До олімпійської медалі разом з "Олімпійською Ареною"!
Міністерство молоді та спорту України      Національний олімпійський комітет України

Гра без болю

Михайло Риган
П’єдестали, нагороди, спалахи фотокамер – все це невід’ємні атрибути успіху, де на першому плані спортсмен і його наставник, і з ними ще ціла команда. На жаль, часто в тіні залишаються медики. А скількох медалей Олімпіад, чемпіонатів світу ми могли б недорахуватися, якби не вчасна допомога наших ескулапів?! Сотень, а може, і тисяч. Тільки завдяки чарівним рукам лікарів травмовані атлети знову отримують шанси стати чемпіонами або призерами найважливіших турнірів.

Спортивна медицина – це галузь, без якої сучасний спорт неможливий. А в чому головні особливості цієї сфери? З якими труднощами доводиться стикатися? Про це та інше «Олімпійській арені» розповів Михайло Риган – лікар-травматолог вищої категорії Центру спортивної травматології Національного університету фізичного виховання і спорту України.

Травми спортсменів істотно відрізняються від тих, з якими мають справу звичайні лікарі-травматологи? У чому ж специфіка спортивного травматолога?

– Спортивна травматологія – це спеціалізація в загальній травматології, ортопедії. У чому специфіка? До спортивного травматолога висувають більше вимог, ніж до його колег, які працюють не в спорті. Всім зрозуміло, що працездатність побутова й спортивна – це різні речі. Уявіть, наприклад, навантаження домогосподарки і професійного спортсмена: їхні організми мають різні функціональні вимоги. Це і визначає відповідні підходи у лікаря. Скажімо, звичайну людину – не спортсмена – не завжди є необхідність оперувати, можна застосувати інші методи. Працездатність тією мірою, якої достатньо, відновилася, ноги ходять, руки діють – що ще треба? Інша справа – атлет. Він витримує надвисокі навантаження: бігає, стрибає, бореться тощо. А ми зобов’язані повернути йому цілковиту працездатність, яка відповідає спорту вищих досягнень.
Звичайна травматологія може обійтися іммобілізацією пацієнта: скажімо, накласти гіпс на три місяці. А у професійного спортсмена така тривала бездіяльність може призвести до завершення кар’єри. Порушення функцій на три місяці – це майже вирок чемпіонських амбіціям. Тому ми повинні не просто повернути йому стовідсоткову працездатність, а й зробити це якомога швидше.
Крім того, треба враховувати, що спортсмени хворіють на специфічні хвороби, наприклад, пов’язані з перевантаженнями. Тому лікарі нашого напряму відрізняються універсальністю.

Чому ви вибрали саме цей напрям у медицині? Були якісь спонукальні причини?

– Спочатку я вибрав загальну травматологію. Уже працював за фахом, коли доля мене звела з професором Віталієм Левенцом – фундатором спортивної травматології в Україні. Я мав чудову можливість вчитися у нього. Саме Віталій Миколайович «заразив» мене цією роботою. Зрештою сильне захоплення стало справою всього життя.
Хоча не скажу, що я був далекий від спорту. Дуже любив і люблю гірські лижі, настільний теніс. Думаю, що напрацював кілька тисяч тренувальних годин, нехай і на аматорському рівні. Причому коли займався лижами, навіть не думав, що вони приховують у собі стільки ризику, ставився до них, як до захопливого заняття, яке ще й витривалість розвиває.
Зараз, будучи травматологом, дивлюся на заняття спортом вже під іншим кутом зору, оцінюю ступінь небезпеки. Це не дивно, оскільки щодня стикаюся з травмами, захворюваннями. Уболівальники всього цього не бачать, і це добре. Нехай з інтересом стежать за виступами своїх улюбленців.

Чи може фахівець, дивлячись на травму, визначити, яким видом спорту займається людина?

– Так, цілком можна визначити, причому не тільки у професіонала, а й у спортсмена-аматора. Спорт накладає свій відбиток. Часто захворювання і травми мають особливості, характерні для конкретних видів спорту.
Якщо говорити про найбільш травмонебезпечні, то передусім назвав би ігрові види спорту, ті, де високі швидкості: футбол, регбі, баскетбол... Тому що на високих швидкостях траєкторію руху передбачити неможливо. Крім того, тут багато залежить не тільки від тебе, а й від спортсмена-суперника, котрий йде на контакт.
Також гірськолижний спорт, який славиться надзвичайно високими швидкостями. Сьогодні це майже біда: повальне захоплення спусканням з гір без знання всіх особливостей, елементарної техніки безпеки призводить до жахливих наслідків. Як людина, котра близько 20 років катається на гірських лижах, маю сказати, що до цього заняття треба ставитися так само серйозно, як до дотримання правил дорожнього руху.

