Складні стежки першопрохідців

Високе звання «заслужений майстер спорту» було впроваджено 1934 року. Першим українським спортсменом, котрий здобув звання заслуженого майстра спорту СРСР, того ж року став легкоатлет Олександр Безруков. Доля його склалася непросто: переможні сторінки життєпису атлета змінялися трагічними…

Чемпіон-універсал

Перший письмовий спогад про Олександра Павловича Безрукова знаходимо у паперах 1927 р.: тоді він, беручи участь у Всеукраїнській спартакіаді, встановив два республіканських рекорди: у стрибках у висоту з місця (1.47 м) та у потрійному стрибку (12.65 м). Спартакіади в Україні почали проводити 1924 р. за ініціативи молодіжних організацій. Відбувалися вони в декілька етапів, починаючи з глибинки, і посприяли залученню широкого кола молоді до активних занять фізичною культурою. А це, у свою чергу, позитивно вплинуло спочатку на розвиток тих видів спорту, що були включені до програми змагань, а згодом і інших.
1928 р. на Всесоюзній спартакіаді команда України посіла друге місце. Серед призерів був і Безруков, котрий тричі сходив на другу й стільки ж разів на третю сходинку п'єдесталу. У журналі «Вестник физической культуры» про нього написали так: «В українській команді знову з'явився гігант легкої атлетики, який, виступаючи в багатьох видах, скрізь посідав класні місця».
З 1927 по 1938 рр. легкоатлет-універсал неодноразово ставав чемпіоном і рекордсменом України зі стрибків у висоту, бігу на 110 м з бар'єрами та в популярних на той час стрибках із місця у довжину та висоту. П'ять разів він ставав чемпіоном країни, двічі – рекордсменом. Неодноразово виїжджав у складі збірної країни на міжнародні змагання, де також був лідером.
За два роки Безрукову, другому в Україні після Зосими Синицького, було присвоєно звання судді всесоюзної категорії. Згідно з відомостями з історичного архіву організації ветеранів «Динамо», а Безруков був членом саме цього товариства, востаннє він взяв участь у змаганнях 1938 р. Тоді на відзначення 15-річчя товариства проводилася, спільно з армійськими і флотськими спортсменами, ювілейна спартакіада.
Олександр Безруков на цій спартакіаді переміг у десятиборстві, бігу на 110 м з бар'єрами, у стрибках у висоту. За такий переможний «феєрверк», а також активну громадську діяльність і високі спортивні досягнення, продемонстровані у минулі роки, його нагородили державним орденом.

Трагічний поворот

Та раптом цього красеня із атлетичною фігурою (зріст – 190 см, вага – 85 кг), успішного громадянина, відомого тренера, висококваліфікованого викладача заарештували як «ворога народу» і без слідства й суду відправили до Карагандинського виправного трудового табору, одного з найбільших у системі ГУЛАГ. До того ж, у вироку була приписка «мінус десять», що означало заборону жити в десяти найбільших містах країни після відбування строку.
Вийти з такої чорної життєвої смуги було більш ніж непросто. Треба мати неабияку мужність, силу волі й міцне здоров'я, аби не тільки витримати нелюдські умови ув’язнення, не померти від хвороб і голоду, а ще й попри нескінченні моральні приниження залишитися гідною людиною.
Після смерті Сталіна Безрукова повністю реабілітували. Йому повернули усі почесні звання, орден і право працювати тренером-викладачем. Проте це сталося не одразу після звільнення. Спочатку, після багатьох років, які він провів за колючим дротом, шлях до Києва йому був перекритий. З останнього місця поселення – Дудинки, він подався до Білої Церкви, де справжні друзі допомогли якось налагодити побут.

Повернення

У той час директором місцевого стадіону «Спартак» був Н. М. Єременко, відставний офіцер і великий прихильник спорту. Саме завдяки його зусиллям білоцерківський стадіон швидко став одним з найкращих у Київській області.
Безруков почав працювати на цьому стадіоні й там же отримав помешкання. Він виконував різні господарські роботи, консультував легкоатлетів, котрі там тренувалися.
Після цілковитої реабілітації та отримання права на проживання у Києві та роботу за спеціальністю Олександр Павлович переїхав до столиці. Спартаківська організація надала йому квартиру на вулиці Дружби Народів. Він знову працював тренером, став знаним організатором різноманітних змагань. Безруков запам'ятався виключною витримкою й тим, що ніколи не підвищував голос, навіть у конфліктних ситуаціях. Був до певної міри мовчазним.
… Якось Олександр Павлович, увійшовши до однієї кімнати з невеличкими вікнами під самою стелею, що знаходилася в одному з приміщень Київської обласної ради «Спартак» у центрі Києва, з гіркотою сказав: «Хто б міг уявити, що наприкінці 1938 року я тут сидів як злочинець, названий за брехливим наклепом «ворогом народу» за вигаданий зв'язок з іноземцями, незаконно засуджений і відправлений за колючий дріт у Картабори на тривалі роки…» Та кімната знаходилася у будівлі, зведеній за проєктом архітектора В. І. Беретті для Інституту благородних дівчат, у 1930-х там розміщувався НКВС, а тепер – Міжнародний центр культури та мистецтв. У 1960-х там працював один зі спортивних відділів Київської обласної ради «Спартак», яким тоді керував М. І. Бабутін – давній приятель Олександра Павловича ще з довоєнних років.

Щиро дякую моїм друзям, котрі допомогли по крихтах зібрати відомості про Олександра Безрукова: Ю. Цасюку, С. Донському, В. Федюшиній, Л. Радченко, В. Губареву.