До олімпійської медалі разом з "Олімпійською Ареною"!
Засновник:
Національний олімпійський комітет України

«Довжина» олімпійської «бронзи»

Сідней-2000: Роман Щуренко
У секторі стрибків у довжину серед чоловіків у нас нині затишшя: давненько не лунали імена українців серед призерів міжнародних стартів першої величини. Не сумніваємося: пролунають обов’язково, оскільки маємо традиції, є на кого рівнятися. Яскравий приклад цього – успіхи наших стрибунів на Олімпійських іграх у Сіднеї, 20-річний ювілей яких ми святкуватимемо цього року. Один з героїв цього спортивного форуму Роман Щуренко сьогодні в гостях у «Олімпійської арени».

Чим вам запам’ятався період, який передував Олімпіаді в Сіднеї?

– Той період проходив для мене, можна сказати, в мажорних тонах. Аби потрапити на Олімпіаду, необхідно було виконати норматив 8,10 м. Виступаючи на різних турнірах за кордоном, я виконав його шість разів. Питання про поїздку до Сіднея мало остаточно вирішитися на чемпіонаті України. Але буквально напередодні першості країни я зазнав легкої травми. Можна було виступати і з нею, проте тренери вирішили, що не варто ризикувати і погіршувати ситуацію, – і дозволили мені не стрибати. Але до того моменту в секторі стрибків у довжину я був № 1 у нашій країні. Перебував у прекрасній формі і міг гідно представити державу на Іграх. Тож отримав «зелене світло» практично без відбору й почав готуватися до Олімпіади.

Роман Щуренко

  • Народився 14 вересня 1976 р. в Нікополі Дніпропетровської області.
  • Бронзовий призер Олімпійських ігор 2000 р. зі стрибків у довжину.
  • Є співавтором національного рекорду України (8,35 м).
  • Закінчив Український державний університет фізичного виховання і спорту.
Про те, які пристрасті киплять у секторі на олімпійському турнірі, можна тільки здогадуватися. Як складалася ваша боротьба за медаль?

– На момент приїзду до Австралії мені ще не виповнилося 24 років. Це була моя перша Олімпіада. Емоції зашкалювали. Такого психологічного тиску я ще ніколи не відчував, адже це найграндіозніший старт на планеті. Атлети навколо – зірки світового рівня, і мені треба з ними боротися.
З самого початку все складалося непогано. У кваліфікації стрибнув на 8,01 м, і це дозволило пройти на наступний етап. Потім показав свій найкращий результат на турнірі – 8,31 м – і увійшов до першої вісімки.
Боротьба у фіналі відбувалася дуже нервова, не обходилося без заступів. Але в останній спробі стрибнув вдало, що дозволило мені піднятися з шостого місця на третє. Одразу і не вірилося, що завоював бронзову медаль.
Звісно, успіх не був випадковим. Той рік узагалі для мене був щасливим. На всіх стартах я стрибав не менше восьми метрів. А перед від’їздом до Сіднея на першості Києва зміг повторити національний рекорд – 8,35 м.
Думаю, що це мені додало впевненості перед Іграми.
Зізнаюся, ще до від’їзду до Австралії було внутрішнє відчуття, що зможу стрибнути за дев’ять метрів. Був у такій формі, що тренер іноді навіть стримував. Після того, як на чемпіонаті Києва повторив національний рекорд, був ще стрибок з маленьким заступом на 8,56 м. Хоча його і не зарахували, але відчував, що це не найкраща спроба і можу стрибати ще далі.

Легкоатлетична команда була, напевно, найчисленнішою в олімпійській збірній України. Потім розповідали, що в колективі панував неймовірний дух згуртованості, єдності...