З якими скаргами до вас зазвичай йдуть? Виключно з серйозними недугами або з мікротравмами теж звертаються?

– Поки сильно не припекло, як правило, не звертаються. Хоча іноді приходять з мікротравмами, так званими перевантажувальними, втомними проблемами: скаржаться на біль, спад працездатності. Це типова реакція тканин на неправильне навантаження або на перевантаження.

Скільки операцій, в середньому, робите за місяць і рік? Чи маєте таку статистику?

– У Центрі спортивної травматології проводиться понад сто операцій на опорно-руховому апараті за місяць, за рік – понад тисячу. Звичайно, кількість відрізняється по сезонах. Взимку серед наших пацієнтів переважають гірськолижники, влітку – футболісти і представники інших ігрових видів. Багато також велосипедистів.
Є види, де немає сезонної прив’язки, оскільки тренування і змагання відбуваються і на вулиці, і в залі: великий теніс, волейбол, баскетбол та ін.

Незадовго до зимових Ігор-2018 ви оперували нашого фристайліста Олександра Абраменка. В Пхьончхані він став олімпійським чемпіоном. Напевно, справедливо буде визнати, що в цій золотій медалі є частка і вашої праці. Наскільки часто до вас звертаються зірки спорту?

– Я стежив за олімпійськими змаганнями з фристайлу. Виступи були дуже цікаві, ризиковані. Звичайно, дуже зрадів, коли Олександр зійшов на найвищу сходинку п’єдесталу. Треба сказати, що багато знаменитих спортсменів, котрих прооперували в Центрі спортивної травматології, потім здобували медалі чемпіонатів світу, Європи та Олімпійських ігор. Практично в усіх видах спорту є атлети, які ставали призерами найпрестижніших турнірів після того, як наш Центр повернув їм працездатність.
Дуже приємно, коли чемпіон з медаллю приходить до нас в гості, тисне руки, дякує – ми відчуваємо свою причетність до командної роботи.
Хочу підкреслити, що діяльність нашого Центру не була б такою повноцінною без тісної взаємодії з Національним олімпійським комітетом, і з медиками, які з ним співпрацюють. Серед них чудовий лікар Сергій Іванович Скрипкін, котрий опікується нашими спортсменами-олімпійцями. Ми з ним дуже тісно взаємодіємо в плані роботи з членами національних олімпійських команд.

Є така думка, що професійний спорт не додає здоров’я. Ви згодні з цим твердженням?

- Для опорно-рухового апарату дуже шкідливими є і гіподинамія, і гіпердинамія. Бажано дотримуватися «золотої середини». Рухатися треба обов’язково, але в міру. Наприклад, якщо хтось по десять годин на день стрибатиме зі скакалкою, то нічого доброго не буде.
А спортсмени – це люди, які дають своєму організму гіпернавантаження. Якщо такі стреси хронічні, тривають упродовж років, то зрештою трапляються «поломки». Стан більшою чи меншою мірою можуть бути компенсованим, але під час клінічних обстежень ми помічаємо багато проблем.

Чарівні руки лікарів

Складно таке уявити, але чи можна спортсмену взагалі уникнути травм?

– У принципі, великих травм уникнути можна, принаймні треба намагатися. Що стосується маленьких травм, то навіть медична профілактика не дає цілковитої гарантії, оскільки багато чого залежить від інших факторів, зокрема від побудови тренувального процесу, справності спортінвентарю, психоемоційного стану спортсмена тощо. Як і будь-яка людина, спортсмен не може уникнути падінь. Вони будуть. Можна мінімізувати ризики, але цілком уникнути в житті травм нереально.

Нерідко можна чути звинувачення на адресу тренерів: мовляв, помилки наставників призводять до травм їхніх підопічних. Що ви думаєте з цього приводу?

– Напевно, підстави так говорити є. Зізнаюся, нас обурює, коли тренер бере на себе функції, які він в принципі не може виконувати, наприклад, функції лікаря. У багатьох країнах думка спортивного доктора є надзвичайно важливою і важить так само, як і слово тренера. У нас, на жаль, часто буває по-іншому. Думку лікаря наставник може проігнорувати.

Сьогодні генетична схильність до чого-небудь не викликає сумнівів. Травми теж можуть бути результатом спадковості?

