«Люблю вигравати!»

Коли торік київська школярка Дар’я Білодід виграла дорослий чемпіонат Європи з дзюдо, це цілком обгрунтовано назвали сенсацією. Та, як виявилося, головна сенсація була попереду: у вересні нинішнього року, будучи вже студенткою, 17-річна Дар’я перемогла на чемпіонаті світу в Баку у ваговій категорії до 48 кг. Завоювавши «золото», вона стала наймолодшою чемпіонкою світу в історії дзюдо. Дві сенсації поспіль – уже закономірність, в основі якої лежить тяжка копітка праця і, звичайно, талант.

На шляху до найвищої сходинки п’єдесталу світової першості вихованка київського клубу «Юний спартаківець» змусила капітулювати досвідчених суперниць, від титулів котрих дух захоплює. У півфінальному поєдинку вона здолала олімпійську чемпіонку Ріо-де-Жанейро аргентинку Паулу Парето, яка зрештою стала в Баку бронзовою призеркою. А у вирішальній сутичці за «золото» Дар’я перемогла чинну чемпіонку світу японку Фуну Тонако.
Як пояснити феномен юної дзюдоїстки? Батько і наставник чемпіонки Геннадій Білодід (старший тренер жіночої збірної України з дзюдо) пояснює такий результат доньки досить просто: «Зазвичай ми складаємо план підготовки на рік вперед. Розписуємо, як і що Дар’я має виконати. Нині виконала все на сто відсотків, прекрасно виступила на кубкових турнірах. У підсумку підійшла до чемпіонату світу в чудовій формі. Звичайно, за такого напруженого режиму потрібен був і невеликий відпочинок. І те, що довелося пропустити чемпіонат Європи, зрештою вплинуло позитивно. Тепер вона готуватиметься до юніорського чемпіонату світу, який відбудеться наприкінці жовтня».
Мама і тренер тріумфаторки Світлана Кузнєцова, ледь прилетівши з Баку, передусім подякувала вболівальникам: «Мене вразило, що стільки людей переживали і підтримували Дар’ю. В аеропорту її впізнавали, підходили, аби привітати. Один чоловік навіть розплакався від радості».
«Дар’я – наша олімпійська надія, – додає президент Федерації дзюдо України Роман Насіров. – Своїм прикладом вона надихає не тільки дзюдоїстів, а й інших спортсменів». Про власні враження від чемпіонату Дар’я Білодід розповіла в інтерв’ю кореспондентові «Олімпійської арени».


– Для мене чемпіонат розпочався поєдинком другого кола з представницею Косова Дістрією Краснікі. Цю суперницю для себе вважала найнебезпечнішою. Тим паче, що вона боролася раніше в категорії до 52 кг, а тепер вирішила «опуститися» в нашу. Досвід боротьби з нею я вже мала. Дуже сильна спортсменка. І коли стало відомо, що на старті турніру мене чекає саме Краснікі, зізнаюся, навіть розплакалася. Але потім я опанувала себе, налаштовувалася психологічно: якщо склалася ситуація, яку змінити неможливо, то треба думати тільки про боротьбу. Повторювала собі, що я сильна і маю вигравати в усіх.
Сутичка з Краснікі справді складалася тяжко. Проте мені вдалося провести прийом, який судді оцінили на ваза-арі. Він і визначив результат поєдинку.
Звичайно, після цієї перемоги стало легше. Вирішила, що до кожного поєдинку підходитиму спокійно, як ніби виступаю на ще одному турнірі «Великого шлема». Робити своє і показувати те, що вмію, – ось все, що було потрібно.
Наступна зустріч мені особливого клопоту не завдала: аби здолати китаянку Яо Ксіон, знадобилася одна хвилина.
У півфіналі на мене чекала казахстанка монгольського походження Отгонцецег Галбадрах, якій торік на світовій першості у Будапешті я поступилася, але після цього двічі брала у неї реванш на кубкових турнірах.
Отгонцецег – бронзова призерка Олімпійських ігор у Ріо. Торішня поразка стала для мене хорошим уроком. Тоді мені забракло досвіду. Тренуючись протягом року, я уважно переглядала всі свої зустрічі, виявляла помилки і робила все, аби їх виправити. Сьогодні я знаю її дуже добре, всі її сильні й слабкі сторони. Це довів і чемпіонат світу, на якому я чисто перемогла казахстанку втретє за свою кар’єру.

– У певному сенсі аргентинка для мене була «темною конячкою», тому що з нею я ще ніколи не зустрічалася. Аби краще зрозуміти її боротьбу, багато разів переглядала зустрічі Паули в інтернеті. Підходила до спортсменок, котрі того дня їй програли: вони давали поради, як краще боротися з Парето. А про те, що вона олімпійська чемпіонка, я навіть не думала. У мене була одна мета – перемогти. Під час сутички я намагалася провести зачіп зсередини, а Паула – кидок з колін. Зрештою у мене вийшло краще: знову досягла переваги у ваза-арі й виграла.


– Абсолютно не бентежило. Цьогоріч Фуну Тонако мені програвала двічі: на турнірі «Великого шлема» в Парижі і на Гран-прі в Загребі. З іншого боку, це на мене певною мірою тиснуло психологічно, адже знову треба було довести, що я сильніша. Та все ж моральна перевага було на моєму боці. І результатом став «золотий» кидок на іппон – знову виконала зачіп зсередини.
Довго повірити не могла, що стала чемпіонкою світу. Не засинала до четвертої ранку – в такій ейфорії перебувала. Адреналін просто вихлюпувався. Крім того, телефон буквально розривався, багато було повідомлень, дзвінків. Хотілося все прочитати і всім відповісти.
А в пам’яті знову і знову прокручувала моменти змагань. Намагалася усвідомити перемогу. Запам’яталося, що в залі до мене підходило багато глядачів – не менше ста – аби сфотографуватися. Раніше думала, що це не складно, а виявилося, що від цього можна втомитися більше, ніж за час змагань. А потім найбільше захотілося куди-небудь виїхати, відпочити, побути з собою наодинці.
Я вигравала чемпіонат Європи, турніри «Великого шлема». Знаю свої можливості і ставлю найвищі цілі. Тому якби на чемпіонаті світу стала другою або третьою, то дуже засмутилася б, мені потрібно було тільки «золото». Я дуже люблю вигравати і прагну цього понад усе.


– Найголовніше – потрібно дуже багато працювати. Та передусім хочу подякувати своїм батькам-наставникам. Вони, як ніхто інший, знають, як мене тренувати. Дуже важливо, аби спортсмен цілком довіряв своїм тренерам, і я довіряю. Про те, що ми всі разом перебуваємо на правильному шляху, свідчать результати.