Неможливе можливе

Починаючи з 1996 року українські бадмінтоністи були постійними учасниками всіх Олімпіад за винятком Афін-2004. Мали ми своїх представників і на Юнацьких іграх. В Сінгапурі-2010 честь країни захищала Єлизавета Жарка, у Нанкіні-2014 - Руслан Серсекенов і Владислава Лісна. Проте втрутитися у боротьбу за нагороди нашим майстрам ракетки і волана ніколи не вдавалося. «Срібло», яке привезла з Буенос-Айреса Анастасія Прозорова, стало першою олімпійською нагородою в історії бадмінтону України!
На другу сходинку п’єдесталу 17-річна вихованка харківської школи і безпосередньо Геннадія Махновського зійшла в командній першості разом з товаришами по «Омезі» (організатори обрали в якості назв команд літери латинського алфавіту) Маркусом Бартом (Норвегія), Оскаром Го (Нова Зеландія), Кім Чан Хо (Фіджі), Кунлавутом Вітідсарном (Таїланд), Хуан Инь-суан (Тайвань), Леоніс Уе (Франція) и Ву Ті Ан Ту (В’єтнам).
Відзначимо, що якщо в особистих змаганнях Прозорова посіла у своїй групі лише третє місце, то у командному турнірі, в якому зустрічі складалися з десяти матчів (по два у кожному розряді) і проводилися за принципом естафети, поки одна з команд не здобувала 110 очок, українська бадмінтоністка була однією з кращих.
- Якби перед відльотом до Буенос-Айреса мені сказали, що я повернуся додому зі срібною медаллю, я б, напевно, не повірила,- зізнається Настя Прозорова. - Я ж потрапила на Ігри за добором, можна сказати, останнього моменту. Ніколи раніше не брала участь у командних змаганнях такого формату, але мені дуже сподобалося, хоча це було непросто. Нам часто по ходу зустрічей доводилося відігруватися. У півфіналі це вдалося, у фіналі, на жаль, ні. Ми сильно відпустили суперників на самому початку. Потім майже дістали, але у кінцівці нам зовсім трішки не вистачило (106:110. - «ОА»).


- Насправді, складно було і там, і там. Півфінал завершився з рахунком 110:109. Різниця лише в одне очко, і коли ми його заробили, це було щось неймовірне, ми вибігли на майданчик, кричали і раділи! Ця перемога далася нам надзвичайно тяжко. У нас в команді був хлопчик з Фіджі Кім Чан Хо, який відчутно поступався у своїх матчах, і нам потім доводилося наздоганяти більш рівну за складом команду суперників. Мені дуже хотілося, щоб і мій друг Данило Боснюк здобув олімпійську медаль. Наступного дня, попри те, що моя гра розпочиналася лише о сьомій вечора, я вже о першій була в залі: приїхала підтримати Данила в матчі за «бронзу». Шкода, що його команді не вдалося перемогти.