Сноуборд. Прорив на віражах

Написано ще одну сторінку спортивної історії України. Вперше наша співвітчизниця стала володаркою медалі планетарної першості в сноубордингу. Лише трохи поступившись у фіналі швейцарській суперниці, Аннамарі Данча завоювала титул віце-чемпіонки світу в дисципліні паралельний слалом.

Чемпіонат світу з фристайлу й сноубордингу проводився на початку лютого в американському місті Парк-Сіті. Виступ там української сноубордистки Аннамарі Данчі сьогодні називають сенсацією і проривом. До її успіху за весь час змагань українських спортсменів у цих видах одну бронзову медаль чемпіонатів світу завоювала Ольга Волкова у фрістайлі. Це сталося вісім років тому. А у сноубордистів призових місць не було взагалі. «Срібло» Данчі стало першим!
Виступаючи в паралельному слаломі, Аннамарі Данча в півфіналі залишила позаду німецьку спортсменку Рамону-Терезу Хофмайстер, котра в підсумку завоювала бронзову нагороду. А у фіналі проти швейцарської сноубордистки Джулі Зогг українка відстала лише на 0,85 секунди.
Аннамарі не тільки стала віце-чемпіонкою в паралельному слаломі, а й показала хороший результат у паралельному гігантському слаломі, посівши у фіналі шосте місце, що теж є рекордним показником для українців. До речі, саме в паралельному «гіганті» наша сноубордистка 2010-го завоювала золоту медаль світової першості серед юніорів.
Побувавши в гостях в «Олімпійської арени», Аннамарі Данча згадала свої перші кроки в спорті, розповіла про складні моменти в кар’єрі, поділилася планами на майбутнє.


– На жаль, сезон розпочався для нас досить пізно. Торік, коли було олімпійське фінансування, з липня вже тривала активна підготовка.
А цьогоріч на перший сніг через проблеми з фінансуванням виїхали тільки у листопаді. Виходить, що пару місяців підготовки пропустила. Тому не можу сказати, що до початку активного змагального сезону була в хорошій формі. У грудні брала участь у двох етапах Кубка світу в Італії. Тамтешня траса там була майже цілком з льоду. Ми звикли до більш м’яких трас.
Січень виявився набагато продуктивнішим. Саме цей етап підготовки і став для мене основним, а в підсумку – вирішальним. Провели збори у Словенії. Там, до речі, поруч зі мною були чоловік і маленька донька. Потім готувалася у Буковелі. Завдяки повноцінній роботі відчула впевненість у своїх силах. І твердо знала, що полечу на чемпіонат світу до Америки не просто брати участь у змаганнях, а боротися за місце на п’єдесталі. Так зрештою і вийшло.
Коли прозвучало моє ім’я як віце-чемпіонки світу радості не було меж. Свій успіх сприйняла дуже емоційно, почуття переповнювали. Стояла на п’єдесталі і не могла стримати сліз радості.
Тільки за два тижні заспокоїлася, увійшла в звичайний ритм і чітко зрозуміла, що хочу продовжувати тренуватися і виступати, тобто робити свою улюблену справу.
Сьогодні я дуже вдячна всім, хто був поруч, допомагав мені. А собі я вдячна передусім за велику внутрішню роботу, наполегливість, впертість на тренуваннях. Весь цей час не переставала вірити в себе, проводити ретельний аналіз своєї роботи, розвивалася. Напевно, все це приходить з часом, з досвідом. І удача теж була на моєму боці!


– Новий олімпійський цикл тільки розпочався, попереду ще дуже багато часу. А життя – така непроста річ, що всі плани може перекроїти по-своєму. Час покаже.
Але я можу запевнити, що у мене величезне бажання знову вийти на олімпійські старти. Готова віддавати всі сили на тренуваннях і знову вступити до відбіркової боротьби. Хоча, знаєте, не завжди все залежить від бажання і готовності спортсмена. Є певні об’єктивні чинники, які, так чи інакше, впливають на ступінь готовності. Наприклад, фінансування – від нього великою мірою залежить якість підготовки.


– Я не чула, щоб у системі відбору планувалися якісь зміни. Думаю, все залишиться, як і раніше: аби відібратися на Олімпійський ігри, треба потрапити до Топ-30 рейтингу. Зрозуміло, що завдання це не з легких. Мрія будь-якого спортсмена – виступити на Олімпійських іграх. І боротьбі за ліцензії кожен готовий віддати всі свої сили.


– Так, моя мама Марина Чундак – колишня гімнастка. І тренувала не тільки мене, а й мою молодшу сестру Олександру. І сьогодні мама є моїм тренером і з фізичної підготовки, і з психологічної.
А сноубордингом я захопилася невипадково. Справа в тому, що наше дитинство проходило, в основному, за місцем роботи батька, тобто в горах. Ми з сестрою почали опановувати гірськолижні види, мали для цього всі можливості.
Спочатку були лижі, на них вперше встала в дворічному віці. Через якийсь час ми звернули увагу на те, що лижників навколо сила-силенна, а сноубордистів бачили набагато рідше. Це теж позначилося на нашому виборі. Зрештою змінили лижі на сноуборд. Згодом це захоплення переросло в дуже серйозне заняття. Запам’яталися і мої перші змагання – мені тоді було вісім років.


– Напевно, хтось міг подумати, що я вирішила кинути спорт... Але це не так. Після Олімпійських ігор 2014-го я вийшла заміж. Наступного року у нас народилася донька, яку назвали Ольгою. Звичайно, за цей час пропустила збори, цілий ряд змагань. Хоча не скажу, що я довго перебувала в декреті: вже за чотири місяці після пологів приступила до тренувань, почала їздити на збори. З чоловіком і донькою виїжджала на етапи Кубка Європи. Було прикро, що за роки виступів не скорилися вершини, про які мріяла, хотілося продовжити спроби. Тим паче, відчувала, що відпочинок пішов мені на користь, з’явилася хороша мотивація. Її краще за всіх висловила моя мама: «Стільки їздиш, а призових місць не посідаєш. А вдома дочка чекає. Або вигравай, або кидай спорт».
З одного боку, ці слова мене дуже сильно зачепили, а з іншого – змусили розлютитися на саму себе, зібратися, знову спалахнути неймовірним спортивним азартом. І, як бачимо, все самостійно. Впевнена, що її вибір буде правильним.
це принесло свої довгоочікувані плоди.