади-1972, бронзовий призер Ігор-1976. Неодноразовий переможець і призер чемпіонатів Європи. Володар світових рекордів. Досяг видатних успіхів як наставник. Був тренером збірної команди СРСР з метання молота на Олімпійських іграх 1980 і 1988 рр. Більше 25 років працює за кордоном. Нині проживає в Канаді.
Метанням молота Анатолій Павлович зайнявся в досить зрілому, як для спортсмена, віці. Але наполегливість і працьовитість допомогли дуже швидко розкритися таланту. Перший великий старт виграв 1969 р. – завоював «золото» європейської першості. А своєї головної мети досяг 1972-го в Мюнхені, де став тріумфатором Олімпійських ігор. За чотири роки в Монреалі до найвищої олімпійської нагороди додав ще одну – бронзову. Медаль найвищої проби на цих Іграх виборов його 21-річний вихованець Юрій Сєдих.
Так вийшло, що, незважаючи на власні видатні спортивні успіхи, Бондарчук здобув ще більшу славу як тренер. Він виховав цілу плеяду знаменитих спортсменів, серед котрих передусім дворазовий олімпійський чемпіон, переможець світових і континентальних першостей Юрій Сєдих і дворазовий призер Олімпіад, віце-чемпіон світу Юрій Тамм.
Говорячи про Анатолія Бондарчука, нерідко вживають епітет «геніальний». І це не випадково. Він справжній винахідник, автор безлічі ноу-хау, творча людина. Його методики тренувань є унікальними, їх переймають, по них вчаться.
Ми зустрілися з Анатолієм Павловичем в Національному олімпійському комітеті, гостем якого він був під час свого короткого перебування в Києві. У славетного тренера насамперед поцікавилися про мету його візиту в Україну.

Ви були дуже успішним спортсменом і у своїй тренерській кар’єрі досягли висот, про які мріє кожен наставник. На якому поприщі було тяжче?

– Вважаю, що на тренерському. Спортсмен відповідає сам за себе, виконує настанови тренера, зосереджується на власній роботі. Це простіше. А наставник відповідає за всіх. Це складно, особливо коли багато підопічних. Кожного треба вести, контролювати... Атлети бувають різні, і кожен вимагає особливого, індивідуального підходу. А скільки переживань!..

Ви працювали в різних країнах. Чи є у спортсменів особливості, пов’язані з менталітетом народу тієї чи іншої країни? Чи такі твердження є швидше стереотипом, перебільшенням?

– Скажу, що спортсмени різних країн справді відрізняються один від одного. І менталітет, звичайно, часто є визначальним фактором. Ні, це не означає, що один атлет є кращим або розумнішім за його колегу з іншої держави. Вони просто різні. Кожен народ має свої традиції, звички, способи мислення. Все це накладає відбиток на характер, його особливості. Навіть представники сусідніх країн відрізняються один від одного. Наведу як приклад Північну Америку. Канада – спокійна, тиха, життя тут розмірене і люди такі самі. А в США темп життя скажений, всі в постійному русі. Зрозуміло, що атлети повною мірою відповідають таким умовам, адже вони в них народилися і перебувають. Це їхнє життєве середовище. Іноземцю доводиться адаптуватися до таких обставин, докладати значних зусиль, щоб пристосуватися. Я це знаю по собі.

В яких країнах вам як тренеру було найлегше?

– Думаю, що в Португалії, де я працював рік. Мені там було досить просто і комфортно. Люди там доволі відкриті, за моїми відчуттями, менталітет португальців дуже близький до нашого. Американці відрізняються більше. Доводилося працювати в Кувейті: гарна країна, хороші люди, але все влаштовано по-іншому. Геть не схожі на нас, це ніби інший світ.

Ви стежите за виступами українських спортсменів? Що можете сказати про них, їхні можливості та перспективи?

– Чесно кажучи, мені дуже складно що-небудь стверджувати, адже сьогодні моє головне джерело спортивної інформації – телевізор. Чемпіонати світу та інші великі старти бачу, в основному, на екрані. Непросто говорити про можливості атлета, коли особисто не бачиш його в тренувальному процесі.
Проте можу висловити свою думку... В Україні зараз інші умови, не ті, що були 30-40 років тому, за часів СРСР. Пам’ятаю, тоді тільки в одному Києві було сім тренерів з метання молота, а загалом у країні працювали п’ять тисяч тренерів з легкої атлетики. І роботи для них було непочатий край. Охочих займатися легкою атлетикою, в тому числі метаннями – тисячі, десятки тисяч. Було, з кого вибирати. Скажімо, у мене 1977 року займалися 37 спортсменів. І всі талановиті. А скільки охочих було вступити до фізкультурних інститутів! Багато хто хотів присвятити себе тренерській роботі. І ще один приклад – нещодавній. Зайшов до однієї зі спортшкіл, поговорили з тренером про те, про інше... Він мені поскаржився, що на легку атлетику заледве набрали 17 осіб. А колись нормою були дві групи по 45 спортсменів.

Зі своїм вихованцем – Юрієм Таммом

Як ви поясните таку ситуацію? Що це – падіння інтересу до спорту, зміна життєвих орієнтирів?

