Гімнастика. Гармонія і відчуття вдячності

У літню спеку і в зимові морози у парку Франка, неподалік Львівського університету, проводять тренування ті, хто вдосконалюється у китайському бойовому мистецтві й оздоровчій гімнастиці тайцзицюань. На фоні кремезних чоловіків виділяється тонка фігурка жінки-інструктора. Виправивши технічні огріхи підопічних, вона сама бере у руки спис, меч чи віяло і демонструє, як в ідеалі має виглядати техніка цього давнього мистецтва, схожого радше на танець, де один рух плавно перетікає в інший. Це Олена Чукаріна, онука легендарного гімнаста Віктора Чукаріна.

У сімейному архіві Чукаріних зберігається колекція олімпійських нагород (сім золотих, три срібні й одна бронзова), які Віктор здобув на Іграх у Гельсінкі-1952 та Мельбурні-1956, пройшовши перед тим війну, полон і концентраційні табори…
Нащадки Віктора Чукаріна не виходили на світовий гімнастичний поміст. Свою онуку Оленку він сам відвів до секції художньої гімнастики. Дівчина отримала звання майстра спорту і згодом обрала для себе інший шлях – гімнастику тайцзи, у якій не змагаються і не розігрують нагороди, де немає чемпіонів, і про видатних майстрів якої майже ніколи не пишуть у газетах. У цій справі Олена стала визнаним профі. Майстром, котрим міг би пишатися легендарний дідусь.

Двійка з фізкультури для… майстра спорту

- У дитинстві якось не задумувалася про те, що мій дідусь справді легендарний, - розповідає Олена. - Я страшенно ним пишалася. Він був видатним чемпіоном, завідуючим кафедри гімнастики Львівського інституту фізкультури, відомою у місті й цілому світі людиною. Його обожнювали студенти і поважали колеги-викладачі. Я, маленька тоді, це постійно відчувала. Студенти щоразу дарували йому невеличкі подаруночки: не для заліку, від щирого серця. Одного разу перед Новим роком притягнули до нас додому ялинку.


- Дідусь завжди щоранку робив зарядку і привчав до цього мене. Деколи сам займався зі мною. А загалом відповідальною за мій гімнастичний розвиток була бабуся, котра закінчила у Москві Вищу школу тренерів зі спортивної гімнастики. Вона ж відвела мене до балетної школи, а згодом разом з дідусем – до секції художньої гімнастики. Чому не спортивної? Бабуся з дідусем протестували мене і дійшли висновку, що я не надто здібна до спортивної гімнастики: для цього виду спорту у мене надто довгі кінцівки. В ідеалі потрібно бути трішки нижчою і водночас міцнішою. Мені подобалося дивитися з дідусем гімнастичні змагання по телевізору або відвідувати турніри, які проводилися у Львові. При цьому я не уявляла себе на помості, гімнастичні снаряди не вабили мене. А ось на килимі для художньої гімнастики, якою я займалася протягом чотирнадцяти років, почувалася, наче у своїй стихії. Дідусь з бабусею нечасто приходили повболівати за мене. Понад усе я не любила бачити на трибунах «своїх» і просила їх чекати на мене вдома.


- Ви не повірите, але у десятому класі мені до останнього «світила» двійка з... фізкультури. Я досі не можу зрозуміти, чому вчителька щоразу ставила мені ті двійки. Якось мене не було у школі. Однокласники розповідали, що на фізкультурі вони каталися навколо школи на лижах. А у класному журналі я побачила, що у мене того дня стояла двійка за... вправи з обручем. «Що за нісенітниця, - дивувалася я. - Ну як у мене, майстра спорту з художньої гімнастики, може бути двійка за вправи з обручем?» Я ж сама ту простеньку комбінацію для шкільної програми складала. Як вдалося вирішити це питання? Ніяк. Ні в школі, ні в інституті батьки принципово ніколи ні про що не просили вчителів. Наприкінці року мені все ж поставили «відмінно». Я вступала до Інституту фізкультури і склала усі тести з фізичної підготовки. Погана оцінка з фізкультури у шкільному атестаті виглядала б щонайменше дивно.

СРСР. Віктору Чукаріну

- Цю історію я почула, коли стала студенткою. Дідусь не любив говорити про війну і про все, пов’язане з тими страшними роками. Кілька разів я запитувала у нього про полон, та побачивши його реакцію, вирішила більше не повертатися до цієї теми.
До нас приходили листи від дочки Брюнсів, а окрім того сотні, тисячі листів з різних куточків світу – Румунії, Болгарії, Польщі, інших країн. Лише у 80-ті роки ця поштова лавина дещо вщухла.

Дідусева полуниця та казки німецькою

- Його величезний і доволі вдалий портрет і олімпійські медалі. Дідусеві нагороди зберігаються у сімейній колекції за винятком двох золотих медалей Олімпійських ігор, які виставлені в Олімпійському музеї в Лозанні.


