До олімпійської медалі разом з "Олімпійською Ареною"!
Міністерство молоді та спорту України      Національний олімпійський комітет України

Юлія Ткач: романтика на килимі

На чемпіонаті світу з боротьби у Парижі керманичі української збірної покладали надії на досвідчених і титулованих спортсменів, здатних змагатися за місце на п’єдесталі пошани. Однак, у греко-римській боротьбі «бронзу» у ваговій категорії до 57 кг виборов юний Андрій Яценко, котрий ще продовжує збирати колекцію нагород різноманітних чемпіонатів серед юніорів. А у жіночій боротьбі на другу сходинку п’єдесталу пошани зійшла досвідчена і титулована Юлія Ткач.

Для Юлії Париж цього разу мав мало спільного з коханням і романтикою. Для неї столиця світової моди і стилю повинна була стати ареною реваншу за прикру олімпійську поразку в Ріо-де-Жанейро і водночас трампліном у наступний чотирирічний цикл: чемпіонка світу-2014, за плечима якої три Олімпіади і жодної медалі з п’ятьма переплетеними кільцями, наважилася на ще одну олімпійську спробу.
За великим рахунком Юля не мала летіти до Парижа: заліковуючи травми, підопічна Олександра Ткача не встигла відновитися до відбіркового чемпіонату України. Та для одноосібної лідерки у категорії до 63 кг, «залізної леді», котра не звикла шкодувати себе на килимі, головний наставник жіночої збірної Володимир Євонов вирішив зробити виняток. На турнірі у Польщі Ткач довела, що бойовий запал у ній не згас, і здобула право виступити на чемпіонаті світу, шостому в її кар’єрі.
Перемогу у стартовій сутичці вона, по суті, забезпечила уже у першому періоді. Над ізраїльтянкою Іланою Кратиш 27-річна львів’янка домінувала повністю: атакувала ногу, кидала, виносила за килим (8:0). А в другій трихвилинці швиденько довела справу до логічного завершення: у партері забігла за спину, отримала вирішальні два бали (10:0) і на знак перемоги підняла руки вгору. Зовсім іншою була чвертьфінальна сутичка проти старої знайомої Валерії Лазинської. Наставник росіянки Олег Чернов кілька разів привозив своїх учениць до Львова на спільний збір, де дівчата встигли не лише вивчити одна одну, а й заприятелювати. На відповідальних стартах Лазинська і Ткач також частенько перетиналися. У фіналі Європейських ігор перемогла росіянка, та зазвичай вирішальне слово залишається за Юлією.
На паризькому килимі українка не поспішала атакувати. «Не стій!» – на весь голос кричав з тренерського сектора Євонов. Він знає: коли Ткач стоїть, шансів на перемогу практично немає. Найяскравішим свідченням цього і стала Олімпіада у Ріо… Та суддя дав попередження за пасив, а згодом і штрафний бал Лазинській. У другому періоді, вислизаючи із чіпких захватів росіянки, Юля примудрилася виштовхати опонентку за килим (2:0), а згодом додала до свого активу ще один бал. І за кілька секунд до завершення сутички наважилася на свій улюблений прийом, атаку ноги, і ще збільшила свою перевагу (5:0).
У півфіналі, де українці протистояла відчутно вища й потужніша туркеня Хафізе Шахін, Ткач у партері віддала суперниці перший період (1:4). Та у другому зрозуміла, що обережність не її зброя, і кинулася демонструвати вдячній публіці все що вміє. Атака ноги була такою блискавичною, що туркеня не одразу зрозуміла, що сталося (3:4). У партері, закрутивши опонентку у різні боки, Юля уперше у цій сутичці вийшла у лідери (9:5). Коли таймер відлічував останню хвилину, вона поклала Шахін на спину. Секунди врятували туркеню від туше (11:5). Та це не мало значення: Ткач і без того гарантувала собі медаль. На жаль, повторити «золотий» фінал чемпіонату світу-2014 у Ташкенті львів’янці не вдалося: у рівній боротьбі перемога дісталася монголці Орхон Пуревдорж. Юля, наче вуж, вислизала з «обіймів», нівелюючи, здавалося б, стовідсоткові атаки суперниці. Та не зуміла наздогнати суперницю (3:6) і змушена була задовольнитися «сріблом». Тепер у колекції Юлі – повний комплект нагород чемпіонату світу: «золото» Ташкента-2014, «срібло» Парижа-2017 і «бронза» Лас-Вегаса-2015.