– Мені здається, на ситуацію впливають стимули. Раніше вони були іншими. Ви пам’ятаєте, наскільки популярним був у ті часи спорт і спортсмени? Їх в обличчя знала вся країна: від дітей до людей похилого віку. Досягти успіхів у спорті було мрією багатьох хлопців і дівчат. Особисто я, будучи атлетом, мав стимул стати майстром спорту. Потім стимули росли: прагнув виграти ті чи інші турніри найвищого рангу. Стати відомим спортсменом було почесно. Але що робити – час плине, життя не стоїть на місці. Змінюються цінності, змінюються орієнтири. І не обов’язково в поганий бік.

Які країни сьогодні є беззаперечними лідерами у вашій дисципліні?

– Зараз лідерами є поляки. Але спорт – це постійний рух і народження нових зірок. Несподівано може з’явитися феноменальний спортсмен у будь-якій країні. У молоті сьогодні, так скажемо, «період стабільності». Можна навіть робити прогнози на Олімпіаду в Токіо з високим ступенем ймовірності.
Продовжуючи тему країн-лідерів у метанні молота, назву ще Сполучені Штати. Там взагалі спорт у великій пошані, і метання молота зокрема. Багато спортсменів, великий вибір. Є феноменальні таланти. Не відкрию таємниці, коли скажу, що основою там є студентський спорт. Це не випадково, оскільки це прямо пов’язано з фінансовими питаннями. Коли серйозно займаєшся спортом і показуєш хороші результати – хоча б на рівні нашого майстра спорту – то освіту здобуваєш безкоштовно: і в коледжі, і в університеті. Тобто спортом займатися дуже вигідно, бо освіта за океаном дуже дорога, за навчання треба сплачувати близько 80 тис. доларів на рік.

Ви продовжуєте займатися активною тренерською роботою?

– Я б не назвав мій нинішній режим – він триває близько п’яти років – активною тренерською роботою. Коли я поїхав до моєї дочки в Канаду – до міста Камлупс – у мене не було контракту. Але в спортивному світі інформація поширюється швидко. Хтось дізнався, що я живу в цьому місці і спортсмени з різних країн почали до мене їздити. Місцевий клуб надав місце для тренувань на прекрасному стадіоні, але поставив умову: займатися не тільки з приїжджими, а й з атлетами цього клубу.
Що стосується Камлупса, це містечко знаходиться на півдні Канади, поблизу кордону з США. Це середньогір’я, клімат схожий на наш. Взимку бувають сильні морози. Поруч річка і озеро. Водойми дуже багаті на червону рибу. І я нерідко виходжу на риболовлю, не можу відмовити собі в цьому задоволенні.

Ваші зіркові учні давно відбулися як особистості й фахівці, живуть у різних країнах. Ви підтримуєте з ними зв’язок, зокрема з Юрієм Сєдих, Юрієм Таммом?

– До них би я ще додав Андрія Абдувалієва – олімпійського чемпіона Барселони-1992, дворазового чемпіона світу. Дуже пишаюся своїми підопічними. Вони всі дуже різні, але їм властиве одне – завзятість, неймовірна цілеспрямованість і фанатизм, у хорошому сенсі. І кожен має чудові людські якості. Наприклад, Сєдих і Тамм... З одного боку, вони виступали в один час, були конкурентами, але це не заважало їхній міцній дружбі.
Звичайно, ми підтримуємо зв’язок, в основному телефонуємо один одному або обмінюємося СМС, нечасто – час від часу.

Коли ви починаєте займатися з атлетом, можете з перших же тренувань визначити, чи здатний він досягти високих результатів у метанні молота?

– Це не таке просте запитання. На те, щоб визначити здібності учня, потрібний певний час. Необхідно як слід попрацювати, визначити сильні й слабкі сторони, багато інших нюансів. Можу сказати одне: для мене не так важливі габарити, як швидкість, тобто швидкісні дані підопічного. Це перше, на що я звертаю увагу.

Ходять легенди про ваші тренувальні ноу-хау. Наприклад, метання «млинців» від штанги. Нам здається, ви весь час намагаєтеся придумати щось нове. В цьому і полягає ваша формула успіху?

– Як вам сказати... Аби досягти успіху, треба постійно шукати нові шляхи, розробляти нові методики. А для цього необхідно експериментувати, винаходити. Можна назвати це творчим підходом, який має бути у будь-якого тренера. Але експериментувати заради експерименту неправильно.
Щодо творчого пошуку... Я потрапив у великий спорт у досить зрілому віці – мені було 28 років. Вже і в школі тренером попрацював, і в інституті вчився. До речі, вчуся я постійно, мені це необхідно. Напевно, без цього я навряд чи б займався наукою, теоретичними дослідженнями. А я написав уже 25 книг, з них дванадцять вийшли англійською мовою. В Америці вони досить популярні. І сьогодні працюю над черговою книгою.

Якщо не секрет, про що вона?

– Це, так скажемо, плід багаторічних спостережень і експериментів. У загальних рисах поясню... Кожний атлет має свій індивідуальний термін, свою кількість тренувань, після яких він набирає оптимальну спортивну форму. Комусь потрібно три-чотири місяці, іншим – півроку. Вже давно мені не давало спокою питання: «Чому, аби набрати форму, я маю тренуватися саме стільки часу, а не менше?» Можу похвалитися тим, що я знайшов відповідь.

Повністю читайте у віддрукованому номері.
Передплатити журнал зараз!

Галина НЕЧАЄВА
Ігор ЧЕМЕРИС

Фото
з архіву редакції