До олімпійської медалі разом з "Олімпійською Ареною"!
Міністерство молоді та спорту України      Національний олімпійський комітет України

Вірна мрії

Анна Різатдінова
Сьогодні усе частіше Анну Різатдінову можна побачити в оточенні дітей. Чемпіонка світу та бронзова призерка Олімпійських ігор у Ріо-де-Жанейро з художньої гімнастики не втомлюється передавати своїм наступницям набуті за два десятки років у спорті досвід і знання. На майстер-класи Різатдінової чекають у різних куточках світу. У Мексиці, Америці, Японії та Європі нове покоління гімнасток мріє навчитися володіти тілом, відчувати музику та передавати на килимі емоції так, як свого часу робила це Аня.

В інтерв’ю «ОА» Анна РІЗАТДІНОВА розповіла про «шлях воїна і аскета», яким є життя у художній гімнастиці. Пояснила, чому уже ніколи не виходитиме на гімнастичний поміст сама і чому не виводитиме туди своїх учнів. А також зізналася, які давні мрії, яким не було місця у спорті, встигла втілити після завершення спортивної кар’єри.

Одного разу в Мексиці


Анно, відшукати вас вдалося у далекій Мексиці. Яким вітром вас туди занесло?

- Мене давно вже запрошували провести серію майстер-класів, та постійно було не до того, адже подібні заходи вимагають багато часу. Але тепер погодилася. Організатори купили мені квитки на літак і забронювали номер у готелі за рік до майстер-класу, аби я не передумала. Я щаслива опинитися у Мексиці і передавати молодому поколінню гімнасток свій досвід. У майстер-класі взяли участь спортсменки чотирьох мексиканських клубів, до того ж прилетіли діти з Аргентини, США і Єгипту. Рівень підготовки вразив. Я працювала з двома групами: одна трішечки слабша, а дівчат з другої навчала тих елементів, які сама робила в останні роки. І вони доволі швидко це схоплювали.
У світі навчання, обмін досвідом на майстер-класах став дуже популярним. Гімнастичні школи, які ще донедавна вважалися слабкими, завдяки навчанню дітей на таких от заходах дуже швидко розвиваються. До мексиканської подорожі у мене була серія майстер-класів в ОАЄ, Іспанії, Італії, Франції, а також в Одесі, що особливо приємно (у нашій країні цей спосіб передачі знань є не надто поширеним). На цьому не зупинятимусь: на листопад у моєму календарі записана Японія, а на лютий наступного року – Бразилія.

Чим вразила вас Мексика?

- Мексиканці – це гарячий, палкий, відкритий, щасливий і позитивний народ. Ці люди живуть доволі бідно, але матеріальний аспект життя, здається, мало їх непокоїть. Вони за будь-яких обставин вміють насолоджуватися життям і пишаються своєю історією, культурою, кухнею. Мексиканська кухня доволі пікантна. Не можу сказати, що мені сподобалося усе. Смажених комах, зокрема тарганів, які продаються на кожному кроці разом з горішками, я так і не наважилися скуштувати... Мексика має свій характер і не схожа на жодну іншу країну. Я мала нагоду познайомитися з різними мексиканськими містами. Пуебло не має визначних пам’яток культури, це місто, де працюють і заробляють гроші. Там багато сучасних спортивних об’єктів, зокрема гімнастичних залів. Наступний пункт моєї мандрівки – Канкун, місто з мальовничими природними і курортними територіями.

Ви з такою насолодою передаєте юним гімнасткам свої знання. Чи готові у подальшому присвятити тренерській роботі все життя?

- Ще коли сама виступала на помості, мріяла розвивати спорт в Україні. Мене виростила і виховала Україна. Стільки тренерів, лікарів, психологів вклали свою працю у мій розвиток, досягнення. І мені б хотілося долучитися до того, аби зробити спорт у нашій країні культом. У нас стільки непересічних імен! Про спортивні перемоги можна прочитати в Інтернеті, але ці здобутки мало висвітлює телебачення. Це неправильно: у нас немає спортивних передач, програм чи шоу. На яких прикладах виховуватимуться наші діти? Сумно думати про це. Мені хотілося б, аби у Києві було багато спортивних споруд, де можна проводити змагання світового рівня, де мала би змогу тренуватися молодь. Аби спортивна еліта працювала у належних умовах і для перемог їй нічого не бракувало… Поки не знаю, до яких саме проектів долучатимуся, як саме допомагатиму розвивати спорт. Слідкую за виступами наших спортсменів в усіх видах спорту, намагаюся дивитися усі важливі змагання, бути постійно в курсі подій.
Моя мама – тренер, та вона мені не давала жодних порад щодо роботи. Тож рішення прийматиму сама. Яким воно буде? 17 років свого життя я присвятила гімнастиці, і сьогодні не готова знову ступити на цей шлях, нехай і у ролі тренера. Зустрічати ранок у залі і там же проводжати вечір, не знаючи відпусток і вихідних… Довкола мене стільки прикладів тренерів, котрі поклали життя на олтар спорту: мама, яка замість того, аби відпочивати з сім’єю, знову і знову йшла до залу, Альбіна й Ірина Дерюгіни, які живуть заради гімнастики.

