До олімпійської медалі разом з "Олімпійською Ареною"!
Міністерство молоді та спорту України      Національний олімпійський комітет України

Ледньов, Іванов... І ангел-охоронець

Ледньов, Іванов... І ангел-охоронець
Спортивне життя чемпіона світу з сучасного п’ятиборства Леоніда Іванова – наче книга дивовижних історій. Деякі з них смішні, інші – сумні, і багато – зворушливих. Про міцну чоловічу дружбу з одним з найтитулованіших п’ятиборців світу Павлом Ледньовим, яку вони пронесли через усе життя. Чи про тренера-скрипаля Федора Коту, котрий на роки став для молодих хлопців не лише мудрим наставником і другим батьком, а й справжнім ангелом-охоронцем. Деякі з цих історій Леонід Іванов, який у травні відсвяткував 70-річний ювілей, розповідає читачам «ОА».

Великий Бальцо нас не наздогнав


- Ще, здавалося, не так давно цей чудовий спорт хотіли виключити з програми Олімпійських ігор: невидовищний, мовляв, непопулярний, а значить, некомерційний, – згадує Леонід Іванов. – Та Міжнародний союз сучасного п’ятиборства змінив наш вид на вимогу сучасності. Ми, атлети старших поколінь, можемо нарікати на те, що спорт для справжніх чоловіків (у нас у конкурі висота перешкод складала 120 см, і аби упевнено почуватися на таких висотах, ми змушені були їздити верхи щодня; та і в інших дисциплінах навантаження були куди солідніші, аніж тепер) перетворився на «дитячі» змагання. Зате нині усі п’ять стартів проводяться в одному комплексі, на одному стадіоні. І на Олімпіадах та чемпіонатах світу, коли змагаються п’ятиборці, на трибунах годі відшукати порожні місця.

1971 року ви стали чемпіоном світу у командному заліку. Які враження залишив по собі той турнір?

- Сказати, що боротьба точилася за кожне очко, це не сказати нічого. Самі імена наших головних суперників чого тільки варті: видатний Андраш Бальцо, Петер Келеман і Жигмонд Вілланьї. А у нас Борис Онищенко і ми з Сергієм Лук’яненком – зелені ще пацани. Павло Ледньов до команди тоді не потрапив. Ми з Борисом того сезону виступали краще, а москвич Лук’яненко став у збірній представником столичного п’ятиборства. На той час рівень розвитку спорту у Львові був неймовірним. Ви можете собі таке уявити: 1971-го, ставши чемпіоном світу у командному турнірі, я не потрапив до десятки найкращих спортсменів міста. Одинадцятим став, після наших видатних фехтувальників, штангістів, плавців. Львів тоді був своєрідним спортивним брендом, який знали всюди за кордоном.

На тому чемпіонаті у Сан-Антоніо в особистій першості ви зупинилися за крок до п’єдесталу пошани...

- У Сан-Антоніо я був у найкращій формі і виглядав дещо сильнішим за суперників. Але на коні привіз лише 800 очок і в загальному заліку програв чемпіонові, киянину Борису Онищенку, близько 70 пунктів. Тоді конкур був першим видом. Перед фехтуванням у моїх конкурентів була фора у 300 пунктів. Фехтування, зрештою, я виграв, так само як і наступний вид – стрільбу. Проплив з найкращим результатом 3.39,00 і став третім у бігу.
Змагання з бігу були найдраматичнішим стартом того чемпіонату світу. Перед заключним видом у командних змаганнях ми були попереду угорців на мізерні 40 очок. Для Бальца відіграти хвилину в Онищенка було раз плюнути. Складність полягала в тому, що, згідно з правилами, тоді практикували роздільний старт. Суперники вибігали за жеребом із хвилинним гандикапом. Першим у нас стартував Лук’яненко. З Вілланьї, якому він теоретично повинен програвати за всіма статтями, Сергій прибіг секунда в секунду. А далі настала наша з Келеманом черга. Я вирішив уже на перших двох кілометрах «вбити» суперника швидким темпом. Він піддався на мою провокацію, кинувся мене наздоганяти і не витримав темпу. У своєму забігу я «приніс» угорцям хвилину і десять секунд. Для Онищенка у його дуелі з Бальцом це стало непоганим доробком. Андраш біг за Борею слід у слід, дістаючи його з кожним кроком. Хвилина переваги уже розтанула. До фінішу залишалося 100 м – секунди спливали невблаганно. Обидва суперники на фініші не втримались на ногах. Борис переміг, видатний Бальцо його не наздогнав.

