До олімпійської медалі разом з "Олімпійською Ареною"!
Міністерство молоді та спорту України      Національний олімпійський комітет України

За вимушеним відступом нове натхнення

До вільної, греко-римської та жіночої боротьби в нашій країні прикута особлива увага. Ці види були медалемісткими завжди: від олімпійської «бронзи» киянина Михайла Шахова на других для збірної СРСР Іграх-1956 у Мельбурні і славних часів богатирів Івана Богдана, Олександра Колчинського і Олександра Медведя і до нинішнього часу Жана Беленюка.

Власне, тому й важко зрозуміти, чому на цьогорічному чемпіонаті Європи вільники і греко-римляни не здобули нагород, а на мундіалі в Парижі одну на дві команди медаль здобув борець вільного стилю Андрій Яценко. У дівчат ситуація начебто трохи обнадійливіша. Однак не можна не згадати, що з двох попередніх Олімпіад наші борчині повернулися з порожніми руками.
Тож спробуємо проаналізувати, яким був перший рік нового олімпійського циклу для команд, які очолюють Руслан Савлохов, Артур Дзигасов і Володимир Євонов. Зауважимо, що з початком чотириріччя, яке вінчають Ігри в Токіо, наставники усіх наших збірних вирішили змінити принципи комплектування команди, а також критерії відбору на основні старти року. Цьогоріч відбірковим до чемпіонату Європи в сербському Нови Саді був лютневий міжнародний турнір у Києві, а на мундіаль борці відбиралися через чемпіонат України в Житомирі.

Вільна боротьба


Континентальна першість у Сербії завершилася для українських вільників сумно. Вперше в історії наша команда повернулася з чемпіонату Європи без жодної нагороди. Коли згадати, що за півроку до того так само безмедальними для них були Ігри в Ріо-де-Жанейро, то варто вести мову про певний кризовий період у виді.
Логічне пояснення невдачам є: команду спіткала справжня «епідемія» травм. Першим вибув срібний призер Олімпіади в Лондоні Валерій Андрійцев (вагова категорія до 97 кг). Після п’ятого місця в Ріо Валерій вирішив лягти на операцію, а відновлення розтягнеться мінімум на рік. За відсутності основного конкурента вільніше міг себе відчути призер чемпіонатів світу і Європи Павло Олійник. Однак він теж травмувався і повернувся лише у червні. Бронзовий призер чемпіонату світу-2015 у категорії до 61 кг Василь Шуптар зазнав пошкодження під час фінальної сутички Київського міжнародного турніру. Травма ноги виявилася серйозною аж настільки, що уродженцю Теребовлі довелося пропустити цілий рік.
На лихо, буквально за тиждень до початку чемпіонату Європи травмувався й інший титулований борець – супертяж Ален Засєєв. До того ж дворазовий чемпіон світу Ібрагім Алдатов (категорія 86 кг) так і не визначився, чи продовжувати йому спортивну кар’єру. Отже до Нови Саду Руслан Савлохов повіз зовсім молоду команду, лідером якої був 19-річний срібний призер чемпіонату Європи-2016 Андрій Яценко. Він поступився на старті турніру росіянину Зауру Угуєву.
