До олімпійської медалі разом з "Олімпійською Ареною"!
Засновник:
Національний олімпійський комітет України

«Гонки сняться регулярно»

Олександр Симоненко
Як команда святкувала успіх тоді, і як ви сприймаєте сіднейську медаль сьогодні, двадцять років потому: як здобуте «срібло» чи програне «золото»? - запитуємо у лідера тієї збірної, срібного призера Ігор ХХVІІ Олімпіади, чемпіона світу в індивідуальній (1998) та командній гонках переслідування на 4000 м (1998, 2001), віцечемпіона світу (1995, 1997), нині першого заступника голови відділення НОК України у Кіровоградській обл. Олександра Симоненка.

- У Cіднеї особливого святкування ми не влаштовували. У Феденка і Матвеєва попереду ще були гонки. Потрібно було допомагати їм готуватися. Єдине, пам’ятаю, наїлися ми тоді після «срібла» досхочу в їдальні Олімпійського селища. Там були кухні ледь не усіх країн світу представлені.
Двадцять років минуло, але я усе пам’ятаю в найменших дрібницях. Хлопці кажуть, що результати до тисячних можу назвати? Ні, це вони перебільшують. Стільки стартів за плечима: дві Олімпіади, сім чемпіонатів світу серед дорослих, два серед військових, один юніорський, а скільки Кубків світу й міжнародних змагань… Усе в пам’яті не втримаєш.
Щодо нашого виступу у Сіднеї, то ми справді могли тоді стати чемпіонами. Але навіть попри те, що нам це не вдалося, не вважаю, що ми програли «золото», а не вибороли «срібло». Нам довелося вивернути себе навиворіт, щоб здолати британців у півфіналі. А менш ніж за годину був заїзд за перше місце. Звичайно, їхати через такий короткий проміжок часу після того, як встановив світовий рекорд, було вкрай тяжко. Хоча ми не здавалися до останнього.
Кар’єру я завершив на початку 2005-го. Після цього працював в обласній організації ФСТ «Динамо» і у спортивній команді Державної прикордонної служби. Дослужився до звання полковника. Зараз на пенсії. На велосипед я і досі сідаю регулярно. Цьогоріч починаючи з 15 лютого наїздив 12 700 км. Потрібно було скинути вагу, яку за зиму набрав. Був час, коли я важив понад 120 кг, зараз 92-94. Гонки і досі сняться регулярно, раз на місяць так точно. Напевно, десь підсвідомо закрадається відчуття, що щось у спорті я все ж недоробив, можна було трішки більше.
Щодо товаришів по сіднейській команді, то ледь не щодня я зідзвонююся з Феденком. З іншими виходить рідше. Життя вносить свої корективи.

Повністю читайте у віддрукованому номері.
Передплатити журнал зараз!