Тренерська мрія Дмитра Грачова

Бронзовий призер Олімпійських ігор в Афінах Дмитро Грачов народився й виріс в осередку розвитку стрільби з лука. Саме у його рідному Львові 1931 р. було проведено перший чемпіонат світу з цього виду спорту за сучасними правилами і засновано Міжнародну федерацію стрільби з лука (тоді – FITA, з 2011 р. – World Archery)

Потрапивши до лучної секції в шостому класі, він, щоправда, далеко не одразу став на стежку успіху, швидше навпаки. Після перших п’яти років занять блискучі перспективи не вимальовувалися. Проте коли настав час визначитися з майбутньою професією, Дмитро зрозумів, що не готовий зачохлити лук і відкласти у бік стріли. Цей момент став переламним. Він увійшов до національної збірної і у її складі вирушив на Ігри-2004 в Афінах. І на славетному стадіоні «Панатінаїкос» здобув свою найдорожчу в кар’єрі нагороду, зійшовши на третю сходинку олімпійського п’єдесталу разом зі старшими товаришами по команді Віктором Рубаном і Олександром Сердюком.
Але розвинути афінський успіх так, як цього хотілося, не вдалося. Наступні два олімпійські цикли Дмитро більше боровся з прикрою травмою, аніж з суперниками. І невдовзі після Ігор у Лондоні-2012 завершив спортивну кар’єру. Проте любов до стрільби з лука не відпускала і привела його зрештою на тренерський місток.

Дмитро Олегович

- В Афінах я, звичайно, не думав про таке далеке, як здавалося тоді, майбутнє. Але поставився би до подібної перспективи позитивно. Стати тренером було моїм свідомим рішенням.


- Найскладніше було усвідомити, що я тепер не спортсмен Діма, а тренер Дмитро Олегович. Напевно, близько року знадобилося, щоб звикнути до нового статусу.


- Майже нічого не змінилося. Я розміщував оголошення у соцмережах, проте результат залишав бажати кращого. Тож я сам, як у старі часи, ходив по школах і запрошував займатися стрільбою з лука. Але нюанс у тому, що зараз у дітей зовсім інша психологія. З одного боку, є значно ширший вибір, чим зайнятися на дозвіллі. З іншого, якщо колись батьки прагнули, аби їхні діти, якщо не ставали професійними спортсменами, то принаймні були фізично розвинені, то в наш час вони не надто цим питанням переймаються. І це, як на мене, дуже серйозна проблема. Адже діти приходять до секції слабенькі, а ще, на превеликий жаль, дуже багато стало безхарактерних. Доводиться і над психологічною підготовкою багато працювати, для того, щоб потім вони могли «показати зуби».

Золотий банан

- Можна сказати, що у мене була така сама ситуація, як і у Віті. Мені теж дали спочатку старенький дерев’яний лук. Але сучасне покоління палкою з мотузкою не зацікавиш. Дітям має бути приємно лук у руках тримати й не соромно з ним показатися. Адже коли ми тренуємося на вулиці, то і перехожі звертають увагу, і люди, які просто гуляють поблизу, стають глядачами мимоволі. Тому я намагаюся забезпечувати дітей більш-менш якісною матеріальною частиною, купив її для секції власним коштом. Яка вартість інвентаря для початківця? Лук, тятива, приціл, комплект стріл – близько двох з половиною тисяч гривень, це на одну людину. І, звичайно, брати такі гроші з батьків, коли їхня дитина ще навіть не зрозуміла суті цього виду спорту і не визначилася, чи буде ним серйозно займатися, недоцільно.


- Насамперед в дитини має бути бажання і вона повинна бути психологічно готова до занять спортом. Зараз, на жаль, досить часто доводиться стикатися з хлопцями й дівчатками, котрі морально не готові до боротьби й змагань. Такі діти і в школі мають проблеми – з комунікацією, вчителями, засвоєнням матеріалу. І я вважаю, що така соціальна неадаптованість – одна з головних проблем ХХІ століття.
Щодо складу характеру, то це стереотип, що всі лучники флегматики. Я сам, наприклад, яскраво виражений холерик. Віктор Рубан справді більш спокійний і врівноважений. Але я знаю досить крутих лучників, які мають вибуховий характер. Тож успіх у нашому виді спорту більше залежить не від цього, а від ставлення людини до тренувань та її бажання вчитися.

- Час від часу проводимо тренування в ігровій формі, наприклад, стріляємо по повітряних кульках. Взагалі будь-яка робота з дитиною передбачає елемент гри, адже коли вона щодня просто стрілятиме, їй дуже скоро стане нецікаво. Ми й бігаємо, й стрибаємо, і на влучність влаштовуємо змагання навіть без луків.


