До олімпійської медалі разом з "Олімпійською Ареною"!
Міністерство молоді та спорту України      Національний олімпійський комітет України

Ірина Ромолданова: "Тхеквондо – любов з першого погляду"

У середині жовтня в Харкові відбувся чемпіонат України з тхеквондо. У змаганнях жінок у ваговій категорії 46 кг на найвищу сходинку п’єдесталу зійшла киянка Ірина Ромолданова. В її успіху ніхто не сумнівався, адже спортсменка має численні міжнародні титули і є володаркою першої в історії України медалі чемпіонату світу з тхеквондо. У серпні нинішнього року вона знову підтвердила свій клас, вигравши Всесвітню універсіаду в Тайбеї.

Ірині Ромолдановій – 23. Сім років тому вона завоювала «срібло» на перших літніх Юнацьких олімпійських іграх у Сінгапурі. В її активі перемоги на чемпіонатах Європи – юнацькому, молодіжному й дорослому. Сенсаційного успіху Ірина досягла в 2015-му, коли стала віце-чемпіонкою світу.
Ми зустрілися з Іриною за кілька днів після чемпіонату країни в її рідному спортзалі клубу «Десантник» на київській Борщагівці. Часу для бесіди у нас було достатньо, оскільки до початку тренування залишалося близько двох годин.

Дуже часто у дітей інтерес до єдиноборств виникає після перегляду пригодницьких фільмів, де багато поєдинків. Ви не виняток?

– Це точно про мене! У дитинстві дуже любила кіно, де багато билися, бігали, стрибали. Дуже подобалися фільми з Джекі Чаном. Але особливо захоплювали кінострічки, де свою борцівську майстерність демонстрували дівчата, котрі сміливо вступали в сутичку із супротивниками. Ще в школу не ходила, коли вперше заявила батькам: «Коли виросту, буду тілоохоронцем!»

Коли почали займатися тхеквондо і чим вас привабив саме цей вид бойових мистецтв?

– Одного разу в нашій 76-й школі проводилися показові виступи з тхеквондо. Мого старшого брата вони дуже вразили. Він взяв за руку маму і повів її до спортзалу: «Хочу займатися тхеквондо!» Мені тоді було сім років, ще в школу не ходила. Часто «допомагала» батькам забирати брата з тренування. Та найчастіше приходила туди на годину раніше, аби зі скамійки поспостерігати за тими, хто займався. Тоді ж і відчула, що теж дуже хочу опанувати єдиноборства. Батьки були не проти і пообіцяли відвести мене до секції, коли піду в перший клас. Тому на свій перший шкільний дзвоник я чекала не стільки заради навчання, скільки заради тренувань. До речі, до того жодним іншим видом спорту не займалася.
Думаю, що тхеквондо у мене, образно кажучи, любов з першого погляду. Мені здається, людині властиво найкраще запам’ятовувати перший досвід. А оскільки перше таке сильне враження на мене справило тхеквондо, коли спостерігала за тренуваннями брата, то не дивно, що нічим іншим займатися і не мріяла.
Безумовно, всі єдиноборства – близькі родичі. Але кожне має свої особливості в техніці. У карате, наприклад, більше працюють руки. А мені подобається робота ногами, удари в стрибках. Тхеквондо подобається усіма своїми ритуальними діями – і на тренуваннях, і на змаганнях. Люблю вдягати весь «захист» – шолом, жилет, щитки для рук і ніг – і працювати в повний контакт.

Олег Нам, старший тренер збірної України з тхеквондо:

– Коли Іра вперше переступила поріг нашого спортзалу, важко було вгадати в цій тендітній дівчинці майбутню чемпіонку. Сказали б – не повірив. Але потім, у процесі занять, ця дитина показала таку силу волі й наполегливість! Пам’ятаю, ми проводили тести на кількість віджимань. Усі дівчатка зійшли з дистанції раніше, а Іра увійшла до трійки найсильніших серед хлопчиків. Тоді й стало зрозуміло, що вона – наша майбутня зірочка.
Пригадую ще один епізод. Після чемпіонату світу, де моя учениця завоювала «срібло», ми зустрічали її в аеропорту разом із журналістами. І перше, що Іра в мене запитала: «Коли у нас тренування?» Всі були вражені. Такі, здавалося б, незначні моменти дуже яскраво характеризують спортсменку. Хочу додати, що тренування для нас – це набагато більше, ніж фізичні вправи. Це можливість спілкування зі своїми однодумцями, друзями по клубу, неймовірна позитивна аура спортзалу. У такій комфортній обстановці для спортсмена найтяжчі заняття в радість і задоволення.