Нехай уболівальники запам’ятають мене на вершині


Офіційно ви не оголошували про завершення спортивної кар’єри. Це означає, що згодом вас знову можна буде побачити на килимі?

- Я не робила офіційних заяв тому, що зі спорту нікуди не йду. Просто, так би мовити, змінила амплуа, залишилася у гімнастиці в іншій ролі. А щодо того, аби самій продовжувати виступати… Я доволі зріло і адекватно дивлюся на життя. Готуючись до Ігор у Ріо, я чотири роки жила самою Олімпіадою, на ній були сконцентровані усі мої дії, всі думки. Перед моїми очима була завіса, яка закривала від мене весь інший світ. Я не спілкувалася з рідними, у мене не було часу на подруг. Я не потребувала нічого, окрім гімнастики. Ніщо інше мене просто не цікавило. Я робила все заради того, аби кілька хвилин постояти на п’єдесталі пошани. І от одного дня ця мрія здійснилася ! Після цього я видихнула, уперше за багато років розслабилася і… втратила мотивацію до подальших зрушень.
Я захоплююся такими спортсменами, як фехтувальниця Оля Харлан, для котрої Ігри в Токіо стануть четвертою Олімпіадою, і яка все ще горить, марить перемогами, наче на перших змаганнях. Мене завжди цікавило, у чому такі спортсмени знаходять своє натхнення. Та у гімнастиці все по-іншому. Наш вид спорту не залишає шансу навіть для найменших розваг і приємностей. Протягом цілого року гімнастки мають лише кілька днів відпустки – узимку на Новий рік. І якщо організм до подібного ритму життя звикає доволі швидко, то психічно призвичаїтися до цього просто неможливо. Тож після Ігор у Ріо я, фанатка гімнастики, що обожнює працювати, тривалий час чути не могла про гімнастичний зал. Крім того, змінилися правила змагань, не на мою користь. Ті елементи, зокрема повороти, які приносили мені чимало балів, тепер практично знецінилися. А найвищі оцінки судді виставляють за роботу з предметом. А стояти поряд з п’єдесталом… Я так не хочу, уже так не зможу. Зі спорту потрібно йти вчасно, аби уболівальники запам’ятали тебе на піку форми, на вершині.

Душею з командою!

Невже після того, як припинили змагатися, вас жодного разу не тягнуло на килим?

- Тягнуло лише тоді, коли дивилася змагання. Душею ще тривалий час залишатимуся на килимі, з нашою командою. Та при цьому усвідомлюю: життя зазнало змін, і я більше не виступатиму. Перші півроку гризли сумніви: «А може, варто було б ще залишитися?» Та потім згадувала, який обсяг роботи потрібно виконувати щодня, аби продовжити цей шлях… Усе довелося би починати з чистого аркуша. Мені не хотілося цього.
Повертатися на килим після народження сина було надзвичайно складно. За період без тренувань я втратила, здавалося, все, над чим працювала сімнадцять років. Хоча під час вагітності виконувала фізичні вправи, але це було не те навантаження, до якого звик організм. Тож коли повернулася до залу, побачила, що у мене вже немає розтяжки, гнучкості... Навіть для того, аби успішно проводити майстер-класи, починати довелося з початку. Я розуміла, що у мене немає іншого виходу, як тренуватися двічі на день, в іншому разі я засмутила б стількох дітей, які очікували на зустріч зі мною на килимі. Попри мої старання тіло страшенно боліло, не гнулося, не слухало мене взагалі. Я просувалася вперед малесенькими кроками. І завдяки щоденній праці все ж досягла бажаного.

