Надія і любов Віри Крепкіної

Віра Крепкіна – одна з найкращих легкоатлеток 1950–60-х років, спеціалізувалася в бігу і стрибких у довжину. Багаторазова чемпіонка Європи, СРСР в бігу на 100 м, 200 м, в естафеті 4х100 м, рекордсменка світу в бігу на 100 м в 1958–1961 рр. (11,3 сек), учасниця трьох Олімпіад (Гельсінки-1952, Мельбурн-1956, Рим-1960), олімпійська чемпіонка зі стрибків у довжину (1960). Її ім’я вписане в історію світового спорту.

Про її спортивні досягнення і нині пам’ятають за кордоном. Шанувальники Віри Крепкіної з Німеччини й Польщі цьогоріч надіслали багато фотографій улюбленої атлетки з проханням дати їм автограф. Вона була вражена такою увагою і з задоволенням відповіла усім.
Легендарна спортсменка Віра Крепкіна (дівоче прізвище Калашникова) народилася 15 квітня 1933 р. в місті Котельничі Кіровської області в родині, де крім неї було ще чотири хлопчики. Жили дуже бідно, батько в пошуках роботи об’їздив багато місць і влаштувався залізничником на станції Шар’я Костромської області. Мати працювала прибиральницею в лікарні. 1941 року батько загинув на фронті, довелося матері самій ростити й ставити на ноги дітей.
Зі шкільних років Віра захопилася фізкультурою, в бігу з нею в школі ніхто не міг зрівнятися. Першу свою перемогу вона здобула, коли навчалася в 7-му класі. У змаганнях на першість Північної залізниці Віра захищала честь депо, де до війни працював її батько. Спортивної форми не було жодної, тому бігла босоніж – і прибігла першою. Але перемогу їй не зарахували, оскільки не мала паспорта і тому виступала під чужим прізвищем. На цих змаганнях Віру помітила тренер Валентина Дорогова, котра запропонувала вступити до Вологодського залізничного технікуму і займатися спортом у ДЮСШ. Мати не хотіла відпускати доньку, бо вважала заняття спортом несерйозною справою, а бігати з голими ногами – гріхом. Віра ледве умовила матір відпустити її на навчання.
Навчання в технікумі і заняття спортом у ДЮСШ були успішними. 1951 року дівчину зарахували до збірної СРСР з легкої атлетики. Як спортсменка вона отримувала стипендію 1200 крб, з яких половину надсилала матері, щоб брати могли навчатися в школі ФЗУ.
В 1952 році на Олімпійських іграхуперше виступали спортсмени СРСР. Віра Калашникова у складі естафети 4х100 м посіла високе четверте місце. Після Олімпіади на чемпіонаті СРСР у Мінську вона завойовала чотири золоті медалі: в бігу на 100 м, 200 м і в естафетах 4х100 та 4х 200 м. На знак подяки молода спортсменка подарувала тренеру Дороговій золоту медаль.
У Мінську на стадіоні легкоатлетка познайомилася з Михайлом Крепкіним, котрий приїхав у відпустку до сестри з Німеччини, де перебував на військовій службі. До війни Михайло Степанович займався спортом і прийшов на стадіон подивитися змагання. Обмінялись адресами, Михайло поїхав до Німеччини продовжувати службу. 1953-го він пішов у відставку, переїхав до Києва і одружився з Вірою. Як учаснику війни чоловікові надали кімнату в комунальній квартирі на вулиці Саксаганського. В листопаді 1955 р. народився син Андрій, а за рік у листопаді 1956-го Віра взяла участь в ХVІ Олімпійських іграх у Мельбурні і в складі естафети 4х100 м знову була четвертою.
В 1958–1961 роках Крепкіна – світовий рекордсмен у бігу на 100 м (11,3 сек.). Вона першою зі спортсменок поєднує біг і стрибки в довжину. В 1958-му у Філадельфії на змаганнях легкоатлетів СРСР і США її стрибок став вирішальним і команда СРСР здобула перемогу. Віру Крепкіну нагородили медаллю «За трудову доблесть». На жаль, у США вона захворіла на жовтуху і здавалося, що зі спортом потрібно буде розпрощатися назавжди. Однак наполегливість у тренуваннях і велика допомога чоловіка після одужання дозволили їй стати учасницею ХVІІ Олімпійських ігор.
31 серпня 1960 року на стадіоні «Форо Італіко» у Римі за неймовірної спеки (+45 градусів) киянка несподівано для всіх встановила новий олімпійський рекорд у стрибках у довжину (6 м 37 см) і стала олімпійською чемпіонкою. Стадіон вибухнув оплесками. Віра виступала під № 159 і зріст її був 159 см. Ніхто в світі до неї і після не показував такий результат при такому зрості.
За цей спортивний подвиг Віру нагородили орденом Леніна (найвища нагорода в СРСР). Начальник Південно-західної залізниці Петро Кривонос вручив їй ордер на двокімнатну квартиру, в якій вона живе й нині.
Після закінчення виступів у великому спорті легкоатлетку запросили до ЦК КПУ і запропонували роботу в Спорткомітеті, але вона відмовилася. Разом із чоловіком вони вирішили виховувати знедолених дітей. Хлопчики і дівчатка з інтернату в Бучі приїздили на стадіон «Локомотив» і олімпійська чемпіонка займалася з ними. Допомагали Михайло Степанович і син Андрій, котрий теж закінчив інститут фізкультури. Понад 30 років Віра Самуїлівна працювала тренером ДСТ «Локомотив». Діти часто збирались у квартирі Крепкіних, відзначали свята, дні народження. Про цю родину і її роботу було знято фільм «Не закрывайте вашу дверь».
На жаль, великі навантаження в спорті завдали шкоди здоров’ю легендарної атлетки. Настав час, коли вона вже не могла ходити – потрібні були заміни тазостегнових суглобів. Вихованці Крепкіної написали листа тодішньому президенту Міжнародного олімпійського комітету Хуану Антоніо Самаранчу із проханням про допомогу. Гроші були виділені і переведені до України, а операцію успішно провів хірург 12-ї лікарні Києва Микола Терновий. Михайло Степанович опікувався дружиною, а за місяць у нього стався інсульт, його паралізувало, віднялася мова, він повністю осліп. У такому стані чоловік перебував сім років і Віра Самуїлівна доглядала його за допомогою сина. Помер Михайло Степанович 2008 року, за три роки не стало й сина Андрія.
Після операції мужня спортсменка не здалася. Зараз вона, інвалід першої групи, може виходити з квартири, спускатися з третього поверху і прогулюватись у дворі.
2013-го Вірі Самуїлівні Крепкіній виповнилось 80 років. Друзі два роки добивалися заслуженої нагороди для знаменитої спортсменки, і 22 січня 2015 р. до дня Соборності Президент України підписав Указ №27-2015 про нагородження Віри Крепкіної орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.
Вихованці пам’ятають свою наставницю, вдячні їй, вітають зі святами. Не всі стали спортсменами, але всі вони вийшли в люди. А вона все життя займалась улюбленою справою. Віра Самуїлівна каже: «Бачити, як розвивається дитина, як відтає її серце – це почуття ні з чим не можна порівняти».
Деякі її підопічні пов’язали своє життя зі спортом. Один з них – заслужений тренер України Василь Степаненко, президент Житомирської обласної Федерації підводного спорту, директор Малинського міського центру фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх». Василь Сергійович часто буває в Києві, відвідує тренера, допомагає їй. Улітку в Житомирі він проводить спортивні змагання на приз Віри Крепкіної.