Хто був вашим першим тренером?

– Одразу потрапила до групи, з якою займався Олег В’ячеславович Нам. Ось уже 16 років працюємо разом. Завдяки наставнику я змогла досягти успіхів. Медалі – це плоди нашої спільної праці. А ще я дуже вдячна своїм батькам – це мої найголовніші вболівальники, котрі завжди мене підтримують.

Який старт, на вашу думку, став головним поштовхом до подальших міжнародних успіхів?

– Знаковим, вважаю, для мене був 2010 рік. Спочатку я пройшла кваліфікаційний відбір у Мексиці на Юнацькі олімпійські ігри. За пару днів там же стала третьою на юніорському чемпіонаті світу. А на Юнацькій олімпіаді в Сінгапурі виборола срібну медаль.
Звичайно, це був хороший поштовх і стимул. Саме тоді я усвідомила, що мені під силу досягати успіхів на найвищому рівні, повірила у свої сили. Зрозуміла, що найзаповітніша медаль не з області фантастики, головне – мати велике бажання і мету.

Чи була впевненість в успіху перед чемпіонатом світу-2015, коли завоювали срібну нагороду?

– Так, упевненість була. Перед тим чемпіонатом світу ми дуже ретельно, з цілковитою самовіддачею працювали на тренуваннях. Разом з тренером долали труднощі, які виникали: не завжди на тренуваннях виходило ідеально. Були і помилки, зауважували слабкі сторони, напрацьовували і відточували техніку.
Коли завершувалася підготовка, твердо знала, що вирушаю на чемпіонат світу за медаллю. Зізнаюся, їхала за «золотом». Трохи не вистачило до першого місця, якоїсь дещиці. І зараз іноді прокручую в голові ті драматичні моменти... У фіналі моєю суперницею була таїландка Паніпак Вонгпаттанакіт. Рахунок рівний – 5:5. Справа дійшла до «золотого бала». Для визначення переможця давалися дві хвилини четвертого раунду: хто першим бал заробить, той і переміг. Четвертий раунд теж виявився безрезультатним: знову в обох по нулях. Тоді судді визначили переможця за кількістю найменших дотиків. У таїландки таких дотиків виявилося більше.
Та все одно я була дуже задоволена. Насамперед тому, що змогла завоювати для України першу медаль світового рівня. До того ж зросла впевненість, що непереможних суперниць немає і мені під силу штурмувати будь-які п’єдестали. Наступного року після світової першості я завоювала золоту медаль чемпіонату Європи. В основі цієї перемоги, вважаю, лежить праця і віра в себе і свого наставника, а також підтримка команди. Для мене вся наша група, з якою разом тренуємося в залі, – друга сім’я. А тренер для кожного з нас як другий батько – завжди підтримує, мотивує, спрямовує.

Дійсно, багато спортсменів говорять про тренерів, як про батьків...

– Я тренуюся в Олега В'ячеславовича з семи років. З тренером, хлопцями і дівчатами в спортзалі проводжу більше часу, ніж удома. Маємо два тренування практично щодня, плюс збори і змагання. Зазвичай вранці в мене тренування, потім їду до університету. Після навчання – пару годин відпочинку вдома. І знову зал до пізнього вечора.
Олег В’ячеславович постійно поруч. Ми звертаємося до нього за порадою з будь-якого приводу, не тільки в спортивних питаннях. Він завжди підкаже, як вчинити в тій чи іншій ситуації, як вирішити проблему. Для наших хлопців він найкращий учитель, особливо коли йдеться про кодекс честі справжнього чоловіка. Вчить не на словах, а власним прикладом. Якщо дав слово – стримає, щось пообіцяв – обов’язково виконає. І ми прагнемо виробляти такі якості. І ще наставник часто каже, аби ми пам’ятали: «Все те, що дає спорт, обов’язково стане в пригоді в житті».

Повернемося до змагань планетарного масштабу... На тлі яскравих успіхів вам не вдалося пройти відбір на Олімпійські ігри в Ріо-де-Жанейро. У чому причини?

