До олімпійської медалі разом з "Олімпійською Ареною"!
Міністерство молоді та спорту України      Національний олімпійський комітет України

Магія колективної творчості

Магія колективної творчості
Якщо перекладати мову кіно на «спортивну», то, можна сказати, актор – це атлет, режисер і сценарист – тренери. А от художника-постановника можна порівняти, наприклад, із конструктором лижної чи санної траси.

Владлен Одуденко – художник-постановник багатьох українських фільмів останніх років.

Про «рівно» і «криво»


У спорті чим напруженіша атмосфера, тим цікавіше дивитися змагання. Кінозйомка – це не змагання, але непередбачені ситуації на знімальному майданчику виникають досить часто. Коли працюється краще: коли все йде «за планом» чи в умовах екстриму?

– У мене є вислів, який я постійно кажу своїм підлеглим під час встановлення декорацій: «Хлопці, робимо все рівно, бо криво воно й саме вийде». Кіновиробництво – це тривалий процес, що складається з кількох етапів. Як художник я маю багато роботи на підготовчому етапі, коли ретельно розписується кожна сцена, і вже згодом – безпосередньо робота на зйомках. Є й третій етап, так званий постпродакшн: коли стрічка монтується, додаються спецефекти тощо. Моя присутність на третій стадії необов’язкова, але режисери часто запрошують оцінити те, що виходить. Зрозуміло, хочеться, аби зйомка йшла «як по маслу», але так буває нечасто. Сюрприз може піднести погода, техніка, актор, що несподівано захворів. Тож кіно можна назвати найекстремальнішим видом мистецтва, а ще командним. Художник, який працює у своїй майстерні, залежить тільки від себе: немає сьогодні натхнення – відкладаєш роботу на завтра. Кіно ж – це колективна творчість, де одночасно задіяно десятки, а то й сотні людей. І якщо якийсь гвинтик вийшов з ладу, то всі інші повинні швидко перелаштуватися. Якби мені не підходив цей часом божевільний ритм роботи в кіно, то знайшов би для себе щось інше. Та я люблю свою роботу з усіма її плюсами й мінусами.

Як ти гадаєш, чому так мало якісних художніх фільмів про спорт?

– Почнемо з того, що зняти фільм про командний ігровий спорт, скажімо, про футбол, це надзвичайно складно з погляду виробництва. Для сучасного українського кіно, яке тільки-но починає виходити зі стану стагнації, такий проект є просто непідйомним. Продюсери вже на стадії написання синопсису розуміють, наскільки фінансово витратною буде зйомка кількасекундного епізоду на переповненому глядачами стадіоні. Зробити стрічку про боксера чи борця набагато простіше: є двоє суперників, конфлікт, навколо якого розгортається сюжетна лінія.

Але ж навіть серед голлівудської продукції в цій ніші (а тамтешні режисери час від часу звертаються до теми баскетболу, боксу, бейсболу, американського футболу, хокею, фігурного катання і навіть спортивної гімнастики) більшість робіт не влаштовують глядачів. Можливо, причина не у фінансах, а, так би мовити, у «вторинності картинки»?

– Дійсно, коли той же лижник біжить трасою, глядач бачить на його обличчі реальні «іній, сльози й соплі», а в кіно все це – тільки грим. З іншого боку, який сенс знімати фільм про те, як Зінедін Зідан посварився з Марко Матерацці, коли можна просто передивитися відеозапис фіналу чемпіонату світу 2006 року? Навіть найталановитіший режисер ігрового кіно не відобразить спортивні пристрасті настільки ж достовірно, як на реальному змаганні, трансляція турніру тут поза конкуренцію. І якщо проаналізувати ті ж голлівудські фільми на спортивну тематику, то бачимо, що режисери будують сюжет або навколо біографії спортсмена, або створюють, як то мовиться, свою кіноправду: вигадують історію, характери героїв тощо. Передати засобами ігрового кіно нерв реального спортивного протистояння – надзвичайно складне завдання. І все ж таки я, маючи нагоду, хочу розповісти про один з українських кінопроектів, який вже запущено в роботу: повнометражний художній фільм під назвою «Пульс». Я в ньому не працюю, але читав сценарій. Історія цікава і безпосередньо стосується спорту. Знаючи команду, яка працює в цьому проекті, можна сподіватися на хороший результат. Цей фільм на основі реальних подій, про спортсменку-легкоатлетку, котра готувалася до Олімпіади, здається, в Сеулі, але потрапила в аварію, осліпла й більше тренуватися не могла. Така спортивно-життєва драма.