- Він любив лад, чистоту і організованість у всьому, жив за розкладом. Після ранкової зарядки йшов за молоком. Далі прямував до інституту, після занять завжди лягав на півгодини відпочити. А далі – на тренування. Дідусь постійно щось робив, завжди був страшенно зайнятою людиною.
Одного разу на змаганнях до нього підійшов чоловік. «Я весь час хворію, - сказав він. - А ви такий сильний, чемпіон. Порадьте щось, допоможіть мені». І дідусь порадив йому звичайнісіньку зарядку. Той комплекс вправ, який щоранку робив сам. Лев Івасенко, так звали того чоловіка, ретельно записав почуте і виконував усе, наче за лікарським рецептом. І зміцнів, став сильним і вправним. Він часто телефонував дідусю з Москви, писав листи, надсилав у подарунок книги і марки для моєї колекції. Двічі приїздив у гості. А згодом написав про Віктора Чукаріна книгу.
Під час німецького полону Брюнси, аби порозумітися з «кріпаком», до якого вони ставилися з симпатією і повагою, дали йому німецько-російський словник. Завдяки цьому дідусь швидко вивчив німецьку, міг вільно спілкуватися. Мені страшенно подобалося, коли дідусь читав мені дитячі казки німецькою (у нас їх було багато), і одразу перекладав. А ще я обожнювала наші мандрівки. Дідусь фанатично любив свою автівку. І ми часто їздили до Калінінграда до моєї тітки, молодшої доньки дідуся, та до Риги до його брата і сестри. Дідусь був класним водієм, за все життя не спричинив жодної аварії. А мені тихе ревіння двигуна навіювало спокій. У найбільш мальовничих місцях дідусь зупинявся, і ми виходили з машини помилуватися краєвидами, прогулятися чи влаштувати невеличкий пікнік.
А ще дідусь любив порпатися у землі на своїй дачі. Він просто обожнював полуницю. Дбав про кожну ягідку, як мати доглядає своє дитя. І урожай збирав також неймовірний. Від дідуся я успадкувала цю любов до землі. Тепер у мене є своя дача, де я також вирощуватиму полуницю.

До піднебесної – у пошуках учителя

- Тайцзицюань я почала практикувати десять років тому. Це китайське бойове мистецтво і водночас оздоровча гімнастика підходить як чоловікам, так і жінкам: комусь до вподоби бойові практики і можливість змагатися, інші не менш успішно оздоровлюють тіло і розум. Ще інші віддають перевагу енергетичним практикам (через це тайцзицюань можна починати опановувати лише з 20 років, а практикувати – до кінця життя). Я свого часу обрала оздоровчий напрям. Та кожен з них базується на гармонійності і збалансованості.
Моя хороша знайома відвідувала заняття з тайцзицюань. І одного дня я вирішила скласти їй компанію. Щоправда, тоді я навіть і припустити не могла, що згодом сама стану професійним тренером, і завдяки тайцзицюань знайду свою другу половинку. Ми з моїм чоловіком, Борисом Васильєвим, познайомилися на одному з семінарів.
Борис займається тайцзицюань з раннього дитинства, а з 20 років уже сам почав навчати бойових мистецтв. Йому поталанило. Мати Бориса викладала українську та російську мови для іноземців у Політехнічному інституті. В її групі навчалися кубинці, індуси, китайці, в’єтнамці, котрі були постійними гостями помешкання Васильєвих. Пані викладачка була напрочуд комунікабельною і творчою людиною, влаштовувала для молоді літературні вечори. Коли китайські та в’єтнамські студенти приходили до них у гості, вони подовгу бавилися з малим. А як помітили, що хлопець серйозно захопився їхніми національними бойовими мистецтвами, почали його навчати. Коли ті молоді люди закінчили інститут і повернулися на батьківщину, Борис сам шукав для себе учителів. У пошуках свого майстра він об’їздив всю Піднебесну.


- У Канаді він познайомився з одним американцем, разом з котрим у пошуках наставника полетів до Китаю. У кожній провінції Борис ставав у спаринг з місцевими майстрами. «Те, що розповідають про китайських майстрів, - казки, - розчаруванню Бориса не було меж. - Усі славетні майстри давно перевелися, а бойові традиції втрачені навіки». Та попри все він зважився ще на одну спробу і поїхав до Пекіна.
Там мій чоловік знайшов прямого нащадка клану Чень. Став, як і годиться, з ним у спаринг. У тайцзицюань є вправа туй-шоу – «руки, що штовхають», яка уже з перших секунд дозволяє визначити майстерність суперника. Варто Борису було торкнутися рук свого опонента, як він зрозумів: перед ним істинний майстер.