– Так і було, усі дуже підтримували один одного. А тренери вважали за необхідне підтримувати сувору дисципліну. Дають команду «відбій» – усі йдуть відпочивати.
Особливо наші наставники оберігали тих, хто от-от мав стартувати.
Щільно тоді опікували, зокрема, стрибунку з жердиною Анжелу Балахонову. На її успіх дуже розраховували, тому намагалися захистити від усього, що могло, на думку тренерів, завадити зосередитися на підготовці до виступу. Зараз мені здається, що це було не зовсім правильно. Анжелу спіткала невдача, можливо, тому, що вона «перегоріла». Багато з наших легкоатлетів в Сіднеї могли здобути нагороди, були зовсім поруч з п’єдесталом. Але так вийшло, що медалі до скарбнички збірної принесли стрибки – Олена Говорова в потрійному і я. До речі, тренер у нас був один – Юрій Горбаченко.

А які цікаві або незвичайні епізоди запам’яталися вам?

– Можливо, про щось я вже забув... Хоча один епізод пам’ятаю добре: день, коли Олена Говорова завоювала бронзову медаль у потрійному стрибку. В Олімпійському селищі влаштували справжні урочистості, всі раділи, вітали призерку. Я до неї підійшов і сказав: «Будь ласка, дай потримати!» Тримаю медаль і ніби відчуваю, що і у мене на шиї висить така сама. І незабаром внутрішнє передчуття стало реальністю! Тому, можна сказати, що медаль Олени допомогла і мені успішно виступити.

Існує думка, що суперники в спорті не можуть бути друзями в житті. Ви з Олексієм Лукашевичем цей стереотип зруйнували. Як вам вдавалося не переносити суперництво в життя і радіти успіхам один одного?

– Ми з Олексієм завжди знали, що змагання – це лише змагання, а дружба – це дружба. На особисті стосунки за межами сектора спортивне суперництво не має впливати. А в спорті майже завжди все закономірно: кожен показує той результат, який напрацював до моменту старту. У ньому є і фізична, і технічна, і психологічна складові.
На Олімпіаді-2000 Олексій був дуже засмучений: йшов третім, а потім... Четверте місце. Я його розумів і намагався заспокоїти. Але що тут зробиш – спорт є спорт, і фортуна дуже мінлива.
2002-го в Мюнхені Лукашевич виграв чемпіонат Європи, а я став четвертим – сантиметрів не вистачило до медалі. А Олексій, до речі, потім виграв і зимову першість континенту.

Що, на вашу думку, є головною умовою для досягнення успіху в спорті? Наявність природного таланту, тяжка праця, вміння долати себе, справлятися з травмами?

– Так, наявність природного таланту – це дуже добре. Але він не є гарантією успіху. Талант лише полегшує шлях до мети. Значно важливіша для атлета здатність наполегливо працювати.
Для мене було дуже важливо виходити в сектор і стрибати із завзяттям. Неодноразово бачив атлетів, яких начебто силою затягували на стадіон, у таких ситуаціях ставало зрозуміло, що толку не буде.

Пам’ятаємо церемонію «Афіна» 2009-го, коли вас урочисто проводжали з великого спорту. Відтоді ви залишили цю сферу?

– Церемонія відбулася в квітні 2009-го, але виступати я закінчив фактично 2008 року. Хоча міг би ще якийсь час продовжувати: і вік дозволяв, і бажання було. Але дуже дошкуляли травми. Треба було вибирати: або продовження кар’єри, або здоров’я. Потім пробував себе в різних сферах. Однак від спорту не відірвався, продовжую консультувати спортсменів, допомагаю тренерам.
І в продовження олімпійської теми... В Японії живе моя племінниця. Вона запрошувала мене на Ігри цього року. Вже готувався, а тут новина про перенесення Олімпіади!.. Дуже шкода, звичайно. Але це не привід сумувати. Сподіваюся, наступного року ще одна моя «олімпійська мрія» здійсниться. Тільки цього разу буду серед уболівальників на трибунах.

Повністю читайте у віддрукованому номері.
Передплатити журнал зараз!

Інтерв’ю брав
Ігор ЧЕМЕРИС