Звичка перемагати

Українська шаблістка Ольга Харлан стала єдиною фехтувальницею в передолімпійському сезоні, котрій вдалося виграти і європейський, і світовий чемпіонати. «Золото», яке завоювала в угорській столиці 29-річна уродженка Миколаєва, стало для неї четвертою особистою (після перемог у 2013, 2014, 2017 рр.) і шостою загалом нагородою вищої проби (враховуючи командні успіхи 2009 і 2013-го) на чемпіонатах світу.


- Входити в сезон пізніше, коли суперниці вже набрали оберти, складно. Але мені потрібен був час для реабілітації, необхідно було дати організму більше відпочити. Насправді закрадалися сумніви, чи правильно я все роблю. Але зрештою довірилася своїм тренерам, а зараз зі мною працюють Юрій Володимирович Марченко, Олег Валерійович Штурбабін і Вадим Маркович Гутцайт, і не пошкодувала. Так, початок сезону був не дуже, проте яким вийшло закінчення!


- Легких перемог не буває, і там, і там було по-своєму складно. У Дюссельдорфі стартувало менше учасниць, але жіноча шабля на європейському континенті дуже сильна. Я навіть сказала б, що конкуренція у нас більша, ніж на світовій першості. Плюс на чемпіонаті Європи усі фехтують попередній тур, і зокрема перші шістнадцять у світовому рейтингу FIE. Тож уже на ранніх стадіях олімпійської сітки тобі може опонувати дуже серйозна суперниця. А особливість чемпіонату світу полягає в тому, що він проводиться наприкінці сезону. І яким він складним не був би, потрібно знайти в собі сили і викластися максимально. Недарма кажуть, останній бій - завжди найтяжчий.


- Я думала про те, що Україна вже точно з медаллю, і це чудово! Звичайно, краще б ми з Аліною не зустрілися у Будапешті. Або коли вже зустрілися, то як мінімум у фіналі. Якби з нашого протистояння Аліна вийшла переможницею, я була б щиро за неї рада. У неї досі немає особистої медалі чемпіонату світу, а вона на неї безперечно заслуговує. У Комащук багатий арсенал прийомів, мені здається, навіть більший, ніж у мене. Мені подобається, як вона працює на доріжці, з нею складно і цікаво фехтувати. Просто на відповідальних стартах вона ніяк не може усе це показати.


- Почну з того, що мені було дуже тяжко психологічно на цьому чемпіонаті світу, наш вид був заключним. В української збірної були дві медалі, тобто мої колеги вже відстрілялися, а я ще навіть не починала. Усілякі думки лізли в голову: «Я теж медаль хочу… Вийде - не вийде». Напруга відчувалася, але мені все ж вдалося від цього абстрагуватися. Коли наприкінці поєдинків я програвала 13:14, думала, що треба зберігати спокій. Якби я запанікувала, то затислася і зробила якийсь дурний прийом, який точно виявився б програшним.


- У такій ситуації дуже складно щось планувати. Тоді дієш швидше на рівні інстинктів. З Аліною все було на автоматі. У фіналі я збиралася діяти від суперниці, але вона не зробила те, чого я від неї чекала. І тоді я взяла ініціативу у свої руки... і ноги, якщо можна так сказати, пішла в атаку і завдала переможного удару. Насправді весь фехтувальний світ чекав нашої зустрічі з Великою. Ми з нею роки три не фехтували на п'ятнадцять ударів. Командні змагання я не беру до уваги, там все зовсім інше. Було цікаво: може, хтось з нас щось новеньке вигадав. Судячи з того, як все закінчилося, я вигадала новенького на один удар більше.


- У Тунісі ми повели із самого початку. А тут так не вийшло, а наздогнати потім вже було тяжко.


- Бажано потрапляти до четвірки, а ще краще до двійки. Обіцяю, що ми зробимо для цього усе можливе! Тому що наша мета – командою поїхати на Ігри в Токіо.


- Це і добре, і погано. Добре для мене, тому що я нікому не дозволяю відібрати у себе лідерство. Погано з погляду конкуренції, хочеться, аби інші спортсменки більше показували зуби, були агресивніші на доріжці, як зазвичай буває Аліна Комащук.


- Натякаєте, що тисну авторитетом? Тут моєї провини не має, я не навмисно. Я за те, щоб усі були рівні на доріжці, упереджене суддівство не схвалюю, спорт має бути чесним.