Мій «Олімпійський»

Нещодавно увага усіх футбольних вболівальників Європи була прикута до НСК «Олімпійський» у Києві, який приймав фінальний матч Ліги чемпіонів-2017/2018. Поєдинок між «Реалом» і «Ліверпулем» став черговою сторінкою в яскравій історії найвідомішої вітчизняної спортивної арени. Сьогодні ми пропонуємо читачам погортати цей літопис разом із першим президентом Федерації легкої атлетики України, заслуженим тренером СРСР і України Юрієм Тумасовим. До вашої уваги спогади людини, чия спортивна і життєва доля на довгі роки переплелася з долею «Олімпійського»

«Моє знайомство зі стадіоном відбулося влітку 1946 року. Після повернення до Києва з евакуації нашу родину поселили в будинку, розташованому за квартал від стадіону – своєрідного центру тяжіння для місцевих хлопчиків і дівчат. Там проводилося багато різноманітних змагань і було безліч місць для відпочинку і прогулянок. Досить сказати, що з Черепанової гори було видно всі вулиці й будинки, вцілілі під час війни у центрі міста з північного боку, а із заходу проглядався навіть залізничний вокзал. На схилі гори, там де тепер споруджено корпуси Національного університету фізичного виховання і спорту, адміністративні будівлі та багатоквартирні будинки, – знаходилися приватні одноповерхові садиби з маленькими фруктовими садами й городами.
Нашу увагу завжди привертав величезний сад, що розпочинався в 20 метрах від східних трибун стадіону, на схилі, й тягнувся вгору до військового шпиталю...
Згодом, під час реконструкції, там, де сад починався, побудували Льодовий комплекс із надувним дахом (згодом його замінили на жорсткий). Привертали увагу і два дерев'яних трампліни для стрибків на лижах (з можливістю стрибків на 30 та 50 метрів), волейбольні майданчики і корти, поля для метань молота і списа. Саме на цих полях тренувалися чемпіони і призери чемпіонатів СРСР Олександр Канакі, Георгій Дибенко, Федір Ткачов. Там же починали тренування, а потім вдосконалювали свою майстерність чемпіони і призери Олімпійських ігор Віктор Цибуленко, Надія Коняєва, Анатолій Бондарчук, Юрій Сєдих, Юрій Тамм, Олександр Крикун. На місці нинішнього Будинку футболу стояли дві оранжереї (для квітів та овочів), а ближче до дороги розташовувалося маленьке приміщення, дуже схоже на землянку, де тренувалися майстри академічного веслування. Там шліфували свою вправність дворазові призери Олімпійських ігор, чемпіони Європи і призери чемпіонатів світу – студент Школи тренерів Георгій Жилін і студент Університету імені Т. Г. Шевченка Ігор Ємчук.
Для цікавих підлітків це був справжній світ пригод, фантазій і розвитку фізичних якостей. Ми знали на стадіоні всі місця для проходу на футбол без квитків, були свідками багатьох цікавих змагань, природних явищ. Пригадую, як під час одного футбольного матчу, раптом здійнявся сильний вітер, небо вкрилося хмарами, загримів грім і раптом на одну половину стадіону впала злива, а на другій половині продовжувало світити сонце...
У повоєнні роки на стадіоні, крім чемпіонатів країни з футболу, проводилися республіканські та всесоюзні змагання з легкої атлетики й волейболу. Для останніх на стометрівці перед центральною трибуною робили два майданчики й огороджували їх рибальськими сітками...
Центром відпочинку й розваг узимку були різної складності спуски зі схилів гори на лижах і санчатах, ковзанка, що заливалася на доріжках по колу стадіону. На ній, за помірну платню, каталися тисячі киян від мала до велика, готувалися до змагань провідні ковзанярі України, зокрема і чемпіони світу Віра Бринзей, Валентина Лаленкова, Тетяна Тарасова (Кулешова).
Тепер це складно уявити, але збереглися історичні фотознімки, на яких видно, як на частково розчищеному від величезних снігових кучугурів стадіоні проводилися зимові чемпіонати міста та України з легкої атлетики за участю майбутніх учасників, призерів і чемпіонів СРСР, Європи, Олімпійських ігор.
Пам'ятаю, коли почав тренуватися, всі заняття з весни до осені проводилися на стадіоні. Поруч із нами тренувалися відомі спортсмени. Ми пишалися цим і прагнули їх наслідувати. На арені завжди було багато атлетів, особливо після 16.00. А вранці навесні і восени заняття з фізкультури тут проводили вчителі навколишніх середніх шкіл.
Стадіон був відкритий для всіх і всім вистачало місця для тренувань. Молодь прагнула займатися спортом, розвиватися фізично. Згідно зі статистичними відомостями, 1951 року в Україні тільки легкою атлетикою займалося близько одного мільйона осіб. Саме тоді розпочався масовий розквіт олімпійських видів спорту.
Київ – місто давніх спортивних традицій. 1913 року тут провели I Всеросійську Олімпіаду. Питання побудови спортивних майданчиків і стадіону виникло ще 1914 року, проте втіленню намірів завадила Перша світова війна. Пізніше в місті почали відновлюватися та організовуватися різні любительські секції з видів спорту. Під час суботників облаштовували різні спортмайданчики. Зрештою міська влада вирішила побудувати стадіон.
12 серпня 1923 року на місці, де 1913 року розміщувалася Всеросійська сільськогосподарська виставка, урочисто відкрили стадіон «Красний» імені Льва Троцького. Його будівництво тривало два роки й здійснювалося силами молоді, котра активно займалася різними видами спорту і прагнула якнайшвидше отримати хорошу централізовану міську спортивну базу. Згідно з проектом молодого інженера Л. І. Пільвинського, для південної та східної трибун були використані схили Черепанової гори.
Після перенесення столиці з Харкова до Києва 1934 року виникла потреба у більш місткому стадіоні, який відповідав би республіканському масштабу. Тож першу реконструкцію «Красного» провели в1937-1941 рр. із збільшенням місць для глядачів до 50 тис. (архітектор – М.І. Гречина).
Неділя 22 червня 1941 року мала увійти в спортивну історію України як дата урочистого відкриття нового республіканського стадіону, та відкриття не відбулося...
Після звільнення Києва від фашистських окупантів стадіон довелося відновлювати. Робітники тресту «Хрещатикбуд» за допомоги містян за півроку частково привели його до ладу, і 25 червня 1944 р. арену урочисто відкрили. Символічно, що в день відкриття провели матч «Динамо» (Київ) – ЦДКА (Москва): той, що не відбувся 22 червня 1941 року. Реконструкція тривала, і тільки 7 вересня 1949 року стадіон ще раз відкрили. Я добре пам'ятаю яким він тоді був.

