До олімпійської медалі разом з "Олімпійською Ареною"!
Засновник:
Національний олімпійський комітет України

Мушкетери на колесах, або срібна команда двадцять років потому

Олімпійські Ігри-2000. Як це було
«Один за всіх і всі за одного» - саме з таким девізом 19 вересня 2000-го виходила на велодром імені Данка Грея у Cіднеї четвірка гонщиків з України. Два Олександри - Симоненко і Феденко, два Сергії - Матвеєв і Чернявський, а також тренер національної збірної Віктор Петрович Осадчий були як єдине ціле, в унісон їхали, рухалися і навіть дихали. А як інакше, адже це командна гонка переслідування - один з найбільш видовищних і водночас найскладніших видів програми велотрекових змагань, який вимагає не лише фізичної підготовки і технічної майстерності, а й виняткової злагодженості дій. Якщо хоча б один зі спортсменів випадає з ритму, це все одно, що ритм серця збивається.

Школа виживання


Зростали майбутні олімпійські віцечемпіони в умовах жорсткої конкуренції і встигли заявити про себе ще за радянських часів, зокрема лідер сіднейської четвірки Симоненко став п’ятиразовим чемпіоном СРСР. «Від самого початку нашої кар’єри ми постійно кудись відбиралися, - згадує Матвеєв. - Пройшли дуже серйозну селекцію, а ще школу виживання у Дмитра Архиповича Чмирука (заслужений тренер України, директор СДЮШОР «Промінь» у Білій Церкві. - «ОА»). Спочатку ми прагнули потрапити до юніорської збірної СРСР, потім до команди незалежної України. Коли ж ми туди потрапили, то були достатньо підготовленими спортсменами. Віктору Петровичу Осадчому потрібно було лише підвести нас до головних змагань, що він і зробив!»

Формула успіху


Командна гонка переслідування принесла нашій чоловічій збірній не лише олімпійське «срібло», а й шість з одинадцяти нагород, здобутих на чемпіонатах світу за роки Незалежності України у велоспорті. Чому саме ця дисципліна стала найуспішнішою в історії нашого велоспорту? З одного боку, у спадок від радянської системи спортивного виховання нам, безумовно, залишилося дуже сильне покоління гонщиків. Починали їздити цю дисципліну, окрім вищезгаданих Симоненка, Феденка, Матвеєва, також Андрій Яценко, Дмитро Толстенков, Богдан Бондарев, потім додалися Олександр Клименко, Сергій Чернявський, Руслан Підгорний і Любомир Полатайко.
З іншого боку, до світових п’єдесталів вони діставалися з легкої і дуже фахової руки однієї людини. «Велику роль у всіх наших успіхах відіграв Віктор Петрович Осадчий, - вважає Феденко. – Тренерів з такими знаннями й досвідом я не бачив тоді й не бачу зараз серед спеціалістів, котрі є в Україні».
«На чемпіонатах світу у нас були успіхи й в інших темпових дисциплінах, - справедливості заради зауважує Віктор Осадчий. - Зокрема, у груповій гонці, де Василь Яковлев здобув «бронзу» (1993) і «срібло» (1999), а Володимир Рибін став чемпіоном (2005). Останній також був срібним призером у медісоні разом з Полатайком (2006). Але ці види як лотерея, випадковостей там у сто разів більше ніж у командному переслідуванні. Проте лише на перший погляд в останньому все просто: є секундомір, їдьте і показуйте свій час. Якщо ви візьмете чотирьох найсильніших гонщиків, вони необов’язково одразу видадуть суперрезультат. Як розігнати команду, провести зміну, здати? Якщо команда рівна, це просто чудово, але так буває далеко не завжди. Що робити тоді? Є безліч тактичних нюансів, які потрібно прораховувати, і технічних моментів, які слід готувати заздалегідь».

Пригоди українців в Італії


У ті часи головною тренувальною базою української трекової збірної була Італія. «Таких умов для підготовки більше ніде немає, - і досі переконаний Віктор Петрович Осадчий - Можливість тренуватися взимку, чудові дороги, які дозволяють тримати потрібну швидкість, суперрельєф: можна знайти гірку для будь-якого завдання, плюс найкращий календар любительських гонок у світі. Ми мали до дев’яноста стартів в одноденках. А будь-які змагання у сто разів кращі, ніж просто тренування!» (Українські гонщики на шосе мали статус любителів і лише в останній рік перед Сіднейською Олімпіадою перейшли у профкоманди Феденко і Матвеєв. - «ОА».)
Наскільки складним був процес підготовки до Олімпіади? «А де ви бачили, щоб на тренуваннях було легко, особливо коли готуєшся до стартів на такому рівні!» - парирує Чернявський. «Ми їздили до нудоти й знемоги, - додає Симоненко. - Бувало таке, що після тренування жити не хотілося. Лежиш дві-три години, і тебе підкидає. Але усе це відходить на другий план, коли поруч із тобою колектив однодумців і разом ви досягаєте того, чого прагнули ціле своє життя».
У плані взаємовідносин це був практично ідеал команди, як наголошує, відповідаючи на запитання про мікроклімат у збірній, Осадчий. Хлопці поважали й дуже уважно ставилися один до одного. Були і дружба, і розуміння, і взаємовиручка.
Не останню роль у підготовці відігравало і, так би мовити, казарменне положення, на якому перебувала збірна України під час тривалих зборів в Італії. Мешкала уся команда разом далеко не в п’ятизірковому готелі. Жорстка дисципліна, підйом, зарядка - усе за розкладом, розминка на станках, вечірні відкатки й відповідний режим харчування.