- Різні! Зі свого досвіду можу сказати, що іноді на таких, здавалося б, жартівливих турнірах заводишся не менше, ніж на реальних змаганнях. По суті, це і є імітація змагань. Насправді такі «солодкі» кубки – класна і надзвичайно корисна практика. Ми її застосовували навіть у збірній, коли були вже досвідченими спортсменами і мали власних дітей. До речі, я на одному такому мінітурнірі виграв банан. Цьогоріч виповнюється 25 років моїй кар’єрі у спорті, а я й досі пам’ятаю, як головний тренер мені його вручав. Цей банан був для мене золотим, адже я виграв його у жорсткій боротьбі з 16 найсильнішими лучниками України.

П`ять років у підвалі

- Я наразі у своїй практиці такий метод не застосовую, тому що у мене трохи інше бачення тренувального процесу. Але не виключаю, що в майбутньому теж до нього звернуся. Це армійська форма виховання, вона має право на життя, звичайно ж, у межах розумного, без приниження чи тотального пресингу.


- А мене слухаються. Ні, звичайно, бувають моменти, коли доводиться трохи заспокоїти учня, і я це роблю, але в жодному разі не караю. Адже якщо дитина погано себе поводить, це означає, що їй щось інше цікавіше, а не тренувальний процес.


- У нашому виді спорту, на мій погляд, так ставити питання не варто. Наприклад, я перші п’ять років своєї спортивної кар’єри в буквальному сенсі цього слова провів у підвалі, бо тренування відбувалися у підвальному приміщенні при школі. І я взагалі не їздив на змагання, адже був просто ніякий як спортсмен. У мене нічого не виходило. А потім в якийсь момент почав зростати і поїхав на свою першу Олімпіаду. І вдало там виступив. Все залежить від того, як ти працюєш у тривалій перспективі.


- Не кожний, звичайно, може стати олімпійським чемпіоном у стрільбі з лука. Але розвинути в дитині необхідні для нашого виду спорту фізичні здібності й психологічні якості якраз і є завданням тренера. І якщо він може допомогти будь-якому учню наблизитися до максимуму своїх можливостей, тоді його можна вважати справжнім профі.


- Вітю я знаю дуже добре. Коли я виступав за збірну, ми часто ділили один номер на зборах і змаганнях, багато спілкувалися. Це унікальна людина. І, на мою думку, він досягнув би успіху й у будь-якому іншому виді спорту. Вітя суперталановитий, дуже зібраний і цілеспрямований. До Пекіна він їхав у чудовій фізичній і технічній формі, а з психологічною підготовкою у нього завжди все було гаразд. Тож йому об’єктивно просто не було рівних на тій Олімпіаді. У нашому виді спорту є таке поняття, як «зірки зійшлися». Але це не у випадку Рубана. Саме завдяки своїй працелюбності й наполегливим тренуванням упродовж багатьох років він і показав максимум у потрібному місці в потрібний час. Це була однозначно заслужена золота медаль!

Майстер-клас для всієї родини

- Віктор Сидорук – це інша епоха, по-перше. А по-друге, немає універсального рецепта, до кожної людини потрібен індивідуальний підхід. Уявімо, ви працюєте з потенційним олімпійським чемпіоном, якщо ви змушуватимете його робити щось, чого він не розуміє, чи принесе це результат? Чи не краще змінити метод на той, який буде більш дієвим? Для цього, звичайно, потрібно добре знати людину. Особисто я проти методики тиску. Вважаю більш ефективним пояснювати людині що до чого.


- Я почав в 12. Зараз набираємо дітей від 10 до 15. Хоча десять, відверто кажучи, трішки зарано, в ідеалі – 12-13. А взагалі я працюю не лише з дітьми, а й з дорослими, і повинен сказати, що це теж чудовий і дуже цікавий досвід. Адже вони зовсім інакше сприймають інформацію, і методологія роботи тут відрізняється.


- Вони абсолютно різні, є навіть такі, які ніколи раніше не були пов’язані зі спортом. Хтось сам зацікавився луком і вийшов на мене через знайомих. Хтось потрапив на родинні майстер-класи, які я влаштовую. Адже дуже важливо, щоб батьки розуміли наскільки цікавою і корисною стрільба з лука може бути для їхньої дитини. Можна сказати, що це моє ноу-хау, принаймні я не знаю, щоб хтось ще практикував подібні заняття у Львові. Намагаюся популяризувати наш вид спорту усіма можливими способами.

Як гладіатори на арені

- Напевно, не подарунок. Завжди намагався докопатися до істини. Я від самого початку, коли чогось не розумів, буквально закидав тренера запитаннями. З такими учнями не просто працювати, адже в подібних діалогах може й авторитет постраждати, хоча я не мав нічого такого на меті, просто намагався усе зрозуміти. Але мій тренер був (наприкінці минулого року Віктор Андрійович пішов з життя) високо інтелектуальною людиною і професіоналом, тож ставився до цього з розумінням, як до частини робочого процесу.


