Paris 2024
Спортивні баталії 2023 року
До олімпійської медалі разом з "Олімпійською Ареною"!
Засновник:
Національний олімпійський комітет України

Утриматися на вершині!

Анжеліка Терлюга
На континентальній першості з карате в м. Нові Сад (Сербія) українці здобули 4 нагороди! Чемпіонку Європи Анжеліку Терлюгу (куміте, категорія до 55 кг) експерти НОК визнали кращою спортсменкою України в травні.

26-річна одеситка Анжеліка Терлюга сьогодні очолює рейтинг Всесвітньої федерації карате (WKF) у своїй ваговій категорії. Вона є однією з головних наших надій на здобуття олімпійської ліцензії на Ігри-2020 у Токіо, де в програмі змагань дебютує карате.
Бесіда з чемпіонкою відбулася незабаром після змагань в Сербії.

Як ви захопилися карате?

– Я народилася в Одесі. Батьки привели до клубу «Тигреня», коли мені було сім років. До того пробувала займатися танцями і гімнастикою, але мені не сподобалось. А ось на карате було цікаво. Дуже вразив перший тренер Владислав Єршов – доброзичливий, гарний, сильний, в ефектному білому кімоно з коричневим поясом.
Тоді ще не було захисних пристосувань, навіть татамі не було в залі. Займалися на дерев’яній підлозі. Зате батьки купили мені справжнє, хоч і дитяче кімоно.
У вісім років я вже мала кю (розряд – Авт.) і білий пояс з трьома смужками, і мене взяли на перші змагання – до Ізмаїлу. На турнірі посіла перші місця в куміте і ката. Тоді ще в суддів не було прапорців, вони показували таблички з оцінками.
За кілька років я, вже із жовтим поясом, перейшла до старшої групи, яку вів президент клубу «Тигреня» Олександр Негатуров. Тоді серед дорослих тренувалися такі відомі спортсмени, а нині тренери, як Денис Криловський, Сергій Безуглов, Ігор Негатуров. Був у клубі й мій майбутній сенсей Денис Морозов, але в ті часи ми не перетиналися.
А коли мені було 13 років, на турнірі в Хорватії я дісталася фіналу, де програла вихованці Морозова Інзі Гадяцькій. Батьки були вражені її результатами й вирішили, щоб я почала займатися тричі на тиждень у Олександра Негатурова, а тричі – у Дениса Морозова.
Тож я займалася у двох тренерів, поки в старших класах не зросло навчальне навантаження, і треба було обирати, у кого тренуватись. Так я опинилася в групі Дениса Морозова. Тоді він якраз заснував свій клуб «Ніка», там разом зі мною тренувалися відомі згодом каратисти Ірина Зарецька, її брат Володимир, Євген Степанчук, брати Олександр і Борис Розенберги, Олександр Гревцов та інші. Це був сильний клуб. Коли вступила до Одеського національного політехнічного університету спочатку було складно, але згодом вдавалося поєднувати і навчання, і спорт, і роботу.

Як далі складалася ваша спортивна кар’єра?

– Перехід з юнацького до дорослого спорту – завжди стрес і випробування, яке витримують далеко не всі, хто мав успіхи в дитячому карате. Там інші суперники, конкуренція, фізичні й психологічні навантаження.
Моїм першим дорослим успіхом була «бронза», здобута на етапі Прем’єр-ліги в Зальцбургу 2011 року. Потім у складі жіночої команди я вигравала чемпіонат Європи серед студентів – це був перший турнір, де Україну представляла збірна від УФК. Далі була перемога на чемпіонаті Європи серед регіонів у Чорногорії, а 2014 року – бронзова медаль у складі жіночої стінки на чемпіонаті Європи в Тампере.
Але в індивідуальному куміте на міжнародних турнірах перемог не було. В мене склалося відчуття, що я уперлася в стінку: конкурентки сильні, виграти в них мені не до снаги. До того ж в Україні в моїй категорії тоді першим номером була Жанна Мельник, і місце в збірній мені не світило. Та ще й наприкінці 2014 року Денис Морозов поїхав з Іриною Зарецькою до Азербайджану готувати її до І Європейських ігор (які вона виграла). І я взагалі кинула тренуватися на півроку. Та коли повернувся сенсей, прийшла і сказала, що хочу займатися, мені бракує адреналіну, стану напруги та радощів перемоги – над собою і над суперниками. Робота поновилась, а незабаром прийшли і результати.
У вересні 2015 року головний тренер збірної України Антон Нікулін запросив мене на етап Прем’єр-ліги в Кобургу. Я поїхала за емоціями, не було жодного напруження, ніхто від мене нічого не чекав. Тому я билася без хвилювань і несподівано виграла турнір. Перед фіналом мене опитували, як усіх фіналістів, про попередні досягнення. А у мене, власне, не було нічого. Питають: ну, ви хоч чемпіонка України? А я навіть участі в чемпіонаті України не брала. В рейтингу WKF я тоді була 72-ю.