Перед стадіоном була велика площа, на якій багато наступних років готувалися до святкових парадів студенти інституту фізкультури. Влітку там працював цирк-шапіто, а взимку встановлювали велику новорічну ялинку, навколо якої відбувалися масові гуляння із танцями.
У книзі «Киевъ теперь и прежде», виданій 1888 року, йдеться, що ця площа 1858-го отримала назву Троїцької, після того, як на перехресті вулиць Васильківської та Жилянської було споруджено з дерева, а згодом обкладено цеглою, церкву Святої Трійці. На цій же площі розміщувався Троїцький ринок, на котрому навпроти церкви 1900 року побудували будинок Київського товариства письменності (тепер – Театр оперети). А 1913 року площа була забудована павільйонами Всеросійської сільськогосподарської виставки.
Після війни стадіон з боку вулиць Червоноармійської і до Еспланадної був обгороджений ажурним парканом із литого чавуна з гранітними стовпами і великими шарами на кожному з них й табличками: «Стадіон ім. М. С. Хрущова». Перед входом до затишного внутрішнього дворика височіли 10 великих колон, а перед ними встановили фонтан. Щоправда, він діяв недовго, а після його знесення на тому місці облаштували зелений майданчик, дуже зручний для гри в міні-футбол.
Вгорі перед секторами була дорога, а біля секторів росли великі липи й каштани, які в сонячну погоду забезпечували глядачам тінь і прохолоду. От такий вигляд мав стадіон перед масштабною реконструкцією 1966-1967 років, коли добудували другий ярус трибун...
За багаторічну історію стадіону покриття на бігових доріжках і в секторах для стрибків і метань змінювалося багато разів: земляне, гарове, бітумне, гумові квадрати, бітумні стрічки, тартан-рекортан, нинішнє синтетичне... Від стану цього покриття багато в чому залежали результати, які показували спортсмени, кожне оновлення дозволяло значно їх поліпшувати. До речі, разом із покриттям змінювалися і моделі взуття та конфігурація шипів, довжина яких з 1,5 см дійшла до нинішніх 0,6 см. Кардинальні зміни відбулися і з ямами для приземлення в стрибках у висоту і з жердиною (пісок, тирса, стружки у торбах, поролон), що підвищило рівень безпеки спортсменів та зменшило імовірність наразитися на травму.
...Для укладання гарових доріжок були потрібні катки, ручні трамбовки, сітки для просіювання суміші землі, дрібної жужелиці, глини й вапна. Система дренажу та відводу для зливу води – взагалі ціла наука, якою добре володіли досвідчені працівники стадіону. Коли ж під час змагань припускав дощ, то місця відштовхування на секторах та кола для метань намагалися чимось накрити, а потім для швидкого висушування навіть підпалювали бензин.
Справжнім чарівником укладання гарового покриття був дядя Льоня – Леонід Михайлович Кривошеєв, багаторічний директор стадіону і висококласний фахівець із укладки покриття секторів та доріжок, а також догляду за трав'яним газоном футбольного поля. До речі, на тому газоні нам, легкоатлетам, дозволялося бігати, щоправда босоніж, ходити на руках та робити акробатичні вправи. Це аж ніяк не заважало футболістам київського «Динамо» здобувати гучні перемоги.
Леоніда Кривошеєва запрошували до Москви, коли там будували стадіон «Лужники», що мав приймати учасників I Спартакіади народів СРСР (1956 рік), запрошували і за кордон для підготовки стадіонів. Завдяки його професійній майстерності київський стадіон був популярним. Там проводили безліч легкоатлетичних змагань, від міських до республіканських, всесоюзних, міжнародних (Кубок Європи, Динаміаду, матчеві зустрічі СРСР – США, Україна – Угорщина – Чехословаччина, Україна – Румунія).

Після чергової реконструкції, здійсненої до футбольного Євро-2012, НСК «Олімпійський», на жаль, недоступний для масових занять з легкої атлетики дітей і підлітків, ветеранів, широкого кола киян у групах здоров'я. Нині на арені немає славнозвісних доріжок із нахилом, що розташовувалися на східному боці стадіону (їх використовували для підготовки до змагань наші лідери), тирсової доріжки по колу, яку використовували для численних стрибкових вправ, гімнастичних містечок на передстадіонній площі з боку вулиці Великої Васильківської та на старті бігової дистанції 100 м, конструкцій для стрибунів із жердиною... А де ж, як не на нашому рідному стадіоні, що гордо називається «Олімпійський», діти з раннього віку мають відчувати дух олімпізму? Хочеться вірити, що стадіон ще стане центром підготовки майбутніх спортивних героїв.