На Землі тисячі пагорбів

На чемпіонаті світу з боротьби у Парижі Жан Беленюк на килим не виходив. За подіями світової першості чемпіон світу-2015 та Європи-2014, 2016, віце-чемпіон Олімпіади у Ріо спостерігав з трибун. І при цьому примудрився отримати новий титул: Об’єднаний світ боротьби (UWW) визнав українця найкращим борцем планети у категорії до 85 кг за підсумками олімпійського 2016 року.

- Мене дещо здивувало визнання світової федерації, – всміхнувся Жан. – Гадав, що найкращих на планеті визначатимуть за підсумками Олімпійських ігор. Та організатори брали до уваги також чемпіонат світу і Європи, де я переміг…

Погляд з трибуни

- Мені категорично не сподобався турнір з греко-римської боротьби. Через зміну в правилах поєдинки «класиків» втратили свою видовищність. Раніше за пасивність борців ставили у партер, та після Олімпійських ігор цей пункт скасували. Наслідком стало те, що практично всі сутички проходили у стійці, і багато з них завершувалися без результативних дій. У Парижі було очевидно, наскільки невдалими виявилися ці зміни. Тож у UWW вирішили повернутися до старих правил. Це можна трактувати як крок назад, але цей крок, безсумнівно, піде на користь нашому виду спорту.
А от поєдинки у вільній боротьбі заслуговували на компліменти. Окрасою чемпіонату були дві фінальні сутички, де змагалися найпринциповіші суперники – американці та росіяни (у вазі до 74 кг Джордан Барроуз боровся з Хетагом Цаболовим, а в категорії 97 кг Карл Снайдер протистояв Абдулрашиду Садулаєву – Авт.). Ці сутички я дивився по телевізору і місця собі не знаходив: напруження передавалося навіть через екран. Якби у цей момент я був у залі, то збожеволів би. Трибуни верещали і біснувалися, перекрикуючи одні одних.


- В одних категоріях це було прикрим невезінням – наші хлопці боролися у трьох «бронзових» фіналах, і у всіх програли, в інших – цілком логічним наслідком тих помилок, які не дозволили їм посісти високі місця. Досвідчений Дмитро Тимченко і дебютанти чемпіонату Дмитро Цимбалюк і Микола Кучмій стали п’ятими, та своєю боротьбою довели, що можуть сперечатися за нагороди. Без медалей вони залишилися не в останню чергу завдяки «погляду суддів»: згідно з чинними у цьому сезоні правилами у рівних сутичках переможця «на око» визначає арбітр. Експеримент з правилами виявився провальним. Я не пригадую жодних змагань без боротьби у партері! У дитинстві ми захоплювалися саме такою боротьбою, на «першому поверсі», росли на цих прийомах. Навіть тепер у моєму активі левова частка прийомів у партері. Цьогоріч у нас відібрали можливість красиво боротися, перетворивши спорт на штовханину, імітацію боротьби. Ці правила стимулюють функціонально підготовлених спортсменів, котрі не здатні на технічні дії. Так, кореєць Рю Хан Су став чемпіоном світу без жодної результативної дії! І такі випадки непоодинокі. Від цього страждає імідж боротьби і гальмується розвиток нашого виду спорту.

Руки тремтять, коли переглядаю відео поєдинків

- Прийняв рішення продовжувати боротися одразу після олімпійського фіналу, коли став другим, а не першим. За цей рік я забув Олімпіаду. Пішов далі, став жити новими враженнями, готуватися до нових перемог, зрештою, до нової Олімпіади. Я не люблю переглядати свої сутички і рідко це роблю. Для мене це болісний процес – бачити усі свої помилки, удруге переживати через несправедливість суддівських рішень. Тоді навіть руки починають тремтіти.
Цей сезон у мене був відновлювальним і напрочуд насиченим подіями. Я уперше побував в Африці, а окрім того багато подорожував і тренувався у різних країнах, зустрічався з непересічними людьми, відвідував цікаві заходи. І оскільки мені не вдалося відібратися на чемпіонат світу (у фіналі чемпіонату України Жан поступився Олександру Шишману – Авт.), я допомагав одному своєму другові тренуватися, аби той на світовій першості якнайкраще проявив себе. На жаль, йому це не вдалося.
Гадаю, наступного року ми виправимо ситуацію і привеземо медалі з чемпіонатів Європи і світу. Я уже почав інтенсивно тренуватися, хоча у Києві було непросто знайти спортивний зал, тож довелося зосередитися на загальнофізичній підготовці. Але це не вибило мене з колії. Наприкінці вересня переміг на чемпіонаті світу серед військовослужбовців. І розпочав повноцінну підготовку до нового сезону.


- Об’єктивно йому не вистачило досвіду змагань на найвищому рівні. В Україні ми всі знаємо один одного, наче свої долоні: кожен прийом своїх суперників, з котрими постійно тренуємося разом. Тому сутички у нас рідко коли бувають видовищними. Для світових перемог потрібні й інші якості.

