Спортивна мрія і жіноче щастя

Українські вболівальники звикли до перемог наших спортсменів у чоловічому боксі, жіночий же залишався ніби в тіні. Але прекрасна стать не збирається миритися з таким становищем і голосно заявляє про себе на міжнародному рингу. Чудова ілюстрація цього – XI чемпіонат Європи з боксу серед жінок, який проводився в червні в Софії.

Там українки вибороли чотири медалі: три бронзових і одну срібну. Ці нагороди дуже важливі ще й тому, що забезпечили участь призерок у II Європейських іграх, які відбудуться 2019 року в Мінську.
«Срібну точку» у виступі нашої команди на турнірі поставила Марія Боруца, котра виступала у ваговій категорії до 75 кг. Ця молода спортсменка сьогодні в гостях у «Олімпійської арени».
– Народилася я 1995 року. Живу і тренуюся у своєму рідному місті Хмельницькому, вчуся у торгово-економічному інституті, – розповідає віце-чемпіонка континенту. – Що стосується сім'ї, то у мене мама і два старших брата.


– Боксом займаюся з 15 років, тобто маю вже восьмирічний стаж. Як так сталося? Бокс мені подобався ще змалечку, разом з братами не пропускала жодного поєдинку, які транслювали по телевізору. Дуже вболівали за Віталія й Володимира Кличків. Мої брати пішли займатися боксом, а потім і я за ними ув'язалася. Саме вони і вплинули на мій вибір. Причому через деякий час брати припинили тренуватися – з'явилося багато інших справ, а я, як бачите, залишилася на рингу.


– Дуже була проти. Але з часом, коли я почала показувати результати, мама потроху змінювала свою думку. Зараз вважає по-іншому. Вона зрозуміла, що бокс – справа мого життя, яку я дуже люблю. Ви бачили б, як сьогодні мама тішиться моїми успіхами! Мало того, часто приходить до залу на тренування, розпитує тренера, чи нормально дочка займається. Я вже доросла, але для мами, як і раніше, напевно, залишаюся дитиною: наскільки можливо, опікується і контролює. Мама є мама.
Коли змагання проводяться в Хмельницькому, вона, звичайно, намагається прийти, щоб бути поруч, підтримати. Дуже переживає за мене, коли їду на старти до іншого міста або за кордон. Підтримку мами я завжди відчуваю, куди б не виїжджала, навіть на великій відстані.


– Починала тренуватися в Леоніда Антоновича Бугайова. Але за деякий час припинила заняття через хворобу, а з часом відвикла від тренувань. Та брати буквально змусили мене йти з ними в зал і знову займатися. Для них було важливим, аби я була під наглядом. Тож я знову опинилася в секції. Почала тренуватися в Анатолія Миколайовича та Андрія Анатолійовича Чумакових, вони і сьогодні є моїми наставниками. Займаюся в хмельницькій ДЮСШ № 2 «Авангард».


– Досить швидко, хоча спочатку це, зрозуміло, були успіхи здебільшого на місцевому рівні. Після кількох місяців занять виграла першість Хмельницької області в Нетішині.
Потім результати на юніорських змаганнях були непогані: у цій віковій категорії 2011-го стала першою на чемпіонаті України. За три місяці поїхала на юніорський чемпіонат світу до Туреччини. Але виступила невдало, засмутилася... Та потім все ретельно проаналізувала, з Андрієм Анатолійовичем розібрали помилки. Невдачі спортсмену іноді корисні, вони допомагають визначити слабкі сторони і вдосконалюватися. Досвід великих змагань дуже важливий.
Перший непоганий результат у дорослій віковій категорії показала 2014 року: посіла третє місце на національному чемпіонаті. Далі пішло по висхідній: 2016-го виграла Кубок, а торік – чемпіонат України. Щоб поїхати на турнір до Софії, довелося витримати дуже серйозну конкуренцію. На чемпіонаті країни у лютому я провела три нелегких поєдинки. В одному з них моєю суперницею була призерка першості континенту.

– Ні, 2016 року я вже брала участь у чемпіонаті серед дорослих. До речі, той турнір теж проводився в Болгарії. Але тоді я зазнала травми, яка не дозволила працювати на повну силу.
Цьогоріч у Софії я провела три дуже складні бої. Перед кожним з них згадувала і обмірковувала нюанси своєї підготовки, тренерські настанови. Звичайно, найтяжчим був фінальний поєдинок. Це й не дивно, адже боксувала з нинішнім першим номером світового рейтингу в категорії 75 кг Нучкою Мірель Фонтіна з Нідерландів. До речі, вона є срібною призеркою Олімпійських ігор у Ріо-де-Жанейро, я ж сьогодні – другий номер європейського рейтингу.


– Думаю, що так. Трохи не вистачило тактичної підготовки і, безумовно, досвіду. Нучка набагато старша за мене і досвід має колосальний. Я знала, наскільки сильна ця суперниця і налаштовувалася серйозно. Намагалася якомога більше атакувати, всіма своїми діями показати, що не боюся її, що авторитети мене не бентежать. Значною мірою точилася і психологічна боротьба. Шанси у мене справді були. І головний тренер команди Сергій Володимирович Гордієнко відчував, що можу перемогти. І він, і Андрій Анатолійович дуже мене підтримували, давали підказки під час бою і в паузах.
Кожен вихід на ринг на чемпіонаті Європи – не тільки з Нучкою, а й з іншими – пам'ятаю в деталях. У першому поєдинку суперниця була вища за мене, з довгими руками, вона любить працювати на дистанції. До неї було нелегко підібратися, але я знайшла підхід і виграла. Другий бій ознаменувався неприємним моментом: моя суперниця британка Лорен Луїза Прайс зазнала розсічення голови. Можливо, якось з нею зіткнулися. Звичайно, вид крові обом не додав настрою. Але це бокс, всяке буває.


– Готуюся до Кубка України, його в серпні прийматимуть Чернівці. Це дуже важливий старт, оскільки відбиратиметься команда на чемпіонат світу. Щодо нього поки що немає цілковитої ясності: змагання заплановано провести в листопаді, але з місцем остаточно не визначилися.
Що стосується підготовки, то поки буду проводити її вдома, в Хмельницькому. Після Кубка України відбудуться збори, найімовірніше, на базі в Кончі-Заспі.


– У тренера для мене одна установка – Олімпіада. Треба буде пройти непростий відбір під час серії стартів. Зараз у моїй програмі одним з перших пунктів за важливістю стоять II Європейські ігри в столиці Білорусі. Перепустку туди я вже маю. У Мінську боротьба буде неймовірно жорсткою: як нам повідомили, на турнірі розігруватимуться ліцензії на Олімпійські ігри-2020. Тож медаль, здобута там, може мати дуже велику додаткову вагу.


– Щодо цього найбільше переживають тренери: їм треба перебудовувати і коригувати підготовку спортсменів, створювати належні умови роботи, думати над новими схемами – тактикою і стратегією. Що стосується боксерів, і мене в тому числі, то у нас завдання єдине – тренуватися і виконувати тренерські установки незалежно від змін у правилах і форматах.