Срібна медаль Олімпіади-2000

Сергій Чернявський

Екшн з елементами драми


На передолімпійському чемпіонаті світу, який проводився у Берліні, українська четвірка вчергове довела, що входить до числа фаворитів у командній гонці переслідування. Проте здобути нагороду не змогла: поступилася у півфіналі збірній Франції, а у заїзді за третє місце програла 0,227 представникам Росії. Думки щодо причин цієї відносної невдачі в учасників тієї світової першості розходяться. Але в одному вони солідарні: вона аж ніяк не вплинула на настрій команди перед Іграми-2000. А, можливо, навіть навпаки, адже з тактичного погляду вдалося дещо приспати пильність суперників, а з психологічного - наші спортсмени підійшли до головного старту чотириріччя по-спортивному злими й більш голодними до перемог.
До Австралії українська команда вирушила за двадцять днів до початку олімпійських баталій, тож часу на акліматизацію було більш ніж достатньо. Для тренувального табору нашій делегації виділили туристичну базу в районі населених пунктів Олбері й Водонга. «Я був на Олімпійських іграх і до того, і після, - розповідає Осадчий. - Завжди доводилося стикатися з якимось сумбуром, а тут усе йшло як по маслу і відчувалося, що у нас вийде хороший результат. Містечко, у якому нас поселили, одразу сподобалося. Маленьке, затишне, у наше розпорядження надали машину. Тож ми без проблем адаптувалися до різниці в часі, виконали усю заплановану роботу і за сім днів до початку змагань переїхали до Сіднея».
Якби про виступ українців у командній гонці переслідування знімали фільм, у якому жанрі він вийшов би? «Напевно, пригодницькому», - каже Феденко. «А я б сказав, що бойовик», - бере слово Чернявський. «Гадаю, це була б драма у стилі екшн, - відзначає Симоненко. - Адже коли б змагання відбувалися трішки за іншим форматом, таким, наприклад, як сьогодні, то ми і «золото» могли б виграти».
Варто зауважити, що двадцять років тому боротьба у командній гонці переслідування відбувалася у чотири заїзди. Сюрпризи почалися вже на стадії кваліфікації, яку українська четвірка подолала досить впевнено (з другим результатом - 4.04,078, проти 4.04,030 у британців). Посипалися і вибули з боротьби за нагороди чемпіони світу-1997 представники Італії. Ті самі, котрі підколювали нашу команду після четвертого місця на світовій першості в Берліні. Не змогли показати усю свою міць австралійці. І якщо нашим як другій команді кваліфікації в опоненти по чвертьфіналу дісталися володарі сьомого часу голландці, то господарям треку, які мали за підсумками попереднього раунду п’ятий час, довелося протистояти четвертому номеру посіву грізній збірній Німеччини. Суперництво завершилося на користь останньої. Це було 18 вересня. Головну ж боротьбу за нагороди належало провести наступного дня.

