Як батько і друг

Хотілося б розповісти про Василя Іполитовича Полякова, про його талант підготовки спортсменів, і трагічні сторони життя. Він довгі роки займався з Володимиром Голубничим, привів його до медалей на чотирьох поспіль Олімпіадах: до «золота» у 1960 році, «бронзи» у 1964-му, «золота» у 1968-му та «срібла» у 1972-му.

Василь Іполитович Поляков був першим і єдиним тренером Володимира Голубничого. Він володів винятковим педагогічним талантом, йому було притаманне дивовижне поєднання доброти, душевності та вимогливості.
У спортивних групах Полякова займалися спортсмени різних спеціалізацій, і його уваги вистачало на всіх. Питання підвищення майстерності наставник і учні вирішували разом. Цікаво, що сам він захоплювався метанням молота, і з цього виду легкої атлетики навіть підготував двох чемпіонів України – Олексія Комісара у 1963 році та Василя Жарова у 1965-му.
Його вихованка Тамара Козирева, чемпіонка України з бігу на 100 м і чемпіонка СРСР в естафеті 4х100 м, згадувала, що на заняттях після загальної розминки кожний з її товаришів отримував занотоване на окремому листочку персональне завдання, часто з малюнком-підказкою для вірного його виконання. Далі тренер контролював виконання завдання та оцінював його якість. Так відповідально Василь Іполитович ставився до підвищення майстерності своїх підопічних.

Як другий батько

В житті Володі Голубничого Василь Іполитович правив не тільки за другого батька, а й за надійного товариша, колегу. Очевидно, саме так можна назвати тренера, який при вступі учня до Школи тренерів при КДІФКу і собі подався туди ж, щоб поруч пройти всі навчальні випробування. І дипломи вони отримували водночас. Адже замолоду інститутське навчання Полякова було перервано через надзвичайні обставини.
А по закінченні Школи тренерів Василь Іполитович контролював і розплановував підготовку Голубничого за допомогою листування і під час навчально-тренувальних зборів. І траплялося, допомагав учню і матеріально.
Тепла та уваги у Василя Іполитовича вистачало на всіх його численних учнів. Не випадково він здобув визнання як легендарний тренер з підготовки світових лідерів зі спортивної ходьби. Адже його учні - і Володимир Голубничий, і Микола Смага - входили до такого елітного списку легкоатлетів.
Упродовж 25 років учні Полякова об’їздили безліч країн, незмінно успішно виступаючи. Проте саме під час виїздів поруч з ними ніколи не було тренера. На запитання: «Чому?», він жартома відповідав: «Тому що я їм заважатиму добре виступити».
А от про справжню причину такого перебігу подій він розповів у колі друзів та учнів тільки в день свого 85-річчя. І от про що тоді йшлося.

Сфотографувався напам’ять...

У 1927 році він навчався у фабрично-заводському училищі, і якось, за пропозицією товаришів, потрапив на зустріч зі Львом Троцьким. Коли на закінчення зустрічі присутні зібралися для пам’ятного загального знімку, він був зафіксований у напівприсяді поруч з Троцьким. А через десять років дехто вирішив, що сам факт фотографування поруч з «ворогом народу» є зрадою Вітчизні. Відтак, як людина неблагонадійна, він, за вироком горезвісної «трійки», був висланий на трирічне «перевиховання» будувати залізницю Кіров – Воркута.
Як ударника праці, його звільнили за місяць до закінчення строку. Проте, за тодішніми законами, колишній засланець не мав права жити на європейській території країни. Спочатку жив в Омську, потім у Фергані.
У 1942-му його призвали до армії та відрядили у розпорядження Харківського артучилища. По закінченні навчання начальник залишив його працювати в училищі й готувати військові кадри для фронту.
Після звільнення України від фашистських загарбників училище перебазувалося до міста Суми. Поляков же по закінченні війни залишився тут на постійному місці проживання. Проте давнє несправедливе ув’язнення свій чорний слід на його благонадійності не полишало. Навіть звання «заслужений тренер СРСР» йому було присвоєне тільки у 1969 році, після третьої перемоги Володимира Голубничого та бронзової нагороди Миколи Смаги на Олімпійських іграх.
Віддамо належне і Голубничому, який саме після тріумфу на Іграх на одній із зустрічей олімпійців з урядом напряму звернувся до тодішнього керівника країни Микити Хрущова з проханням щодо зняття поганого негативного шлейфу з імені його тренера. За тих часів це був сміливий вчинок.
Наприкінці 60-х років минулого сторіччя поширилася популярність міжнародних матчевих зустрічей на зразок СРСР – США.
На одну з таких зустрічей в 1973 році в Річмонді американці запросили Голубничого. Під цього найтитулованішого атлета до програми змагань спеціально ввели спортивну ходьбу на три милі.
Вдома, на прохання Володимира включити до складу делегації і його тренера Полякова, відповіли негативно. Після чого спортсмен відмовився їхати на цей матч. Історія безпрецедентна!
У свою чергу американці, дізнавшись про відмову Володимира Степановича, висунули протест Федерації легкої атлетики СРСР, у якому посилались на невиконання затвердженого регламенту матчевої зустрічі, де були прописані не тільки умови проведення змагань, а й склад учасників та рекламні заходи під їхні імена. За відсутності бодай одного з них організатори зазнали б матеріальних і моральних збитків.
Природно, що за протесту американців і ймовірності накладення валютного штрафу, в СРСР питання з виїздом Полякова було швидко вирішено. От у такий спосіб Василь Іполитович вперше в житті виїхав за кордон, причому одразу на три тижні!
Тренер до кінця життя (1910-1996) залишився вірним легкоатлетичній ДЮСШ Володимира Голубничого. Допомагав молодим фахівцям ставати справжніми спеціалістами у тренерській справі.
А до сторіччя з дня народження Полякова міська влада Сум на будинку, де він жив, встановила меморіальну дошку на пам’ять про великого тренера і викладача.