Павло Ледньов

Полювання британського лиса


З того часу минуло майже півстоліття. Ви підтримуєте зв’язок зі своїми колишніми суперниками та друзями у збірній?

- Так, з атлетами мого покоління я не втратив контактів. Срібний призер Токійської Олімпіади з плавання Жора Прокопенко вчить плавати студентів Львівського національного університету імені Івана Франка. Коли ми зустрічаємося, нерідко згадуємо справи минулих часів. Приятелюю і зі стрибуном у довжину Ігорем Тер-Ованесяном. Жартома люблю йому повторювати: «У нас з тобою кандидатська дисертація одна на двох». Річ у тому, що я часто возив до Москви певні папери, розділи його дисертації на перевірку. А потім з правками привозив ту наукову працю назад до Львова. Близькі стосунки були у мене з легкоатлетом Валерієм Брумелем і штангістом Петром Королем. Їх уже немає серед нас…
У Лондоні я зустрічався з Джеремі Фоксом, олімпійським чемпіоном і чемпіоном світу з п’ятиборства у командному турнірі. Він повіз мене до себе у гості, показав, який будинок подарувала йому Великобританія за всі заслуги. Ми, як і годиться, потеревенили трішки про минуле, було що згадати. Адже саме на Джеремі на Олімпіаді-1976 «згорів» наш Борис Онищенко через нечесні маніпуляції зі шпагою. Тоді, 1976-го, радянську команду п’ятиборців зняли зі змагань, дозволивши хлопцям виступати лише в особистому заліку.

Наш надійний ангел-охоронець


Яким поза межами спортивної арени був триразовий олімпійський чемпіон і десятиразовий чемпіон світу Андраш Бальцо, котрого ще за життя у спорті називали не інакше як легендою?

- Бальцо – це завжди окрема історія. Після завершення одного з чемпіонатів світу ще одна легенда, боксер Ласло Папп, у колекції якого є три золоті нагороди Олімпійських ігор, запросив нас до себе додому. На честь п’ятиборців він вирішив організувати на своїй віллі невеличку вечірку. Я тоді ще зовсім молодим був, і таких розкошів навіть у кіно не бачив. Тому весь вечір проходив з великими очима і відвислою щелепою. А наступного разу ми поїхали у гості до Бальца, перемоги якого в Угорщині пам’ятають донині. Яким же було наше здивування! Великий Бальцо мешкав у скромній трикімнатній квартирі. У порожній кухні (там не було навіть столу) на підвіконні стояли консервні бляшанки, виделки і одноразовий пластиковий посуд. У кімнаті – розкладачка у кутку та надувний матрац. Та найбільше нас здивувала третя кімната. З броньованими дверима, безліччю хитромудрих замків і охоронцем на додачу. Андраш кудись зателефонував, відключив сигналізацію, потім ще довго підбирав коди до своїх замків і нарешті відчинив перед нами двері до… ще однієї порожньої кімнати. Єдиним предметом у тій кімнаті була картина невеличкого розміру, давня ікона. «Хлопці, дивіться, – сказав він нам. – Ось це п’ять вілл Ласла Паппа». Практично всі зароблені на той час у спорті гроші він вклав у ту ікону.
Після того, як Бальцо завершив кар’єру, йому запропонували посаду головного тренера збірної зі спорту номер один в Угорщині – сучасного п’ятиборства. Андраш погодився. І познайомившись з командою, сказав керівникам: «Ось того, цього і ще от того хлопця попрошу виключити з команди, у них немає жодних перспектив. Натомість я підберу інших». Та партійний керівник сказав, що ті люди перебуватимуть у команді за будь-яких обставин. Тоді Бальцо сказав: «Що ж, тоді піду я». І йому услід помахали рукою, не пропонуючи жодного компромісу. Він так образився через це. З того часу за всі роки Андраш жодного разу не прийшов подивитися змагання з виду спорту, де він сам вважався іконою. Якось разом з Геннадієм Фроленком я приїздив до нього у гості. Бальцо тоді було сімдесят. Він мешкав у невеличкому містечку, у 40 км від Чопа. У нього було шестеро дітей, власна стайня. І релігія, яка після спорту стала для нього сенсом життя і найбільшим натхненням. Тепер він живе в якомусь іншому містечку, розводить коней і виховує уже десятьох дітей.

Повністю читайте у віддрукованому номері.
Передплатити журнал зараз!

Олена
САДОВНИК