Романтика на килимі


- Для мене і мого тренера ця медаль була очікуваною, - запевнила Юлія Ткач. – Звичайно, планували ми «золото», але маємо срібну нагороду і радіємо. Поразка – це можливість побачити власні помилки. Це додатковий стимул працювати, аби наступного разу перемогти. На відповідальних змаганнях зазвичай найтяжчою є перша сутичка, коли ти ще не розігріта, не впіймала кураж, а боротися потрібно на найвищому рівні. Та на цьому чемпіонаті найскладнішим у всіх аспектах був фінал, де мені протистояла монголка Орхон Пуревдорж . Мені не вдалося уникнути певних технічних огріхів. Та вирішальну роль у цій поразці відіграла тактична помилка. Коли рахунок був 1:2, мені не слід було кидатися на суперницю, натомість до останніх секунд зберігати спокій, виважено провести одну атаку і здобути необхідні для перемоги бали. Мені ж хотілося занести до активу якомога більше оцінок і зробити це якнайшвидше. Монголка очікувала на такий розвиток подій і використала на свою користь усі мої помилки. Та як би там не було, я рада цій медалі і вдячна Богу і своєму тренеру, що у мене все склалося з підготовкою. Нагорода чемпіонату світу – це підсумок цілого сезону, своєрідне свідчення того, що рік працював не надарма.
У мене уже були «золото» та «бронза» чемпіонатів світу. Нинішнє «срібло» – гарна, велика і масивна медаль, найважча у моїй колекції і одна з найкрасивіших.

На київському турнірі

А яка нагорода забрала найбільше сил і емоцій?

- «Золото» світової першості 2014 року, здобуте одразу після повернення у спорт з декретної відпустки. На мою перемогу після тривалої перерви не очікував, мабуть, ніхто. І доти на чемпіонатах світу мені не таланило: щоразу поверталася додому без нагород. Загалом легких перемог не буває. Кожна медаль у спорті по-своєму вистраждана.
Завжди мріяла побувати у Парижі, подивитися зблизька на Ейфелеву вежу, прогулятися вуличками Міста закоханих. І ось мрія втілилася. Окрім чемпіонату світу у мене були і Єлисейські поля, і вежа, і вулички, де прогулювалася зі своїм чоловіком Олександром. Я поповнила перелік міст, де мені пощастило побувати, і привезла звідти медаль.
Який куточок Парижа став для мене найбільш романтичним? Більшість часу ми проводили у залі: спочатку готувалися до змагань, потім уболівали за подруг і друзів по команді. На прогулянки ми з Сашком зуміли викроїти лише кілька годин, зазвичай гуляли увечері. Та не думаю, що за романтикою варто кудись їхати, шукаючи якесь особливе місце. Цей стан слід плекати у душі. Тоді кожен куточок, де би ти не перебувала поряд з коханим, стане романтичним.

Після Олімпіади у Ріо чимало титулованих і досвідчених спортсменів завершили кар’єру. Перед вами поставало питання: продовжувати боротися чи повісити борцівки на цвях?

Це питання не стояло в принципі. У мене вік уже не той, аби робити у кар’єрі тривалі паузи. Три роки тому я на власному досвіді переконалася, як важко повертатися до тренувань після народження дитини, знову виборювати місце у збірній. Після поразки на Іграх тривалий час я була вкрай пригніченою. Та згодом зрозуміла: варто продовжувати тренуватися, не слід відмовлятися від боротьби. Ми з тренером так багато працювали, і я перебувала у відмінних кондиціях. Тож варто потерпіти ще трішечки – наступні чотири роки до Олімпіади-2020 у Токіо.

Повністю читайте у віддрукованому номері.
Передплатити журнал зараз!


Олена
САДОВНИК

Фото
з архіву редакції