Капітан борцівської збірної

Цього року, чекаючи на Олімпійські ігри у Токіо, ми сподівалися на нові звитяги борців. Та пандемія COVID-19 змусила відкласти ці надії на рік. Як сприйняли цю відстрочку спортсмени і тренери, які корективи вніс карантин у їхні плани? Сьогодні нашими співрозмовниками стали головний тренер національної збірної України з вільної боротьби Григорій Данько і капітан збірної Олександр Хоцянівський.

«Хочемо завоювати ще три ліцензії»

– Взагалі карантин не позначився на підготовці Хоцянівського, адже він уже виборов ліцензію на участь в Олімпійських іграх у ваговій категорії до 125 кг.


– Це правда, та на сьогодні він найсильніший у країні, став призером чемпіонату світу. Тому ми не форсуємо підготовку, як планували, так і тренуємося. Ігри перенесли, тож часу ще вдосталь.
Та, звичайно, карантин вніс суттєві зміни у роботу збірної в цілому, адже інші хлопці ще не мають путівок до Токіо. Великі незручності виникли тому, що було заборонено тренуватися у спортзалі. Працювали як могли. Більшість занять відбувалася на свіжому повітрі.
Нещодавно, після послаблення карантину, на базі в Кончі-Заспі провели збір, під час якого пройшли тестування на COVID-19. Усі спортсмени виявилися здоровими. Тепер будемо наполегливо готуватися далі, тому що треба здобувати ліцензії. Наступні збори відбуватимуться на Ворохтянській навчально-спортивній базі «Заросляк».


– У грудні в Белграді відбудеться чемпіонат світу серед дорослих. Готуємося нині до нього. Дуже потрібна змагальна практика. Невдозі відбудеться турнір в Одесі. А в жовтні – чемпіонат країни, який стане відбірковим до світової першості.
Ліцензії на Ігри у Белграді розігрувати не будуть, на наступний рік заплановано два відбіркових турніри. Вважаю, що в нас хороші шанси здобути перепустки у вагових категоріях 57 кг, 97 кг (де виступає срібний призер Олімпійських ігор у Лондоні Валерій Андрійцев), можливо, 65 кг. Тобто хочемо завоювати ще три ліцензії.

«В мене ще не одна Олімпіада попереду»

– Морально почувався нормально, оскільки цілий світ опинився в рівних умовах. Підтримував форму, швидше навіть тонус. До того ж випала рідкісна можливість побути чотири місяці поспіль з родиною, постійно граюся з донькою Поліною, котрій п’ять років, любимо кататися на велосипеді, бігаю у парку. Перенесення Олімпіади сприйняв спокійно. Мені вік і здоров'я дозволяють зачекати ще рік. Тож я не засмутився.
Кажуть, у моєму віці (Олександру 29 років. – Авт.) злет кар’єри у важковаговика тільки розпочинається. Досить згадати, що Олександр Медведь своє третє олімпійське «золото» завоював в 35 років. Всесвітньо відомий Іван Піддубний за 40 років виступів не програв жодного змагання, а з килима пішов в 70.
Так що в мене – дай Бог! – ще не одна Олімпіада попереду. Хочу виступати на Олімпійських іграх не тільки в Токіо, а й у Парижі 2024-го.


– У нас чимало достойних спортсменів, котрі можуть скласти серйозну конкуренцію: Олександр Колдовський, якому незабаром виповниться 25, на рік старший Данило Картавий, Юрій Ідзінський, якому лише 21. Це мої товариші по збірній, спаринг-партнери, суперники на килимі.


– Вони не дошкуляли б мені навіть без карантину: після чемпіонату світу на адресу нашої федерації надійшов лист з повідомленням, що мене зняли з допінг-контролю. Це, мабуть тому, що до мене впродовж тривалого часу не було жодних претензій. Я чистий спортсмен, і ВАДА у цьому переконалася.

Спортивний шлях обрав з дитинства

– Я народився в донецькому селищі Андріївка. І в нас спортивний вибір був невеликий: можна було займатися або футболом, або боротьбою. З дев’яти років спочатку ходив і туди, і туди: одного дня на футбол, другого – на боротьбу до Олега Миколайовича Немошкалова. Але коли мені виповнилось одинадцять, тренер з футболу поїхав до іншого міста. Тож альтернативи боротьбі не залишилось. На неї ходили всі зі школи, мої однокласники. Мій старший брат Володимир теж займався. На жаль, через численні травми він у 22 роки залишив килим.
Ось так доля визначила мою подальшу спортивну спеціалізацію. Та я й справді захопився боротьбою і зрозумів – це моє майбутнє. У 15 років продовжив навчання в Донецькому вищому училищі олімпійського резерву імені Сергія Бубки. 2009-го, коли вже завершував навчання, переміг на молодіжному чемпіонаті України. Переїхав до Києва, вступив до Національного університету фізичного виховання та спорту.
2010 року вперше став призером міжнародних змагань, здобувши бронзову медаль на чемпіонаті Європи серед юніорів у Болгарії. Після цього були й інші нагороди. З 2011-го входжу до національної збірної України. А найуспішнішим став минулий рік, коли я посів третє місце на чемпіонатах Європи і світу, а також на Європейських іграх.

Ключик до Акгюля

– Так. Я з ним завжди другим номером розпочинав. Він нав’язував мені боротьбу, доводилося захищатися. А треба навпаки: перехоплювати ініціативу на себе.
Звичайно, я вивчав його, і кожна наша зустріч цікава і для мене, і для нього. Дасть Бог – зустрінемось, і, думаю, рахунок буде вже на мою користь.


– Знаєте, уже сім років на чемпіонатах світу та Європи суперники в мене одні й ті самі. Це лідери у своїх країнах. Я всіх знаю, давно вивчив їхню манеру, знаю, хто як бореться, в кого яка техніка й тактика.

Подальшу свою долю визначив

– У мене дві вищі освіти. Я закінчив НУФВСУ, де здобув два дипломи: бакалавра – за фахом «тренер з вільної боротьби», та магістра – з «менеджменту й маркетингу у сфері спорту». До того ж маю юридичну освіту: закінчив Університет державної фіскальної служби України в Ірпіні. Звичайно, хотів би залишитись у збірній, працювати тренером.

Олімпіада без боротьби і глядачів – це нонсенс

– Я не розумію, навіщо позбавляти себе можливості провести Олімпіаду. Це ж величезні фінансові втрати, а японці вже вклали чимало у підготовку. Треба якось відшкодувати ці кошти. До того ж чому б не побачити кращих спортсменів світу, своїх улюбленців. Вважаю, що коли пандемія ослабне, люди змінять свою думку.
Щодо проведення Ігор без глядачів, то це вже не буде Олімпіада для учасників. Бо ніщо не можна порівняти з тим відчуттям, коли зал повний, за тебе вболівають, і всі підводяться, коли лунає гімн твоєї країни.