На килимах Нови Сада більш-менш обнадійливо виступив лише 21-річний представник категорії до 61 кг Петро Білейчук з Івано-Франківщини, для котрого це була друга доросла континентальна першість у кар’єрі. Він дійшов до півфіналу, де поступився чинному олімпійському чемпіону і чемпіону світу, переможцю трьох чемпіонатів Європи Владімеру Хінчегашвілі з Грузії. Якби Білейчук переміг у сутичці за «бронзу» румуна Андрея Перпеліце, його виступ можна було б вважати успішним. Але не склалося.
У серпні на чемпіонаті світу в категорії до 61 кг Україну представляв вже інший Білейчук. Свого брата-близнюка Іван переміг у фіналі чемпіонату України. В Парижі він боровся непогано, але поступився у другій сутичці бронзовому призерові Європейських ігор-2015 Івану Гуйді з Румунії. Безперечно, прикарпатський тренер Іван Куриляк підготував вельми перспективних хлопців. Однак аби братів Білейчуків колись порівнювали з легендарними Анатолієм і Сергієм Бєлоглазовими, їм ще треба працювати й працювати.
Загалом паризький мундіаль можна назвати для українських вільників обнадійливим. Навіть за умови, що не зумів себе проявити, поступившись у стартовій сутичці чинному чемпіонові Азії Ядоллі Могеббі з з Ірану, найтитулованіший у складі команди Ален Засєєв. За себе і за того хлопця постояв Андрій Яценко. На мою думку, важливий навіть не сам факт здобуття бронзової медалі, а те, що в Україні вперше з часів п’ятиразового чемпіона Європи Олександра Захарука, котрий виблискував на світових килимах на зламі тисячоліть, з’явився справді сильний «мухач».
Для вихованця обухівської ДЮСШ Яценка цей мундіаль був першим дорослим у кар’єрі. Досі він двічі, у 2013 і 2014 роках, ставав чемпіоном світу серед кадетів, 2013-го виграв кадетський чемпіонат Європи, а торік став другим на дорослій континентальній першості.
Щоправда, паризької звитяги могло й не бути. Поступившись на старті американцю Томасу Гілману, у першій втішній сутичці Андрій зустрічався з іранцем Резою Артінагарчі. Українець поступався, але виконав на заключних секундах прийом, який судді спершу не зарахували. Лише після поданого Русланом Савлоховим протесту рішення було переглянуте і Яценко пішов далі.
«До борцівської секції в Українці Яценка привів його старший брат Дмитро, - згадує перший тренер бронзового призера чемпіонату світу-2017 Анатолій Гуральський. – Маленький блакитноокий хлопчик – таким він мені запам’ятався. Тренувався Андрійко добросовісно. Взяв його одного разу за руку і питаю: «Хочеш бути сильним?» «Так». «Тоді слухай тренера». Потреби примушувати Яценка тренуватися не було ніколи. Навпаки, іноді доводилося Андрія зупиняти, мовляв, досить, іди додому відпочивати. У спорті, як відомо, виживають найсильніші. Так, Андрій має хороші природні дані, але не дарма кажуть, що талант – це на 99 відсотків праця. Яценко завжди тренується з бажанням. Андрій любить навантаження. У наш час це рідкість».