Анастасія Мястковська, Анжеліка Терлюга, Аніта Серьогіна, Катерина Крива – чемпіонки Європи-2017 в команді

Розкажіть, будь ласка, про перемогу на цьогорічному чемпіонаті Європи.

– У листопаді минулого року я очолила рейтинг WKF. Окрім приємного відчуття, що ти краща в світі, це має багато побічних ефектів, адже до тебе зовсім інакше ставляться суперниці. Кожній хочеться виграти у першої у світі, ніхто не біжить сліпо атакувати, всі намагаються застосувати нові тактики. І невдачі сприймаються також інакше: якщо ти перша, то зобов’язана завжди перемагати, на поразку права не маєш. Але ж ми не машини.
В Нові Саді мені знову дісталася складна сітка. Довелося битися з представницями еліти – німкенею Яною Бітч, Дженіфер Варлінг з Люксембургу. Та ще й у першій же сутичці зазнала травми ноги, далі виступала на знеболювальних. А в півфіналі – знову зустріч з Сарою Кардін. Я програвала 1:2 за декілька секунд до кінця, Сара тримала руки високо, блокуючи можливість мого ура-маваші, але мені вдалося провести маваші-гері в спину – удар на два очки. Я перемогла 3:2 і вийшла до фіналу.
У фіналі зустрічалася з хорваткою Алесандрою Хасані, сьомим номером світового рейтингу. І знову по ходу поступалася 0:1, але вже не уявляла себе без золотої медалі: ночами в снах бачила себе на вищий сходинці п’єдесталу. І за три секунди до кінця провела ура-маваші – 3:1, і я чемпіонка Європи! На вищій сходинці п’єдесталу я дивилася вгору та думала про батька, котрий пішов з життя два роки тому. Впевнена: він бачив мене з небес та щиро радів за доньку.

Ви згадали двох тренерів – персонального наставника Дениса Морозова і тренера збірної України Антона Нікуліна.

– Денис Валерійович – мій сенсей, без якого не було б моїх досягнень. Йому я зобов’язана своїми навичками в техніці й тактиці, в психологічній підготовці до турнірів. Я завжди відчуваю його присутність на аренах, навіть коли він далеко на трибуні, завжди чую його підказки, і мені комфортно. А коли його немає в залі, мені тяжко.
А Антон Володимирович працює зі мною на зборах і виводить на поєдинки на великих турнірах. У нас добрі стосунки та цілковите порозуміння. Він завжди дає слушні рекомендації та підказки під час сутичок. До того в разі потреби спілкується з представниками організаторів, подає протести тощо. Це важливо.

Чи доводилося вам застосовувати бойові навички в житті?

– Я неконфліктна людина. Проте дуже не люблю побутового хамства: в кіно, на пляжі, на дорозі. Коли стикаюсь з такими проявами, зазвичай роблю зауваження. Але силових конфліктів не було.

Повністю читайте у віддрукованому номері.
Передплатити журнал зараз!

Ігор ЛЕВЕНШТЕЙН,
прес-аташе Української федерації карате

Фото
з колекції Федерації