На землі тисячі пагорбів

- Лише те, що «прославило» цю країну на цілий світ, - руандійський конфлікт: геноцид і війну.


- Ні. Він поїхав на війну до Руанди, коли я ще не народився. Його дружина, моя мама, була вагітна, та він мусів їхати, оскільки був військовозобов’язаним. Офіційно руандійський конфлікт тривав близько чотирьох місяців, з квітня по липень 1994-го. Та озброєні протистояння спалахами відбувалися кілька років до того і багато років після офіційного завершення. Тато загинув уже під кінець воєнних дій, на початку 2000 років… До України свого часу він приїхав вчитися на військового льотчика. А з мамою познайомився на весіллі її подруги.


- У мене було бажання віднайти родичів. І здійснення його я все відкладав до тих часів, коли у мене буде більше вільного часу. А після Ігор у Ріо події склалися так, що родичі, по суті, самі знайшли мене. Допоміг у цьому посол Руанди, котрий дізнався, що мій батько – руандієць.
Коли прилетів до землі тисячі пагорбів (через горбистий ландшафт так називають Руанду), мене найбільше вразила величезна кількість зброї: практично усюди люди з автоматами, турнікети і пункти пропуску. Батьківщина мого тата і досі залишається мілітаризованою країною. Родичі зустріли мене по-руандійськи, тобто доволі буденно, без зайвої пишності й святкувань. Зібралися у сімейному колі і по тому. У мене виявилося чимало двоюрідних і троюрідних братів і сестер. Родичі нічого не знали про мої спортивні досягнення. Це бідна країна, і на левовій частині її території немає телебачення. Місцевих мешканців не цікавлять чемпіони спортивних змагань. У них на порядку денному інше питання: що б знайти поїсти і як дожити до наступного дня. У них свої життєві цінності й ставлення до того, що в іншій частині світу вважається важливим. Коли їм сказали, що я став віце-чемпіоном Олімпіади, мене поплескали по плечу, та навряд чи зрозуміли, що це означає.

Жінка підставить плече

- За два тижні я встиг уздовж і впоперек об’їздити всю Руанду. Це невеличка країна, її площа менша за Київську область. Мені пощастило побувати в Національному парку Акаджера, що на сході країни. Це величезна територія недоторканної природи, де мешкають дикі тварини. Аби роздивитися все довкола та познайомитися з усіма мешканцями парку, потрібно не один день. У нас же на все про все було п’ять годин. Та враження від зустрічі з крокодилами і бегемотами, левами та іншими тваринами залишаться на все життя. Вони ходили довкола, розглядаючи нашу машину, гуляли на волі і нічого не боялися. Також побував на озері Ківу, що на кордоні з Конго, де неймовірно мальовнича природа. Там я випадково зустрівся з нашим хлопцем, українцем, котрий працює у Конго, а мешкає в Руанді. У нього залишився на кілька днів, познайомився з його дівчиною, руандійкою.
Я дивувався там усьому: у них усе інше, відмінне від нашого. Не все мені, звісно, прийшлося до душі. Так, у руандійців за давньою традицією важкі речі тягають жінки. З цим я зіткнувся, зійшовши на руандійську землю з трапа літака. До мене кинулася дружина мого дядька і намагалася вирвати важку валізу. Я не хотів, аби вона несла мою сумку, та дядько наполягав: «У нас так прийнято, що жінка несе все важке». Незважаючи на те, що тітка настирно намагалася відібрати валізу, я не дозволив їй зробити це.
Вдосталь поспілкуватися мені завадив мовний бар’єр: я не надто добре володію англійською на відміну від моїх африканських родичів, котрі спілкуються англійською, французькою та мовою кіньяруанда, це офіційні мови цієї країни. Вони засипали мене потоком запитань, а мені потрібно було трохи часу, аби сформулювати свою відповідь.
Місцеві діти, побачивши, що приїхав іноземець, бігають за ним, випрошуючи гроші… Це найбідніша країна з усіх, які мені доводилося бачити. Мало хто там може дозволити собі м’ясо – за руандійськими мірками це розкіш. І зарплата у них рідко коли перевищує 20-30 доларів на місяць… Там щодня триває боротьба за виживання. Мені місцеві видалися не надто приязними і відкритими. Можливо, тому, що там я не почувався своїм. Я зрозумів, що батьківщина – це та країна, де ти виріс, чиї традиції тебе сформували. Зовні я мало чим відрізняюся від руандійців, але у світогляді між нами ціла прірва. Та тепер я трішки сумую за своїм дядьком Тео: він мені сподобався, ми багато спілкувалися.


- Всього потрошку і так багато! Їхав з перевантаженням у десять кілограмів. Та зрештою ми зійшлися на кордоні на тому, що я презентую африканську культуру в Україні, і це вплине на міжнародні відносини між нашими країнами. Я віз подарунки рідним і друзям: шкатулки та різні вироби з чорного дерева, а також каву. Руандійська кава не є розрекламованою, однак не гірша за відомі на цілий світ сорти. Усі поціновувачі кави, котрим дістався цей подарунок, були дуже задоволені.