50 хвилин


Як згадує Матвеєв, вирішального дня їм дали завдання зранку покататися на кільці. Це таке спеціальне коло, метрів чотириста, перед велодромом. А потім розминка на станках - і в бій: «Ми так і зробили, - розказує гонщик. - приїхали на трек, розминаємося, підходить до мене Віктор Петрович і каже: «Сергію, а британці на відміну від нас тут каталися». Переживав, напевно, воно й зрозуміло, такий тягар відповідальності. «Вікторе Петровичу, - сказав я, - і що з того, що вони тут вітер ганяли, що в ногах є, те й у гонці буде! Не переживайте, все буде добре!» Звичайно, передстартовий мандраж був у кожного з нас: у когось менший, як у Чернявського, принаймні мені так здавалося, у когось більший, як у мене (я завжди боявся підвести команду). До речі, ми з Симоненком ще вдома накупили газет і читали їх перед заїздами, аби відволіктися, різноманітних гаджетів тоді ще не було.
У півфіналі на українців чекала зустріч з лідеркою кваліфікації збірною Великобританії. За кілька років представники цієї країни стануть беззаперечними законодавцями мод у командному переслідуванні, а згодом виграють три Олімпіади поспіль (2008, 2012, 2016). У Сіднеї перемогти їх було ще можливо… але для цього знадобилося побити світовий рекорд - 4.00,958, який на той момент тримався понад чотири роки (його встановили італійці 31 серпня 1996-го у Манчестері).
У нашій команді давно усе було відпрацьовано. Симоненко завжди їхав на першій позиції і задавав швидкість, Феденко - на другій, Матвеєв - на третій, лише четвертий номер час від часу змінювався. Проте на момент Олімпійських ігор його міцно закріпив за собою Чернявський. П’ятого такого ж сильного гонщика, а заміна допускалася, чим, до речі, скористалися і британці, і німці, у нас не було.
Як потім відзначали спеціалісти, півфінальний заїзд у виконанні українських гонщиків можна було заносити у підручники. Окрім першого кола розгону команда решту дистанції їхала по 14,75. Розбіжність була всього у дві-три соті. Тільки раз за гонку Симоненко вивів на 14,62. І лише на передостанньому колі Феденко скинув до 15,2.
«Зазвичай під час заїзду тренер повідомляє нам час кола, щоб швидкість була рівніша, - згадує Сергій Чернявський, - але у півфіналі з британцями в якийсь момент Віктор Петрович перестав давати цифри й став кричати: «Молодці, їдьте далі!» Плюс по нахилу велосипеда на віражі я зрозумів, що швидкість більша, ніж має бути. І тут, до речі, справді потрібно усіх похвалити, адже ніхто не запанікував. Так і вийшов рекордний час. Відверто кажучи, у нас і думки не було про це перед стартом. Ми були сконцентровані на тому, як, долаючи один раунд за одним, дістатися фіналу».
Проте ейфорія від літер WR на табло навпроти результату української команди 4.00,830 тривала недовго (британці, до речі, показали час 4.02,387). Адже нашим спортсменам повідомили, що вже за п’ятдесят хвилин відбудеться фінал зі збірною Німеччини.
«Німецькі гонщики не були сильнішими за нас у Сіднеї, - наголошує Симоненко. - Але вони підійшли до заїзду за «золото» набагато свіжішими, адже не викладалися так, як ми, у півфіналі, де їм протистояли французи. Останні взагалі не мали бути в четвірці й потрапили туди за великим рахунком завдяки невдачі австралійців. Розуміючи, що у півфіналі їм нічого не світить, французи не опиралися й економили свої сили для боротьби за третє місце, а заодно й сили німців. Враховуючи, що ми перед тим виклалися максимально, було зрозуміло: боротися з ними за перше місце буде вкрай тяжко. Але все одно ніхто не опускав руки. Як кажуть, надія вмирає останньою, а в гонці може статися що завгодно, як було у нас у фіналі чемпіонату світу-1997. Ми вигравали майже дві секунди, але впали і фактично подарували перемогу збірній Італії».
Нові цифри в історію велотреку - 3.59,710 разом з олімпійським «золотом» вписали Роберт Бартко і Ко. Українська четвірка, подолавши дистанцію за 4.04,520, виборола «срібло». Воно і досі залишається єдиною для наших представників сильної статі олімпійської нагородою у велоспорті, і однією з трьох, здобутих на велотреку.

Чемпіони світу 2001 року Любомир Полатайко, Сергій Чернявський, Олександр Феденко, Олександр Симоненко

Сергій Чернявський

Постскриптум


Через рік на чемпіонаті світу українська четвірка, у складі якої відбулася лише одна зміна: замість Матвеєва у бельгійському Антверпені їхав Полатайко, взяла реванш за результат Олімпіади. Причому подвійний: окрім перемоги в командній гонці було перше місце Симоненка в індивідуальній. Після цього сіднейське покоління гонщиків з різних причин, як об’єктивних, так і суб’єктивних, почало поступово, так би мовити, сходити з дистанції. І за чотири роки до Ігор в Афінах «доїхав» лише один зі співавторів того успіху - Матвеєв. Максимум, на що міг претендувати на Олімпіаді-2004 оновлений український квартет, так це на третє місце, та дива не сталося.
У наступному олімпійському циклі нова українська команда, яка складалася переважно з представників кримської школи (Полатайко, Попков, Кононенко, Максим Поліщук, Віталій Щедов), а також підопічного Дмитра Чмирука білоцерківця Дюді, двічі сходила на п’єдестал пошани світових першостей: на третю сходинку у Бордо-2006, на другу - у Пальма-де-Майорці-2007. Проте показала лише дев’ятий результат на Іграх у Пекіні. На Олімпіаду-2012 в командному переслідуванні ми вже не відібралися.
Минуло двадцять років, а півфінальний час сіднейської четвірки - 4.00,830, і досі залишається неофіційним рекордом України.

Цікавий факт

«Золото» чемпіонату світу у Бордо-1998 і «срібло» Олімпійських ігор у Сіднеї українська команда здобула на велосипедах вітчизняного виробництва. Рама була розроблена інженерами конструкторського бюро АНТК «Антонов» Сергієм Ніткою й Іваном Липою. «Елін», а саме так називалася ця модель, на той момент нічим не поступалася своїм західним аналогам. На жаль, подальший розвиток українського бренду, який відзначався інноваційним підходом, наштовхнувся на консервативну політику Міжнародного союзу велосипедистів.

Повністю читайте у віддрукованому номері.
Передплатити журнал зараз!

Анна
САВЧИК