«Втомилася від боротьби, але не проти виступити на Олімпіаді»

16 років тому, у серпні 2004-го, на Олімпіаді в Афінах дебютувала жіноча вільна боротьба. Першою чемпіонкою Ігор у цьому виді стала на вигляд тендітна, але неймовірно вольова, фізично загартована жінка зі сталевим характером – Ірина Мерлені, котра виступала в категорії до 48 кг. За чотири роки у Пекіні вона здобула ще одну олімпійську нагороду – бронзову. З вільною боротьбою наша славетна чемпіонка попрощалася після Олімпіади в Лондоні-2012, де посіла п’яте місце. Проте спорт не залишила – сьогодні вона захоплена пол-денсом і уже виграє всеукраїнські змагання.

Батько досі дорікає за стрибок на суддю

- Нечасто, бо це було дуже-дуже давно. Мені нагадують про неї журналісти, коли запрошують на програми чи інтерв’ю. Вони запитують про перемогу, і в ті моменти я поринаю в спогади. А зараз у моєму житті – інший вид спорту й інші змагання. Все змінилося кардинально.


- Не те, щоб затьмарив, але нині я занурена в пол-денс. Це мій стиль життя. У спортсмена може бути прихильність не лише до одного виду спорту. Після здобуття титулу олімпійської чемпіонки хотілося спробувати себе в іншому виді, і я обрала більш жіночне заняття – танці.


- Звичайно! Я дуже чекала цих Олімпійських ігор, готувалася до них сім з половиною років. Я вийшла на такий пік форми, мабуть, єдиний раз у своєму житті. І психологічна, і фізична форми, мій внутрішній стан, величезне бажання перемогти – усе в той момент поєдналося. У фіналі ми з японкою боролися дев’ять хвилин на високих швидкостях і потужностях, навіть видихнути не було коли, настільки це була запекла боротьба! Жодна з нас не стояла на місці і частки секунди.


- Думаю, що всі були в шоці. Звичайно, ніхто не хвалив, а батько досі мені дорікає: «Ось виграють люди Олімпійські ігри і спокійно собі йдуть. А у тебе такі емоції. Для чого?» Чесно кажучи, я сама від себе такого не очікувала. Поєдинок видався дуже напруженим, рахунок був 2:2. Тоді вирішилася моя доля – я стала першою в історії олімпійською чемпіонкою з жіночої вільної боротьби.


- Я цілком реалізувала себе у вільній боротьбі. Ця перемога дала мені велику впевненість. Мені приємно, коли мене запрошують на різні телешоу, у програми. Велику роль відіграє статус олімпійської чемпіонки. Тішить, що стільки часу минуло, а ЗМІ пам’ятають мій тріумф в Афінах.

Перед Пекіном не хотіла помирати за медаль

- Уже не було такого азарту, як перед Афінами, коли я казала, що нізащо не віддам перемогу, не було такої великої впевненості. Мої амбіції були задоволені, і було дуже складно знову себе мотивувати. Вважаю, відсутність мотивації стала найголовнішою причиною. Я знала, що досягнула всього. Чому ж боролася? Тому що тяжко було знайти себе в житті після спорту, відшукати заняття, яке приносило б стільки ж задоволення і в якому я могла себе так само реалізувати. Мені здається, що тільки зараз я знайшла це заняття.


- На той час, коли я перебувала у хорошій формі, незручною була лише Ічо. Все-таки я їй найбільше програвала.


- Олімпійські ігри після перемоги в Афінах. Поки я ще не була олімпійською чемпіонкою, мені було складно боротися, але набагато простіше, ніж з цим титулом. Мої суперниці не мали чого втрачати у сутичці зі мною. Коли програв, то програв олімпійській чемпіонці, виграв – вау, виграв в олімпійської чемпіонки! На мене тиснула дуже велика відповідальність – я і сама її на себе покладала, і тренери. Це забирало багато сил й енергії.

Боротьба програла танцям

- Тоді я для себе вирішила цілком зосередитися на родині, дітях. Коли готувалася до Ігор, було дуже тяжко відриватися від них і їхати на збори. Я постійно думала про своїх синочків, ностальгувала за домом. Коли завершила кар’єру, так не переймалася, як після Афін. Мені було куди йти – у мене були діти.


- Приблизно рік після Олімпійських ігор у Лондоні я ще ходила до залу просто так, тренувалася для себе. Знаю, що не можна різко кидати великий спорт, це шкідливо. А потім мама запропонувала мені піти на заняття із зумби. Я із задоволенням спробувала. Напевно, головну роль у виборі займатися танцями відіграли жінки-викладачки. У боротьбі у мене були наставники-чоловіки, а тут я потрапила до жіночого колективу, вони надихали своїм зовнішнім виглядом: стрункі, підтягнуті, завжди позитивно налаштовані, усміхнені, тримають вільно осанку. Вони були для мене прикладом жіночності.


