До олімпійської медалі разом з "Олімпійською Ареною"!
Національний олімпійський комітет України

Гени мушкетера

Ігор Рейзлін
Ігор Рейзлін, можна сказати, народився зі шпагою у руках, адже його батьки - відомі українські тренери з фехтування Дмитро і Тетяна Рейзліни. Проте свого зоряного часу 34-річний киянин чекав довго. Перед світовим форумом в угорській столиці у його послужному списку були три яскраві сторінки: дві особисті - бронзові медалі Кубка світу (Хайденхайм-2009, Берн-2017) і одна команда – «срібло» чемпіонату Європи-2011.

Ігорю, для вас це був шостий чемпіонат світу, але раніше ви не підіймалися вище 44-го місця, яке посіли в Анталії-2009. Що змінилося і чи було передчуття, що на чемпіонаті буде ваш день?

- Жодних передчуттів не було. Цей чемпіонат, можливо відрізнявся від попередніх тим, що я готувався до нього з травмою. Паралельно з тренуваннями доводилося лікуватися і навантаження вийшло нижче середнього. Тому до старту я підійшов достатньо свіжим. Під час особистих змагань п’ятка все одно поболювала, хоча й не критично. Та я вже неодноразово помічав, що коли виходиш на доріжку, маючи проблеми зі здоров’ям (ноги і руки не слухаються), більше фехтуєш головою.

У перших двох боях ви одразу ж заволоділи ініціативою, а ось в 1/8 з Богданом Нікішиним навпаки практично всю зустріч наздоганяли - 4:7, 9:11, і навіть 12:14. Завдяки чому вдалося переломити перебіг поєдинку проти товариша по команді?

- Не можу сказати, що я кардинально змінив своє фехтування і це стало причиною переламу. Гадаю, просто фортуна того дня була на моєму боці. Окрім того потрібно враховувати, що коли у мене була одна травма, то у Богдана - три, а може, і більше. З Нікішиним завжди дуже складно фехтувати, тому що він практично не припускається помилок. А як боротися з людиною, котра не помиляється?! Зазвичай усі наші поєдинки проходять у рівній боротьбі.

Що ви зробили б інакше, коли у вас була б можливість знову провести півфінальний бій проти росіянина Сергія Біди?

- Відверто кажучи, мені просто не вистачило «фізики». Навіть в очах почало темніти від напруження під кінець поєдинку. Я цілком виклався у попередніх боях, а перерва перед півфіналом була невелика. Не встиг відновитися. Можливо, варто було на масаж сходити, адже ноги були зовсім ватні, не відчував пальці, рука почала боліти від напруження. У самому бою, вважаю, зробив усе, що міг.

Передолімпійський сезон складався для української збірної, м'яко кажучи, не дуже вдало, ви лише двічі потрапили до Топ-8 на етапах Кубка світу. Усвідомлення того, що належний результат у Будапешті в плані збереження шансів відібратися на Олімпіаду потрібен вкрай, створювало додаткову напругу чи мотивувало?

- Ми усі чудово розуміли: коли не потрапимо як мінімум у четвірку на чемпіонаті світу, у нас не буде жодних шансів поїхати до Токіо-2020. Як казав Богдан Нікішин, можна купляти великий телевізор, щоб дивитися Олімпіаду. Тому мотивація зашкалювала! Можна сказати, це був наш останній шанс, і, дякувати Богу, ми змогли його використати. Хоча роботи ще дуже багато. Коли наші хлопці виграли чемпіонат світу-2015, вони практично на 95 відсотків забезпечили собі путівку на Ігри у Ріо. Але тоді була інша ситуація, команда і до цього мала високі результати. А зараз усе набагато складніше, «срібло» ще нічого нам не гарантувало. Попереду чотири етапи Кубка світу. І там теж необхідно добре виступати.