Тренерський масаж

Греко-римська боротьба


У цілому ж, у разі повернення з лазарета всіх найсильніших і набуття досвіду талановитою молоддю, команда у Руслана Савлохова вимальовується вельми непогана. Натомість зі збірною греко-римського стилю ситуація не така однозначна. Піковим періодом для команди був чемпіонат світу-2015 у Лас-Вегасі. Там наші спортсмени продемонстрували найкращий у своїй історії з часів мундіалю-1994 виступ. 21 рік тому, на світовій першості у фінському Тампере медалі нашій команді принесли Андрій Калашников (до 52 кг), Георгій Салдадзе (до 100 кг), Петро Коток (до 130 кг) і В’ячеслав Олійник (до 90 кг). Троє перших здобули «бронзу», а майбутній олімпійський чемпіон – «срібло».
У Лас-Вегасі Україна повторила медальний доробок кількісно, але перевершила якісно. Крім «срібла» Армена Варданяна (до 71 кг), «бронзи» Дмитра Тімченка (до 98 кг) і Олександра Чернецького (до 130 кг), команда здобула й «золото». Третім в історії української греко-римської боротьби часів Незалежності після Рустама Аджи і Володимира Шацьких чемпіоном світу став представник вагової категорії до 85 кг Жан Беленюк. За рік Жан, у скарбничці котрого також було два титули чемпіона Європи і «бронза» мундіалю-2014, підтвердив свій клас, здобувши срібну медаль Олімпіади в Ріо.
На жаль, після такого злету спад видавався неминучим. Бодай тому, що більшість представників команди зразка 2015-го сягнули солідного за спортивними мірками віку. Бронзовому призерові Ігор-2008 у Пекіні Варданяну цьогоріч виповнилося 35, призеру двох чемпіонатів Європи Дмитру Тімченку – 34, багаторічному лідеру надважкої категорії Олександру Чернецькому – 33. Двоє останніх кар’єру ще продовжують і при цьому залишаються у своїх категоріях найсильнішими. Та претендувати на високі місця на чемпіонатах світу та Європи Дмитрові та Олександру щоразу важче.
Зрештою, Тімченко як на Євро в Нови Саді, так і на мундіалі в Парижі зупинився за крок до нагороди. На континентальній першості він поступився лише талановитому росіянину Мусі Євлоєву і чемпіонові світу-2009 Балашу Кішу з Угорщини. На світовій першості Дмитро в сутичці за «бронзу» програв чинному олімпійському чемпіону, дворазовому чемпіону світу і Європи Артуру Алексаняну з Вірменії.
Чернецький виступав лише на Євро і поступився там не надто авторитетному румуну Аліну Алексюку-Чурару. Право виступити на мундіалі, ставши чемпіоном України, здобув 25-річний Микола Кучмій. У Парижі він спершу програв дворазовому чемпіону світу Гейкі Набі з Естонії, а потім у сутичці за «бронзу» поступився чилійцю Ясмані Акості.
Номінально першим номером української збірної у категорії 85 кг залишається Беленюк. Однак Жан після здобуття олімпійського «срібла» взяв перепочинок і цьогоріч входив у форму поволі. На Київському міжнародному турнірі найтитулованіший український борець сучасності став третім і, відповідно, чемпіонат Європи пропустив. У фіналі чемпіонату України, який був відбірковим до мундіалю, Жан програв Олександру Шишману. Він поїхав на світову першість серед військовослужбовців у литовській Клайпеді і переконливо її виграв. Натомість виступ Шишмана у Парижі обмежився двома сутичками. Здолавши у першій американця Бенжаміна Провізора, у другій українець поступився чинному чемпіону Європи Віктору Льорінцу з Угорщини.
Не зміг себе проявити на мундіалі й 19-річний представник вагової категорії до 71 кг Парвіз Насібов. Ось і вийшло, що, крім Тімченка, на рівні своїх можливостей виступив також представник найлегшої вагової категорії до 59 кг Дмитро Цимбалюк. Бронзовий призер торішнього чемпіонату Європи в Ризі боровся у сутичці за третє місце й у Парижі, але поступився корейцю Кім Сон-Гаку.