- Коли я разом зі своїм земляком Сергієм Костецьким перемогла в шоу «Танцюю для тебе», мене це настільки надихнуло і вразило, що після цього захотілося займатися танцями. До пристрасного захоплення пол-денсом півтора роки займалася зумбою і відчула, що цього замало. Дуже хотіла зайнятися ще східними танцями, але під час роздумів випадково зустрілася у фітнес-клубі зі своєю нинішньою тренеркою з пол-денсу, і вона запропонувала мені прийти на заняття. Я зацікавилася, але не очікувала, що це настільки тяжко.


- Я думала, якщо підтягуюся і віджимаюся, у мене є сила, то для пілонного спорту цього достатньо. Але хоча тут і потрібна сила, проте задіяні зовсім інші групи м’язів. Тому довелося заново вчитися, перелаштовувати своє тіло, мозок.


- У кожного особисті причини. Для мене це був чудовий досвід і виклик самій собі. Мені подобалося бути керівником. Але, напевно, просто була не готова присвятити цьому весь час, цілком віддаватися, а робота вимагала саме цього. Можливо, свою роль відіграв брак досвіду.

Задоволена, коли втомлена

- Я, напевно, брала участь у кожному вокальному конкурсі, які тільки були: і «Караоке на Майдані», і «Х-фактор», і «Голос країни». Мені вдалося перемогти лише в одному – «Караоке ринг» серед спортсменів 2008 року. У подарунок отримала путівку до Буковеля і багато інших приємних призів. Думаю, якби я не боролася, то співала б.


- Думаю, вже немає сенсу. Мій син Адам прекрасно грає на роялі. Нещодавно він отримав диплом лауреата третьої премії музичного конкурсу. А я себе знайшла в танцях. У моєму житті немає невизначеності.


- Думаю, це випадковість. До речі, я теж якось замислювалася над цим. Колись я прийшла у жіночу вільну боротьбу, яка тільки набирала обертів, і її серйозно не сприймали. А сьогодні на такому ж рівні перебуває пілонний спорт: створюється федерація, проводять чемпіонати світу і Європи, а міжнародна федерація хоче, щоб цей вид спорту включили до олімпійської програми.


- Не сказала б. Звичайно, з віком тяжче. Якщо в боротьбі на килимі потрібна низенька стійка, зігнуті коліна, то в пол-денсі навпаки – струнка спина, максимально рівні коліна, носочки натягнуті, пластичність. У боротьбі я свої м’язи закачувала, а пол-денсі – розтягую. Але коли справа подобається, не зважаєш ні на що. У боротьбі я не звертала уваги на травми і розсічення, у пол-денсі – на біль у зв’язках, навантаження на суглоби. Намагаюся контролювати процес: десь більше попрацюю, десь менше. Я задоволена, коли втомлена йду із залу, бо знаю, що добре займалася і на наступному тренуванні все, що сьогодні не вийшло або вдалося наполовину, зроблю як треба.


- Побачимо (Сміється). У пол-денсі є різні вікові категорії, а також любителі, напівпрофесіонали, професіонали та еліт-категорія, багато напрямів: стиль hard (трюки, силова витривалість), спорт (спортивні елементи), flow (танцювальні елементи, легкість на пілоні), old school, театр. Я не виключаю такого варіанта, що боротимуся за ще одну свою Олімпіаду.

Син мріє стати чемпіоном з карате

- Артуру дуже подобається карате-до. Він його фанат і зараз займається лише ним, не хоче розпилятися на щось інше. Здобув вісім медалей – шість золотих, одну срібну й одну бронзову. Хоче стати чемпіоном світу, і карате вже є олімпійським видом спорту. А раніше займався і футболом, і плаванням, і спортивною гімнастикою, де в нього дуже добре виходило. Адам – більш творча натура, ходить у музичну школу, а також на карате, має золоту медаль. Обидва мої сини в захваті від тренера з карате Володимира Івановича Пучі. Я хочу, аби мої діти правильно тренувалися, розставляли пріоритети і цілі, не перенавантажувалися. Вважаю, що я багато разів перетреновувалася. Тож хочу, аби сини більш раціонально розподіляли свої сили.


- Свою велику мрію поки що тримаю в секреті. Зараз насолоджуюся кожним днем, приділяю багато уваги вихованню дітей. Не ставлю перед собою великих цілей. Я більше прислухаюся до свого внутрішнього настрою, обираю, на які змагання поїхати.


- У спорті я повністю себе реалізувала. У співах, думаю, використала усі спроби, які в мене були, у вокальних конкурсах.