Цього сезону у зв'язку з травмою Богдана Нікішина в ролі фінішера спробували себе усі члени команди України. Але безпосередньо ви закінчували лише одну зустріч на Кубку світу у Ванкувері. Були готові до того, що Володимир Станкевич випустить вас на заміну Герею в заключному бою і довірить завершувати півфінал з китайцями?

- Я справді нечасто закінчував зустрічі у командних змаганнях. Відповідальність дуже велика. І якщо Богдан до неї звик, то для мене це було щось нове, тим більше на турнірі такого рівня, як у Будапешті. Звичайно я хвилювався. Адже коли тобі перед початком поєдинку, як було у півфіналі, кажуть що ти закінчуєш, то є час налаштуватися.

Гілка, в яку потрапить наша команда на чемпіонаті світу була відома задовго до приїзду в Будапешт. Угорці, знаючи, що їм доведеться фехтувати за вхід до вісімки з українцями, навіть запрошували для спарингів схожих на вас за стилем спортсменів. А як готувалася до зустрічі з господарями змагань українці?

- Я б не сказав, що ми якось особливо готувалися до цієї зустрічі. Тим більше, що у нас і перед тим був серйозний суперник - гонконгці. І для нас усе могло завершитися ще в 1/16, адже ми летіли по ходу поєдинку «-6». От коли команда готувалася до Олімпіади в Афінах, і ми знали, що нашим суперником будуть угорці, тоді справді велася цілеспрямована робота. Зараз такого не було. Місцеві журналісти підходили до нас після зустрічі й казали, що місцеві шпажисти просто шоковані, що програли. Повірити не можуть, адже таку роботу було проведено.

Команда Франції, з якою ви зустрілися у фіналі чемпіонату світу, була вашим суперником і на європейській першості у Дюссельдорфі. Щоправда, у тій частині турнірної сітки, де боротьба відбувалася за 9-12-те місця. Там ви перемогли - 45:37. Тож, можливо, все ж не грізний Яннік Борель був причиною усіх наших бід у Будапешті, а Даніель Жерен, який через дискваліфікацію не фехтував у Німеччині і повернувся на доріжку у столиці Угорщини?

- Найбільший плюс команді дав Роман Свічкар, якраз фехтуючи з Жереном. Тож я б не сказав, що у нашій зустрічі з французами цей шпажист відіграв ключову роль. Хоча у попередніх поєдинках його внесок справді був вагомий. А загалом це була вже зовсім не та Франція, що на чемпіонаті Європи. Гадаю, якщо вони фехтуватимуть так надалі, то досить швидко повернуть собі лідерські позиції у міжнародному рейтингу.

Борель здавався просто непереможним у командних змаганнях на чемпіонаті світу. Як взагалі з ним боротися?

- Коли Борель у формі, боротися з ним справді вкрай складно. Він просто з’їдає суперників. Зверніть увагу на той факт, що французи усі зустрічі на шляху до фіналу виграли з величезною перевагою, просто знищуючи команди, які траплялися їм на шляху, і головний внесок у це зробив Борель Але ключик є проти будь-якого фехтувальника, потрібно лише його підібрати.

Ви перший український шпажист, котрому за роки Незалежності вдалося завоювати одразу дві медалі на одному чемпіонаті світу. У родині, де бабуся, дідусь і тато фехтувальники. у дітей, напевно, немає іншого шляху, як до залу на доріжку – і до зброї?

- Мого старшого сина звати Дмитро. Йому дев’ять років, він займається настільним тенісом. Володимиру два з половиною, йому ще рано про спорт думати, хоча він уже тягає мою маску. Старший раніше теж вдягав рукавичку, маску і стрибав по кімнаті, імітуючи уколи, в ролі суперників подушки виступали. Якщо в один чудовий день хтось з них захоче піти на фехтування, я буду тільки радий.

Повністю читайте у віддрукованому номері.
Передплатити журнал зараз!

Анна
САВЧИК

Фото
FIE