«Є що згадати!»

- Дуже давно! 2003 року я віддав сіднейське «срібло» до музею товариства «Динамо». Тож воно і досі там. Вона була здобута, точно ніколи не забуду – тяжкою фізичною працею.
Чи просто було потрапити до основного складу? Взагалі для спортсмена, котрий виступає у командній гонці, важливо не лише бути витривалим, а й уміти стартувати з місця і добре їхати коло з ходу. Я був гарним стаєром, котрий може тримати високу швидкість, проте мені бракувало якостей гітовика, які були у Симоненка, Феденка, Чернявського. Втім, свою третю-четверту позицію я завжди відпрацьовував на всі сто, їздив стабільно і ніколи не підводив.
До Сіднея я їхав за перемогою, на кожний заїзд виходив, щоб його вигравати, на суперників взагалі уваги не звертав. Чи думав я у півфіналі, що у нас може вийти світовий рекорд? Ні, але відчував, що несемося з неймовірною швидкістю.
У фіналі з німцями мені хотілося рвати і метати, готовий був їхати швидше ніж ми почали. Але наша команда просто не встигла відновитися. Одразу після фінішу я відчував себе як людина, котра програла «золото». Згодом, звичайно, прийшло усвідомлення, чого ми досягли. Зараз, уже як тренер, можу з впевненістю сказати, що усе тоді було зроблено правильно. Так розпорядилася доля.
Після Сіднея я планував цілком переключитися на шосейні гонки, але ще раз повернувся на трек і взяв участь в Афінській Олімпіаді. Загалом виступав у професіоналах з 2001 по 2009 рік. І одразу після завершення кар’єри гонщика став тренером у клубі ISD. Потім понад два роки провів у своїй рідній спортивній школі «Промінь» в Дмитра Архиповича Чмирука. Далі очолював національну збірну з велоспорту на шосе, спочатку юніорську, потім дорослу, згодом працював з маунтенбайком. А з минулого року допомагаю в роботі з жіночою збірною на треку Оресту Богдановичу Тичку.