«Срібний сніг» у серці

У кар’єрі однієї з найвідоміших українських біатлоністок сучасності Олени Петрової – участь у чотирьох зимових Олімпіадах: 1994, 1998, 2002 і 2006 рр. На одній з них, 1998-го в Нагано, вона завоювала срібну медаль в індивідуальній гонці на 15 км. Багаторазова призерка чемпіонатів світу та інших міжнародних змагань, чемпіонка Європи, нині вона працює головою Сумського обласного відділення НОК України. Але і тепер Олена Юріївна не відмовилася від біатлонних стартів.

Напередодні біатлонного фестивалю «Гонка легенд», в якому Петрову запросили взяти участь, вона приїхала до Києва, аби надихнути юних спортсменів перед виїздом на ХІV зимовий Європейський юнацький олімпійський фестиваль у Сараєво. Біатлоністка згадала свої спортивні будні та розповіла про книгу «Срібний сніг», яка побачила світ торік наприкінці грудня.
- Ось уже третій рік поспіль за підтримки обласного бюджету виходять друком видання про життя відомих спортсменів Сумщини, чемпіонів і призерів Олімпіад, - розповіла Петрова. - Так з’явилися книги про Володимира Голубничого, Олександра Шапаренка. Торік планували видання про сестер Семеренко, однак вони були постійно на змаганнях і тренувальних зборах, автору не вдалося зустрітися й поспілкуватися зі спортсменками. У рамках цієї програми і вийшла книга «Срібний сніг». Вона не продається, а тільки дарується. Частину тиражу розподілили до обласних бібліотек, дитячих спортивних шкіл.


- Насамперед брати участь у «Гонці легенд» дуже почесно. До того ж, це дуже висока мотивація, аби тримати себе у формі. Я хвилювалася, тому що не мала достатньо часу для підготовки. Торік зазнала травми, стався досить серйозний перелом, тому в мене не було змоги тренуватися на повну силу. І все ж, коли отримала запрошення, зрозуміла, що обов’язково маю стартувати.


– Для того, аби зрозуміти, чи потрібно це тобі, маєш це відчути. Зрозуміти, чого хочеш від спорту. Для досягнення високих результатів необхідні велика робота, цілеспрямованість і талант.


– Я горда і рада з того, скільки всього було зроблено. Мені завжди подобалося фігурне катання, але думаю, що я не помилилася. Батьки тоді для нас довго не обирали вид спорту, лижні секції були найдоступнішими та найпопулярнішими. Мені згадується один момент. Якось у спортивному таборі, спостерігаючи за біатлоністами, думала: якщо на самих лише лижах так важко змагатися, то що говорити, коли за спиною ще й гвинтівка. Казала собі, що ніколи в житті не виберу такий спорт, тим більше я вже вчилася в медичному училищі. Мені здається, в житті кожного має бути якийсь старт, певний поштовх, який дасть впевненість у тому, що ти можеш більше. Я вдячна своєму першому тренеру за те, що він переконав мене, що стану майстром спорту СССР. Коли я вперше спробувала себе у стрільбі і у мене вийшло, можна вважати, мою долю було визначено. Перемога на першості СРСР з біатлону серед дівчат це підтвердила.


– Коли постало питання, куди рухатися далі: до медичного інституту чи іншого вищого навчального закладу, мій тренер порадив, допоки є молодість, здоров’я, бажання і результат, рухатися в спортивному напрямку.

– Мені психологічно легше було перебувати на нашій території, я завжди переживала, коли збори дедалі частіше почали проводити за кордоном. Було комфортніше в Сумах, Чернігові, Тисовці, ніж у Німеччині, наприклад. От коли потрібно було потренуватися в гірській місцевості, а таких умов у нас не було, ми їздили до Європи. Я тяжко переносила такі моменти.


– Коли ти чогось досяг, від тебе всі очікують високих результатів. А ти відчуваєш, як тебе наздоганяє молоде покоління команд-конкурентів. Ми по півроку проводили на зборах, навіть Новий рік зустрічали поза рідними домівками. Це дуже складно: хочеться побачити родину, побути в колі своїх друзів, до речі, вони у мене всі не зі світу спорту, завжди підтримують і не «нападають» за невдалі виступи.


– Для мене важливо виходити на зарядку, відчувати стан організму, тонус м’язів, наскільки вони готові для старту. Намагаюся багато рухатися, коли є можливість, не брати машину, а йти на роботу пішки.