Яна Шемякіна: подвійні клопоти, подвійна радість

У дитинстві в Яни Шемякіної було дві мрії. Передусім стати олімпійською чемпіонкою з фехтування. Аби втілити це палке бажання, дівчинка спочатку все своє дозвілля, а згодом і левову частку життя присвятила вдосконаленню у науці володіння зброєю.

Жодні підліткові спокуси не могли її переконати бодай на один вечір розслабитися і прогуляти спортивні заняття. Протягом усієї спортивної кар’єри Яна без поважної причини не пропустила жодного тренування! Олімпійський дебют Шемякіної відбувся у Пекіні-2008, та перший млинець вийшов глевким: Яна так сильно хотіла перемогти, що «згоріла» у нервовому напруженні ще задовго до медальних поєдинків. Її зірковий час настав у Лондоні-2012. І глядачі, і навіть суперниці дивувалися витримці й концентрації невисокої худорлявої дівчинки: практично в усіх своїх поєдинках Яна перемогла з різницею в один укол. «Ти маєш стати олімпійською чемпіонкою, - сказав за півроку до Ігор чоловік Яни Олег Лопатенко, коли вона рано-вранці 1 січня 2012 олімпійського року вийшла на пробіжку. – Ну хто ще з твоїх суперниць наважиться на це у морозний ранок після святкування Нового року»? І як у воду дивився: у рівних двобоях бажання перемагати, відданість фехтуванню, напрацьована роками звичка терпіти щоразу відігравала ключову роль.

Інша мрія – з розряду найпотаємніших дівочих: стати мамою, причому мамою двійнят, аби від самого народження у кожного з малюків був відданий, на все життя, друг. Два місяці тому втілилася у життя і ця мрія: Яна народила двох донечок. В інтерв’ю «ОА» вона розповіла про те, що дівчатка не хочуть розлучатися ані на хвилину і почуваються комфортно лише тоді, коли поряд є сестра. І запевнила, що мрії на цьому не вичерпалися. Тепер олімпійська чемпіонка і мама двох дітей прагне повернутися на фехтувальну доріжку.


- Самій не віриться: моїм донечкам виповнилося уже два місяці, - посміхнулася Яна Шемякіна. – Ростуть потихеньку. Ті, хто відвідують мене раз на тиждень, щоразу сплескують руками: ой, як же вони підросли. Для мене ж кожен новий день – це емоції, які не переказати словами. Водночас бути мамою – нелегка робота. Та я не залишилася наодинці з труднощами: до мене приїхали мама з татом, а також сестра. Допомагають у всьому. А увечері та на вихідних надійною підтримкою є чоловік. Не уявляю, як би впоралася одна, без рідних, з двома дітьми.


- Мені хотілося дочекатися вечора, аби сказати про це, коли він прийде з роботи додому, і я зможу упіймати його погляд. Та не витримала і видала всю свою радість по телефону – з самого ранку, як тільки довідалася про вагітність. Олег за своєю природою досить стриманий, емоції зазвичай тримає під контролем, та цього разу щастя не приховував. І ще більше тішився, коли згодом дізнався, що дітей у нас буде двоє. Щоправда, певний час ми думали, що в нас буде хлопчик і дівчинка. Та коли нам сказали, що будуть дівчатка, радості від того не поменшало. В Олега є син від першого шлюбу. Тому він мріяв про дівчаток.
У тому, що дітей двоє, є додаткова перевага: не доводиться сперечатися, як їх назвати. Мені дуже подобалося ім’я Серафіма, а Олегу – Даша. Такі імена ми їм і дали. У нас не було труднощів з тим, як їх розрізняти. Вони такі різні! Даша чорнявенька і активна, а Серафіма білява і доволі спокійна. Донечки тонко відчувають одна одну. Одна прокидається – і слідом за нею друга. Одна заплаче – і сестричка у цьому її підтримає. У пологовому будинку я просила медсестру, щоб вона клала доньок окремо, аби у кожної було своє пластикове ліжечко. Мені здавалося, що, коли спатимуть разом, немовлята будитимуть одна одну і не висиплятимуться. Та вийшло навпаки: в окремих ліжечках вони спали гірше. Тоді я сказала сестрі: «Давай покладемо їх разом, подивимося, що з цього вийде». І все пішло на лад. Дівчатка крутили уві сні ручками, зачіпали обличчя одна одної, та при цьому спали так солодко, так міцно! Вони звикли бути поряд, відчувати одна одну. Навіть тепер, коли трішечки підросли, жодна з них не плаче, коли сестра випадково вдарить у ніс чи зачепить вушко. Їм добре лише разом.