Оксана Гергель і Володимир Євонов

Жіноча боротьба


Болючий процес зміни поколінь переживає на старті нового олімпійського циклу й команда Володимира Євонова. З одного боку, зважаючи на те, як продуктивно працюють львівська, донецька, івано-франківська, рівненська школи, проблем із підготовкою резерву виникнути не мало б. Але в тому й справа, що талановиті українки потрапляють у поле зору заможніших, але не таких багатих на борцівські таланти країн. За іронією долі, вихованки нашої школи, виступаючи за інші держави, часто переходять дорогу на найпрестижніших змаганнях своїм колишнім землячкам.
Скажімо, 29-річна львів’янка Марія Стадник, котра принесла Азербайджану три олімпійських нагороди, титул чемпіонки світу і сім золотих медалей європейських першостей, перемогла вже чотири покоління українок, які намагалися боротися за нагороди у найлегшій вазі (до 48 кг). Взявши у Лондоні-2012 гору в принциповому суперництві з олімпійською чемпіонкою Афін Іриною Мерлені, Марія перемагала також Людмилу Балушку, Олександру Когут, Христину Дарануцу, Наталію Пульковську, Марію Лівач. У фіналі чемпіонату Європи-2017 Стадник здобула дострокову перемогу над 22-річною Ілоною Семків з Долини Івано-Франківської області.
Для молодої українки це «срібло», безперечно, стало великим успіхом. Особливо якщо зважити, що Ілона веде запеклу боротьбу за місце в збірній з молодшою на два роки львів’янкою Оксаною Лівач. Ставши чемпіонкою України, на мундіаль їздила вже Оксана. Щоправда, у Парижі дебютантка дорослих світових першостей поступилася вже у стартовій сутичці срібній призерці чемпіонату Азії-2015 Вінеш з Індії.
На колишній українці оступилася й інша талановита українка, 18-річна представниця категорії до 60 кг Ангеліна Лисак, котра 2015 року стала чемпіонкою світу і Європи серед кадетів. Спочатку львів’янка поступилася чотириразовій чемпіонці континенту Анастасії Григор’євій з Латвії. З уродженкою Кривого Рога Тетяною Омельченко, котра нині представляє Азербайджан, Ангеліна зійшлася в боротьбі за «бронзу» і програла. Так само поступилася досвідченій сумчанці Світлані Саєнко, котра після десяти яскравих років виступів за українську збірну сім років представляє у найважчій категорії Молдову, Ірина Пасічник.
Ілона Семків, Оксана Лівач, Ангеліна Лисак, Ірина Пасічник, так само як Олена Кремзер (до 55 кг), Софія Бондар (до 60 кг), Алла Белінська (до 69 кг) – майбутнє української збірної. Зірка титулованої Катерини Бурмистрової, котра представляла нашу державу в категорії до 75 кг на чемпіонаті світу і поступилася там у першій сутичці естонці Епп Має, вочевидь не піднімається вгору. Сьогодення української жіночої боротьби – це бронзова призерка чемпіонату світу-2015 у категорії до 55 кг Тетяна Кіт, володарка медалі такого ж гатунку ЧС-2010 Алла Черкасова, призерка чемпіонатів Європи-2009 і 2013 Ірина Чіхрадзе-Харів та Ірина Гусяк. А головне – Юлія Ткач (до 63 кг).
Власне, крім Семків, з чемпіонату континенту в Нови Саді з бронзовою медаллю повернулися ще Черкасова (до 69 кг) і Ткач, для котрої третє місце – це лише третє місце, адже Юлія завжди націлюється на перемогу. Нагородою будь-якого гатунку наша співвітчизниця задовольнилася б торік у Ріо, але олімпійський турнір для неї завершився прикрою поразкою від китаянки Руї Су. Після тієї невдачі Юлія роздумувала над тим, чи залишатися в спорті. Маючи в активі два чемпіонства Європи і титул чемпіонки світу-2014, Ткач цьогоріч поповнила багату скарбничку двома нагородами.
«Срібло» континентальної першості Юлії дісталося вельми непросто. Вона дісталася до бронзового фіналу через втішний турнір, а в медальній сутичці поклала на лопатки росіянку Інну Тратукову. На серпневому ж чемпіонаті світу Юлія дійшла до фіналу, де зустрілася з майже непереможною цьогоріч 23-річною монголкою Орхон Пуревдорж. Суперниця виявилася сильнішою, а Ткач тепер має добре подумати, як приноровитися до нової непростої опонентки.
Між тим, срібна нагорода Ткач стала для українок єдиною. Непогану боротьбу на мундіалі продемонструвала також Ірина Чіхрадзе-Харів (до 58 кг). На старті турніру їй вдалося те, що виходить в українських борчинь украй рідко – перемогти суперницю з Японії Кацукі Сакагамі. Однак, прибравши одну з головних суперниць на шляху до п’єдесталу, Чіхрадзе й надалі зустрічалася з так само сильними опонентками. Поразки від бронзової призерки Олімпіади в Ріо Марві Амрі й китаянки Ніньнінь Ронь залишили українку за межею трійки призерів.

Замість епілогу


Підсумовуючи, мусимо констатувати, що приводів для оптимізму борцівський 2017-й дав не надто багато. Але то зовні. В команду мають повернутися всі травмовані. Серед «класиків» у 2018-му має розборотися на повні оберти Жан Беленюк. В обоймі у Володимира Євонова є понад півдесятка дівчат, потенціал яких ось-ось повинен розкритися не лише на кадетсько-юніорському, а й на дорослому рівні. Чимало зусиль докладають у розвиток української боротьби президент Асоціації спортивної боротьби України Ельбрус Тедеєв і перший віце-президент Олег Кравченко. Сподіваємося, що за вимушеним відступом після Ріо настане процес стабілізації результатів на тому рівні, який українська боротьба мала в усі роки незалежності.

Іван
ВЕРБИЦЬКИЙ

Фото
Миколи БОЧКА і з архіву редакції