– Звичайно. Генетика має колосальне значення. Як відбувається відбір до спортивних секцій на перших етапах? Визначають схильність молодих людей до тих чи інших видів – фізичні, анатомічні дані. Практика показує: спортсмен, який пройшов селекційний відбір, за належної старанності показує найкращі результати. Як правило, такі і стають чемпіонами. Хоча трапляються і помилки.

У чому полягає профілактика ушкоджень?

– У кожному виді спорту є свої закони, правильність яких базується на наукових дослідженнях і була доведена емпірично. Але, на жаль, нерідко цими законами-правилами нехтують, наприклад, розминкою – дуже важливою частиною тренувального процесу. Буває, що займаються без тренера або з тренером, у якого немає кваліфікації.
Безумовно, ймовірність травм підсилюють погані умови тренувань – неякісні інвентар, покриття, амуніція тощо. Якщо йдеться про ігрові види, то треба уникати надмірно жорстких контактів з партнерами по команді.
Якщо професійно, дисципліновано підходити до занять, то ризик травм значно зменшується.
Прямий шлях до травм – це ігнорування тривожних сигналів організму.

Атлети, які завершили кар’єру, часто страждають на остеоартроз. Як з цим боротися?

– Остеоартроз – захворювання суглобів – тією чи іншою мірою розвивається практично у всіх, хто займається динамічними видами спорту. Що тут порадити?.. У таких випадках бажано проконсультуватися з лікарем-ортопедом. Є методи лікувальної фізкультури і медикаментозне лікування, які дозволяють мінімізувати прояви захворювання. Не виключено, що і спосіб життя дещо треба змінити. Можна досягти ситуації, коли остеоартроз є, але себе практично не проявляє.
А від себе ще наполегливо рекомендую спортсменам у віці не мучити себе надмірними навантаженнями. У 60 років уже не треба намагатися підняти таку саму штангу, яку піднімав у 20. Нічого хорошого це не дасть. Іншими мають бути і навантаження, і вправи, і види діяльності.

Настала зима – найбільш травмонебезпечний період. Які поради ви могли б дати любителям спорту? Хто в зимову пору становить групу ризику?

– Насамперед звертаюся до тих, хто вирішив стати на гірські лижі. Тисячі, десятки тисяч людей сьогодні їдуть на гірськолижні курорти. Кожному, передусім новачкам, обов’язково треба пройти не одноденний, а багатоденний інструктаж з техніки безпеки, незалежно від того, наскільки добре катається людина. Є загальні запобіжні заходи, які дозволяють і самому не травмуватися, і не травмувати іншого.
На підставі власного досвіду дозволю собі дати кілька рекомендацій. По-перше, кріплення на лижах треба перевіряти щодня перед виїздом – відстібається черевик чи ні. Повірте, краще зайвий раз перестрахуватися.
Друге: коли зупиняєтеся посеред траси, дивіться не вниз, а вгору. Знизу жодної небезпеки немає, зате зверху можуть налетіти. До речі, таке відбувається досить часто: лижник зупиняється на схилі, забувши про все, милується красою і несподівано отримує удар ззаду. Якийсь «слаломист» не зміг об’їхати.
Третє: коли під’їжджаєш до людини або цілої компанії, то гальмувати треба не перед ними, а трохи нижче, за ними. Інакше можеш змести своїх друзів.
Перед тим, як спускатися трасою, бажано з нею заздалегідь ознайомитися, знатимете всі небезпечні місця.
Категорично не можна вживати алкоголь під час занять лижним спортом, це надзвичайно сильно сприяє травматизму. На хороших курортах за цим ретельно стежать і вийти на трасу напідпитку не вийде. У нас, на жаль, така проблема існує, особливо на свята. Після 100 і більше грамів чомусь кожного другого тягне стати на лижі.
До місць підвищеної небезпеки також належать ковзанки: там не м’який сніжок, а лід, і люди рухаються на високій швидкості.

Якщо людина зазнала травми, а поруч нікого немає, що їй передусім слід робити?

– За допомогою якихось підручних засобів постарайтеся знерухомити пошкоджену ділянку. Для цього годяться дощечка, книжка, журнал... Крім того, треба накласти через тканину холод – хвилин на 15-20, щоб не було великої гематоми. Можна прийняти, якщо є з собою, знеболювальний препарат. І, звичайно, по можливості, постарайтеся дістатися будь-якого травмпункту: вони працюють у всіх лікувальних установах цілодобово, без свят і вихідних. Ступінь тяжкості травми можна оцінити тільки зробивши знімок або УЗД.

Повністю читайте у віддрукованому номері.
Передплатити журнал зараз!

Інтерв’ю брав
Ігор ЧЕМЕРИС