- Це правда. Мене відрахували з училища фізкультури після десятого класу за неуспішність саме у спортивній діяльності. Я повернувся до загальноосвітньої школи і рік навчався там з думкою про майбутню професію, не пов’язану зі світом спорту. Хоча і продовжував тренуватися, тому що мені це подобалося. Переламним моментом стало одне тренування із загальнофізичної підготовки, це було десь за пів року до початку вступної кампанії. Пам’ятаю, як біг і думав: це ж мені доведеться до іншого міста переїздити, адже в моєму немає навчального закладу потрібного профілю, а це означало остаточно попрощатися зі стрільбою з лука. Тоді я і зрозумів, що дуже люблю цей вид спорту і хочу, аби він залишився в моєму житті. Після цього, до речі, і з’явився результат. І десь за півтора-два роки я поїхав на Ігри.


- У принципі, я чітко все пам’ятаю, тож, можна сказати, що це було ніби учора. Ми стріляли кваліфікаційний раунд на одному полі, а вирішальні зустрічі – на легендарному стадіоні «Панатінаїкос». Виводили нас туди через спеціальний тунель, майже як гладіаторів на арену.


- За «бронзу» з американцями. Поразку корейцям пам’ятаю гірше, чесно кажучи. Можу пригадати момент, через який ми програли, але це вже історія. Була напружена команда боротьба, боялися і вони нас, і ми їх, але зрештою корейці все ж виявилися трішки сильнішими.


- У нас команда складається з трьох людей, але відносини між ними теж дуже важливі. Можна об’єднати трьох суперлучників, але далеко не факт, що разом вони дадуть суперрезультат. Внутрішній мікроклімат має дуже велике значення. І я переконаний, що афінську «бронзу» ми вибороли не технікою, не влучністю, а саме бойовим духом. Ми дуже здружилися з Віктором Рубаном і Олександром Сердюком. І суперники це відчували. Зараз за таким самим принципом працює команда США. Поодинці її представників перемогти не те щоб легко, але цілком реально. Так, у них є лідер і він мегазірка, але решта – середнячки, і вони постійно змінюються. Але при цьому демонструють такий бойовий дух і злагодженість, що вибити їх дуже складно.


- Це питання тактики, і вона може декілька разів змінюватися навіть упродовж одного спарингу. Хоча саме в Афінах ми не мінялися. Сердюк розпочинав. Я працював другим номером. Рубан завершував. Взагалі є такий стереотип, що останнім ставлять найдосвідченішого і найбільш упевненого у собі стрільця. Але так буває далеко не завжди.

Тренерська мрія

- Немає! Ямамото свою кар’єру завершив, коли йому було далеко за п’ятдесят і виступав він до останнього на дуже високому рівні. Це легендарна особистість у стрільбі з лука.


- Тяжкими, адже я мав дуже складну травму – розрив м’язів лопатки. І я довго від нього відходив, на відновлення пішло три-чотири роки. Під час відбору на Ігри-2008 травма не давала мені можливості повноцінно тренуватися. Навіть був момент, коли я думав про дострокове завершення спортивної кар’єри.


- Звичайно ж, перший, де переможець визначався за сумою очок. Сетова система більше розрахована на глядача, після її впровадження слабкому спортсмену стало легше виграти в сильного. Ти можеш в одній серії програти десять очок, а в другій одне виграти – і рахунок в зустрічі зрівняється. Хоча за старим форматом ти вже програвав би дев’ять очок, а ліквідувати таке відставання за короткий час спарингу майже нереально. Тож стара система об’єктивніша, але перевага нової в тому, що вона більш видовищна і цікава для вболівальників. Адаптуватися до змін правил було нескладно.


- Так, на жаль, це об’єктивно. Стрільба з лука у світі розвивається дуже динамічно, на відміну від України. Питання, чи вона у нас розвивається взагалі, я наразі особливого прогресу не бачу. Нашій збірній перенесення Ігор може навіть зіграти в плюс. Не забувайте, що ми ще не маємо повного комплекту ліцензій, хоча шанс їх здобути залишається.


- У мене була ще одна мрія – стати чемпіоном світу, але здійснити її не вдалося. Тож хочеться, аби її втілив у життя хтось з моїх учнів. Здається, за роки Незалежності ще нікому з українських лучників не вдавалося здобути світове «золото» в особистому заліку. Чемпіони світу в приміщенні у нас були, зокрема згаданий Георгій Іваницький. Але зимові світові першості все ж поступаються за рівнем і кількістю учасників літнім, де збирається вся еліта. Тож мрію, щоб одного дня мій спортсмен став чемпіоном світу в особистому заліку саме влітку.