Фанат «Динамо»


А загалом в тебе є пояснення неймовірній популярності спорту як видовища? Мало яка подія у світі викликає такий інтерес, як, наприклад, Олімпійські ігри чи чемпіонат світу з футболу.

– Пам’ятаю, Валерій Лобановський з цього приводу казав: «Знайдіть мені режисера, котрий збере на свою виставу сто тисяч глядачів, і щоб ці сто тисяч упродовж дев’яноста хвилин не просто дивилися на сцену, а безпосередньо й дуже емоційно реагували на кожну дію і репліку актора…» Як мені здається, феномен популярності великого спорту в цій «живій картинці», де все відбувається тут і зараз.

Якби тебе попросили нашвидкуруч намалювати шарж на спортивну тематику, що це було б?

– Можливо, обличчя футболіста крупним планом одразу після незабитого зі стовідсоткової позиції голу. З роками я все частіше ловлю себе на думці, що за емоціями гравців на полі спостерігати навіть цікавіше, ніж безпосередньо за самою грою. Повертаючись до аналогії з кіно, в драматичному спортивному епізоді, як і в кіносценарії, завжди є зав’язка історії, розвиток, кульмінація і фінал. І за емоціями на обличчі спортсмена зрозуміло, наскільки той віддається грі.

Складні декорації

Дух Куросави і Шекспіра


Чи дивишся церемонії відкриття Олімпійських ігор? Наскільки це видовище тобі цікаве як художнику-постановнику?

– Востаннє дивився, здається, церемонію відкриття Олімпіади-2012 в Лондоні. Це видовище надзвичайне. Колись навіть мрія була взяти участь в подібному проекті одним з художників… В кіно є нагорода «Оскар» чи, скажімо, премія кінофестивалю в Каннах. Участь же у підготовці церемонії відкриття Олімпійських ігор для будь-якого митця – це вже визнання і нагорода!

Уяви, що тебе запросили долучитися до підготовки церемонії відкриття Ігор-2020 в Токіо…

– Робота в будь-якому проекті – кіношному, театральному чи в ніші масових видовищ – для художника починається із глибокого занурення в тему. Вивчаєш історію, читаєш спеціальну літературу, переглядаєш репродукції, кіно- і відеоматеріали. Це справа не одного дня. В кіно підготовчий період триває кілька місяців, а підготовка до відкриття Олімпіади, впевнений, ще довше. Спочатку розробляють загальну концепцію, а потім вже розписують сценарій, підбирають візуальний ряд, масові сцени, спецефекти… Одним словом, з Токіо-2020 я вже «пролетів». Але якщо помріяти… Оскільки я дуже люблю фільм «Ран» Акіро Куросави, знятий за мотивами «Короля Ліра» й давньої японської легенди, то цікаво було б спробувати щось створити саме в такому «куросаво-шекспіровському» дусі.

За принципом Феліні


До яких проектів тяжієш – за епохою, жанром тощо?

– Я не поділяю їх на історичні й сучасні, обираю за змістом – наскільки цікава історія, які ідеї в ній закладено. Дякувати Богу, можу робити вибір і не на все погоджуватися. Останнім часом багато працюю на ниві українського кіно, створюю фільми про історію України, її сьогодення і навіть якоюсь мірою майбутнє. І дуже щасливий.

Знімальний день, буває, триває й по 20 годин. Фізичну витримку треба мати неабияку. Де береш сили?

– У натхненні. Коли ти чимось захоплений, можеш займатися улюбленою справою цілий день і не стомитися. Якось Феліні запитали: «Чи є у вас хобі?» – «А що таке хобі?» – «Як що? Улюблене заняття». Феліні: «Я нічого іншого так не люблю, як знімати кіно. Це моє улюблене заняття».
Хоча працювати в кіно фізично дійсно тяжко. Потрібні неабиякі нерви й витримка. Бачу, як упродовж десяти років омолоджуються знімальні групи. Багато хто просто не витримує постійного стресу, та й сам зараз більше втомлююся, ніж раніше.

Повністю читайте у віддрукованому номері.
Передплатити журнал зараз!

Олексій
ГОНЧАРУК

Фото
з архіву Владлена Одуденка