- Коли я здобула золоту медаль Лондонської Олімпіади, в одному інтерв’ю сказала, що цю радість перемоги можна порівняти лише з народженням дітей. У мене тоді ще не було досвіду материнства, однак чогось саме це здавалося мені рівнозначним найбільшій у спорті перемозі. Та коли два місяці тому в пологовому будинку мені на груди поклали моїх новонароджених доньок… Це відчуття неможливо порівняти ні з чим! Олімпійське «золото» - це окрема історія, надзвичайно захоплива і приємна. Але до почуттів мами не дотягує.
Я хотіла народити дитину одразу після Олімпійських ігор, аби встигнути відновитися і повернутися до тренувань. І сталося саме так, як бажала. Саме життя свідчить, що діти – це дарунок долі. Вдячна, що тепер ще одна моя мрія здійснилася.
З народженням дітей жінка змінюється кардинально. Все її життя починає крутитися довкола однієї орбіти – маленької людини. Мене ця доля також не обійшла. Я стала іншою. Ще нещодавно мені так бракувало терпіння! І вольовим зусиллям напрацювати цю чесноту не вдавалося ніяк. Тепер сама собі дивуюся: коли діти плачуть, мене це не дратує анітрішки. Я неначе стала уособленням терпіння. Моєму чоловікові, терплячому за своєю природою, не завжди вдається зберігати спокій і рівновагу. Та для жінки найкращі вчителі в науці терпіння – її власні діти. Для мене це стало своєрідним відкриттям. Колись їздила в гості до своєї подруги, котра доглядала маленьку дитину. Її син часто плакав, і мене це, відверто кажучи, дратувало. Тепер, коли мої діти плачуть, у мені прокидається жалість. Відчуваю: це не просто так, їм погано, некомфортно. Мені навіть на годину залишити їх тяжко. Ось поїхали ми з мамою у справах, залишивши дівчаток на тата і дідуся. І мені хочеться якнайшвидше все владнати і повернутися до них додому. Що б я не робила, думками завжди з ними.
Моя мама, котра виховала трьох дітей, побачивши двійню, була збентежена: з двома одночасно давати раду ой як непросто! Вони потребують усього нашого часу. На щось інше можливостей практично немає. Коли мені дівчата кажуть, як важко їм з однією дитиною, я лише усміхаюся.

Щоночі сниться фехтування

- Наспівую «Баю-баєньки» чи інші мелодії, та уже настав час вивчити якусь гарну колискову. Сама я не пам’ятаю пісні, які у дитинстві співала мені мама. Коли мама була на роботі, мене доглядав братик. Мама розповідала, як швидко він навчився міняти підгузки. У мене тісний зв’язок з сім’єю. З братом, щоправда, таємницями не обміняєшся, він чоловік все-таки. А от із сестрою ми найкращі подружки. Одразу після народження дітей Люба приїхала до мене у пологовий будинок і тиждень була там зі мною. А коли мене виписали, сестричка допомагала мені й удома.
Спочатку з нами була і Софія, моя племінниця. Коли колисала власних доньок, думала: «Яка ж наша Соня вже доросла!» А спілкуючись з нею наодинці, посміхалася: «Вона ще дитина». У вересні моїй рудій бешкетниці довелося повернутися додому, до Львова: на неї чекала школа і шкільні подружки, а також заняття художньою гімнастикою.
Однією з моїх дитячих мрій було народити дві пари двійняток – двох дівчаток і двох хлопчиків: у моєї бабусі була сестра-двійнятко, мені здавалося це таким привабливим. Чому саме двійнят? Аби від самого народження у них був друг, котрому можна було би довірити абсолютно все. По собі знаю, як це важливо. У нас з сестрою маленька різниця у віці. І я розповідала їй усе, про що не наважувалася розказати мамі, що ніяково було обговорювати з татом. Скільки разів я подумки дякувала батькам і Богові, що у мене є така сестра. Мені хочеться, аби Даша з Серафімою були такими ж подругами, як ми з Любою. Знаю, у дитинстві вони часом сваритимуться. Та я зроблю усе можливе, аби навчити їх цінувати кровну близькість, відвертість і дружбу. А от з мамою ми тільки тепер стали подругами. Раніше були інші погляди на сімейне виховання.


- Побажань було так багато, вони йшли від щирого серця, тому кожне з них було приємним, особливим. Хрещеними батьками моїх доньок стали не відомі спортсмени, а близькі друзі нашої сім’ї. Вважається, що діти виростають багато в чому подібними на хрещених батьків. Це добре, мені б хотілося, аби дівчатка перейняли найкращі риси цих справді гідних людей. І ще бажаю, аби вони жили з вірою у серці. У Західній Україні, де я народилася, виросла і сформувалася як особистість, дітей водять до церкви і навчають основ релігії. Я також виховуватиму своїх доньок за подібним зразком.


- Материнство – відповідальна справа. У спорті можна дозволити собі слабинку і не піти на тренування або ж відпрацювати тренування не на повну. З дітьми так не можна: малятко плаче, і ти робиш усе можливе, аби заспокоїти його. Хоча і у спорті я ніколи не дозволяла собі слабинок.
Палко прагну повернутися на доріжку, хоча б для того, аби позмагатися на Олімпіаді в Токіо. Ось ще кілька місяців побуду в декреті – і потихеньку почну входити у форму. Усвідомлюю, наскільки це буде непросто, та коли є мета… Після тренувань потрібно відновлюватися, необхідно більше часу на відпочинок, якого тепер бракує катастрофічно. Ночами встаю до дітей постійно. Деколи взагалі не вдається поспати. Сподіваюся, коли дітки трохи підростуть, стане легше. Нещодавно ми з чоловіком кілька днів провели у Відні. Так у першу ніч чи не щогодини прокидалася: за звичкою збиралася бігти на кухню готувати дітям суміш. Лише за добу змогла розслабитися і поспати.
За час вагітності я набрала 20 кілограмів, та дуже швидко внормувала вагу. Тепер важу стільки ж, як тоді, коли фехтувала на Олімпіаді. Завдяки допомозі рідних дві-три години на день присвячую собі: зазвичай відсипаюся. А під час вагітності вдосталь змогла начитатися. Раніше на це було так мало часу.
Коли засинаю, мені постійно сниться фехтування. Я про нього думаю завжди, намагаюся слідкувати за усіма змаганнями, хвилююся за наших дівчат, подумки підтримую команду. Боюся навіть задрімати з дитиною на руках. Тому що коли мені сниться фехтування, я смикаю рукою, і можу малечу злякати чи навіть травмувати. Фехтування – це величезна частка мого життя. Відмовитися від цього неможливо.