«До чого лежить душа»

Про паузу в кар'єрі та життя без великого спорту розповіла триразова призерка чемпіонатів світу серед юніорів, чемпіонка Європи серед юніорів, призерка етапів Кубка світу, чемпіонка й призерка чемпіонатів Європи Ірина Петренко (Варвинець). На інтерв’ю спортсменка прийшла після чергового медичного обстеження, усміхнена, в доброму гуморі. Тож перше питання було про те, як відбувається відновлення.

– Завдяки президенту Федерації біатлону Володимиру Михайловичу Бринзаку я змогла проконсультуватися в клініці в Мюнхені, – бере слово Варвинець. – Нещодавно отримала результати: ситуація обнадійлива. Після повного обстеження лікарі дійшли висновку, що мою проблему з колінами можна усунути без операції, тому я максимально зосереджена на виконанні їхніх рекомендацій. Повноцінних тренувань зараз не маю, просто підтримую фізичну форму. Займаюся здоров'ям, а далі буде видно. Нещодавно мене обрали до Комісії атлетів НОК, маю щодо роботи в ній деякі плани, але про них ще рано говорити.


– Я думала, що було б цікаво спробувати себе в цьому, але побоююся, чи зможу навчати дітей, чи вийде в мене. Продумувати і організовувати процес підготовки дуже складно. Я вважаю, що бути спортсменом набагато легше, ніж тренером: ти виконуєш готовий план роботи, маєш відвідувати тренування, дотримуватися режиму, контролювати свій розпорядок дня.


– Хотілося б здобути титул олімпійської чемпіонки і завоювати великий Кришталевий глобус – нагороду за особисті результати упродовж сезону. Це максимум, якого мрію досягти.


– Чесно кажучи, спочатку не відчувала, особливо, коли була жахлива погода і траса дуже складна. Ставало так шкода наших дівчат, які в той момент змагалися. Та за деякий час почала виникати думка, що я теж могла б там стартувати, проходити цей етап. Мені тяжче дивитися змагання по телебаченню і переживати за наших спортсменів, ніж самій пробігти гонку. Коли виходжу на старт, виконую свою роботу, те, що ми робимо щодня, а коли дивлюся гонку, все сприймається по-іншому, переживання значно більші. Лише двічі чи тричі переглядала свої виступи в запису й критикувала себе.


- Так, я вийшла заміж. Можна сказати, що ми з Олексієм одружилися таємно. Я не люблю афішувати особисте життя, тому так склалося, що навіть батьки не знали, що ми розписалися. Якось Олексій буквально на три дні приїхав з тренувального збору, ми на той момент уже подали заяву на укладення шлюбу. Він поїхав до міста по справах, а за деякий час зателефонував мені і сказав, що ми розписуємося через дві години. Ось так ми і одружилися. Можливо, згодом ми таки відсвяткуємо цю подію.


– Психологічно набагато складніше чекати на чоловіка вдома, ніж їздити у відрядження самій.


– Так, приємно й почесно отримати подібну нагороду. Звичайно, такі церемонії геть не схожі на нагородження після змагань: інша обстановка, урочиста атмосфера, вечірнє вбрання... Ми нечасто буваємо на подібних заходах.