Боротьба задля розвитку


Ви уже познайомили сина з гімнастичним залом?

- Ще ні, але практично з перших днів життя привчаю його до спорту. Мрію про те, аби син з часом обрав для себе вид спорту до душі, аби спорт подарував йому волю, незламний характер, працелюбність, дисципліну, правильне виховання і цінності. Як на мене, виховання починається ще у лоні матері. Уже з перших місяців вагітності я розмовляла з ним, розповідала про все на світі і знала, що він все відчуває.

Чи встигли вже втілити ті мрії, на які упродовж багатьох років життя у спорті не було часу і можливостей?

- Колись одного дня сказала сама собі: наразі у мене лише спорт і ні для чого іншого місця у житті немає. Була переконана: якщо відволікатимусь, у спорті у мене нічого не вийде. І своїм принципам намагалася не зраджувати. Не знаю, правильно це було чи ні, однак у спорті я зуміла реалізувати себе. А ще, повернувшись втомлена з тренувань, часто мріяла: от завершу спортивну кар’єру і буду вільною людиною, робитиму, що заманеться. Їздити у відпустку на цілих два тижні, проводити час з родиною і друзями. Багато хто, почувши ці слова, всміхнеться, для більшості людей це банальні речі. Та для гімнасток справжня розкіш. Тож тепер поступово втілюю усе це у життя.
Тепер найбільша моя мрія – знайти себе, своє наступне призначення у житті. Зрозуміти, ким хочу стати і чим займатися у майбутньому. А ще хочеться написати книгу про свій шлях у спорті з самого дитинства. Хочеться, аби ця книга вийшла у світ кількома мовами і стала своєрідним посібником як для гімнасток, так і для їхніх тренерів і батьків. Мій приклад є унікальним у тому аспекті, що ніхто не пророкував мені медалей, у мене не було видатних даних чи особливого таланту. Альбіна Дерюгіна час від часу повторювала: «Твій найбільший талант – це працелюбність». Лише завдяки цій якості з часом я зуміла розпрацювати спину, стопи, сформувати гімнастичну фігуру. Завдяки самій лише праці таки зійшла на п’єдестал пошани. Тому мені страшенно хочеться, аби мами, почувши від тренера, що їхня дитина не здібна і у гімнастиці їй нічого не «світить», не опускали рук. Аби маленькі гімнастки наполегливо йшли до своєї мрії, доводячи собі та іншим, на що вони насправді здатні.

Які гімнастичні звички залишилися у позаспортивному житті?

- Мені досі складно усвідомити, що вже не потрібно зважуватися по чотири рази на день, як це було раніше. Тому перше, що кладу у валізу, це ваги. Мене запитують: «Навіщо тобі це? Зважуватися уже не потрібно». Та наразі ця звичка сильніша за мене.
Тепер моє життя підпорядковується сину, його розпорядку дня. Я можу займатися гімнастикою чи йогою, коли він спить.

Який з епізодів вашого спортивного життя був найщасливішим?

- Після Олімпіади у Лондоні, де посіла десяте місце, я не бачила сенсу залишатися у спорті. Та все ж продовжила цей шлях і за рік стала чемпіонкою світу. Тоді у нас в команді тривала запекла боротьба, я би сказала навіть невеличка війна: Ірина Іванівна тренувала Аліну Максименко, а Альбіна Миколаївна – мене. Ця конкуренція дала нам з Аліною величезний поштовх у розвитку. адже лише в умовах непримиренного суперництва можливо за такий короткий час досягти результату. Було так цікаво: хто кого? І коли я виграла «золото» у вправах з обручем, це були такі відчуття… Підготовка давалася дуже непросто, а ще й змагання у рідних стінах, які не лише допомагали, а й вимагали чогось неймовірного. Це така відповідальність – виступати на очах рідної публіки, коли вся країна чекає від тебе перемоги. Було, відверто кажучи, страшно. Та я вистояла і сама для себе зрозуміла, що вмію бути бійцем. Це було таке щастя… Але тепер ті якості, які були моїм головним помічником на гімнастичному помості, намагаюся не використовувати взагалі. У сімейних стосунках їм не місце, тут потрібно вміти поступатися, бути м’якою. А в житті, трапляється, вони й надалі допомагають мені. У ситуаціях, коли потрібно відстоювати свою позицію чи йти до мети, не опускаючи рук, без спортивного характеру не обійтися.

Олена
САДОВНИК