До олімпійської медалі разом з "Олімпійською Ареною"!
Міністерство молоді та спорту України      Національний олімпійський комітет України

Звичка перемагати

Ольга Харлан
Українська шаблістка Ольга Харлан стала єдиною фехтувальницею в передолімпійському сезоні, котрій вдалося виграти і європейський, і світовий чемпіонати. «Золото», яке завоювала в угорській столиці 29-річна уродженка Миколаєва, стало для неї четвертою особистою (після перемог у 2013, 2014, 2017 рр.) і шостою загалом нагородою вищої проби (враховуючи командні успіхи 2009 і 2013-го) на чемпіонатах світу.

Після того, як ви пропустили перший етап Кубка світу в Орлеані, а на другому в Солт-Лейк-Сіті програли маловідомій француженці Маліні Вонгсаваді за вхід в 32, не було паніки?

- Входити в сезон пізніше, коли суперниці вже набрали оберти, складно. Але мені потрібен був час для реабілітації, необхідно було дати організму більше відпочити. Насправді закрадалися сумніви, чи правильно я все роблю. Але зрештою довірилася своїм тренерам, а зараз зі мною працюють Юрій Володимирович Марченко, Олег Валерійович Штурбабін і Вадим Маркович Гутцайт, і не пошкодувала. Так, початок сезону був не дуже, проте яким вийшло закінчення!

Яке «золото» далося вам тяжче - на чемпіонаті Європи в Дюссельдорфі чи світове у Будапешті?

- Легких перемог не буває, і там, і там було по-своєму складно. У Дюссельдорфі стартувало менше учасниць, але жіноча шабля на європейському континенті дуже сильна. Я навіть сказала б, що конкуренція у нас більша, ніж на світовій першості. Плюс на чемпіонаті Європи усі фехтують попередній тур, і зокрема перші шістнадцять у світовому рейтингу FIE. Тож уже на ранніх стадіях олімпійської сітки тобі може опонувати дуже серйозна суперниця. А особливість чемпіонату світу полягає в тому, що він проводиться наприкінці сезону. І яким він складним не був би, потрібно знайти в собі сили і викластися максимально. Недарма кажуть, останній бій - завжди найтяжчий.

А що відчували, коли виходили на доріжку в чвертьфіналі чемпіонату світу проти подруги по команді Аліни Комащук?

- Я думала про те, що Україна вже точно з медаллю, і це чудово! Звичайно, краще б ми з Аліною не зустрілися у Будапешті. Або коли вже зустрілися, то як мінімум у фіналі. Якби з нашого протистояння Аліна вийшла переможницею, я була б щиро за неї рада. У неї досі немає особистої медалі чемпіонату світу, а вона на неї безперечно заслуговує. У Комащук багатий арсенал прийомів, мені здається, навіть більший, ніж у мене. Мені подобається, як вона працює на доріжці, з нею складно і цікаво фехтувати. Просто на відповідальних стартах вона ніяк не може усе це показати.

І з Комащук, і потім у фіналі з Соф’єю Великою ви програвали 13:14. Але обидва рази вам вдавалося обернути ситуацію на свою користь (15:14). Що слід говорити собі самій за такого рахунку і що робити, аби все закінчилося хепі-ендом?

- Почну з того, що мені було дуже тяжко психологічно на цьому чемпіонаті світу, наш вид був заключним. В української збірної були дві медалі, тобто мої колеги вже відстрілялися, а я ще навіть не починала. Усілякі думки лізли в голову: «Я теж медаль хочу… Вийде - не вийде». Напруга відчувалася, але мені все ж вдалося від цього абстрагуватися. Коли наприкінці поєдинків я програвала 13:14, думала, що треба зберігати спокій. Якби я запанікувала, то затислася і зробила якийсь дурний прийом, який точно виявився б програшним.

У вас було чітке розуміння того, що ви робитимете в останній фразі і з Комащук, і з Великою? Чи це був експромт?

- У такій ситуації дуже складно щось планувати. Тоді дієш швидше на рівні інстинктів. З Аліною все було на автоматі. У фіналі я збиралася діяти від суперниці, але вона не зробила те, чого я від неї чекала. І тоді я взяла ініціативу у свої руки... і ноги, якщо можна так сказати, пішла в атаку і завдала переможного удару. Насправді весь фехтувальний світ чекав нашої зустрічі з Великою. Ми з нею роки три не фехтували на п'ятнадцять ударів. Командні змагання я не беру до уваги, там все зовсім інше. Було цікаво: може, хтось з нас щось новеньке вигадав. Судячи з того, як все закінчилося, я вигадала новенького на один удар більше.

Збірна зустрілася з угорками вже в нижчій частині турнірної сітки після того, як програли у чвертьфіналі Франції (34:45). Чим цей поєдинок відрізнявся від виграного вами протистояння з Манон Бруне і компанії на Кубку світу в Тунісі?

- У Тунісі ми повели із самого початку. А тут так не вийшло, а наздогнати потім вже було тяжко.

Цей сезон українська команда закінчила на сьомому місці в олімпійському рейтингу. Які результати-мінімум треба показувати на наступних чотирьох Кубках світу, аби таки відібратися у Токіо-2020?

- Бажано потрапляти до четвірки, а ще краще до двійки. Обіцяю, що ми зробимо для цього усе можливе! Тому що наша мета – командою поїхати на Ігри в Токіо.

Лік вашим перемогам на міжнародному рівні ведеться, та непросто і пригадати, коли востаннє не ви стояли на першій сходинці п’єдесталу чемпіонату України. Між тим фехтування – не той вид спорту, де спортсмен знає свої можливості, і, коли не трапляється форс-мажору, зазвичай показує запланований результат. Як вам вдається упродовж стількох років залишатися непереможною?

- Це і добре, і погано. Добре для мене, тому що я нікому не дозволяю відібрати у себе лідерство. Погано з погляду конкуренції, хочеться, аби інші спортсменки більше показували зуби, були агресивніші на доріжці, як зазвичай буває Аліна Комащук.

Можу тільки уявити, що відчувають спортсменки, коли на іншому кінці доріжки стоїть олімпійська чемпіонка, шестиразова чемпіонка світу і семиразова Європи.

- Натякаєте, що тисну авторитетом? Тут моєї провини не має, я не навмисно. Я за те, щоб усі були рівні на доріжці, упереджене суддівство не схвалюю, спорт має бути чесним.

Повністю читайте у віддрукованому номері.
Передплатити журнал зараз!

Анна
САВЧИК

Фото
FIE