– Пройти на Олімпіаді весь шлях до фіналів – завдання неймовірно складне. Але і пробитися на Ігри не менш тяжко. Аби потрапити до Ріо, потрібно було увійти до шістки світового рейтингу або ж пробитися до фіналу кваліфікаційного відбіркового турніру. На цьому турнірі я посіла третє місце. У поєдинку за вихід у фінал поступилася суперниці з Азербайджану – програла маленький епізод. Хоча наприкінці поєдинку була неоднозначна ситуація, від розв’язання якої залежала моя подальша доля. Я провела удар, який зазвичай оцінюють в три бали, але не всі судді бачили цю технічну дію. Скористалися відеоповтором, дивилися в різних ракурсах. Але одна з камер не змогла дати чітку картинку – на ній було видно тільки спину рефері. Зрештою до фіналу пройшла моя суперниця.
Та я не сумую. Вважаю, що так сталося не випадково. Значить, мені потрібно ще загартуватися, більше працювати – і наступного разу здобуду перемогу. Дуже цього хочу і докладу всіх зусиль, аби досягти мети. Сподіваюся, що новий олімпійський цикл пройду успішно.

Універсіада-2017: «золота» Ірина Ромолданова (друга зліва) серед інших призерок

У чому особливості системи відбору на Ігри в Токіо?

– Система приблизно така ж, як раніше. Знову увінчуватиме відбір кваліфікаційний турнір, в якому необхідно потрапити до фіналу. Або треба вирішити питання раніше: за підсумками виступів на різних стартах потрапити до шістки олімпійського рейтингу. Сьогодні я в цьому рейтингу посідаю восьме місце. Маю «підніматися», хоча завдання непросте. Потрібно набирати очки, виступаючи на одному-двох міжнародних стартах кожного місяця. Добре тим, хто може собі дозволити спокійно виїжджати на всі змагання. У нас, на жаль, не завжди є така можливість, як правило, через фінансові причини: витрати досить великі. Доводиться деякі старти пропускати.
Хотілося б олімпійську путівку забезпечити собі раніше. Це надасть можливість спокійно готуватися до Ігор у Токіо. Ніколи не була в цьому місті – одному з головних світових центрів єдиноборств, це підсилює бажання потрапити на Олімпіаду.

Яку програму підготовки ви з тренером маєте, аби уникнути помилок?

– Чітко дотримуватимуся нашої системи підготовки. Після кожних змагань ми багато разів переглядаємо відео з моїми виступами. Якщо помічаємо помилки, на тренуваннях всі сили спрямовуємо на те, аби їх виправити. Напрацьовуємо щось нове, закріплюємо матеріал. Є час, щоб добре підготуватися і вступити в боротьбу за олімпійську путівку. Впевнена, наші зусилля не пропадуть марно.

Добігає кінця 2017 рік, і вже можна підбити його підсумки. Як оцінюєте для себе цей сезон?

– Вважаю, що рік склався добре. Хоча на чемпіонаті світу виступила не так, як хотіла, але він мене «зарядив» і дав імпульс до подальших виступів. У серпні на Всесвітній універсіаді в Тайбеї я «виплеснула» себе, показала все, на що здатна, і завоювала золоту медаль. Ще одна нагорода найвищого гатунку в моїй «дорослій» скарбничці.
У Тайбеї я досить впевнено пройшла шлях до фіналу. А у вирішальному поєдинку здолала кіпріотку Кіріяк Коутокі – першого номера світового рейтингу в категорії 46 кг. Зустрічалися з нею не вперше, поки що рахунок наших зустрічей на мою користь.
А ось підсумки сезону підбивати зарано – для мене він ще не закінчився. Щойно завершився чемпіонат України. Тепер готуюся до наступного старту – фіналу Гран-прі в Кот-д’Івуарі. Там візьмуть участь спортсмени з Топ-16 світового рейтингу. А в грудні відбудеться чемпіонат Європи.

Того, хто стежить за вашими поєдинками, вражає різноманітність технічного арсеналу. Хоча в багатьох борців є пара-трійка улюблених прийомів, дій, на які вони роблять ставку мало не в кожному поєдинку.

– Це точно не про мене. Не можу працювати однаково в кожному поєдинку. Будь-який елемент зі свого технічного арсеналу я готую довго і ретельно, з постійними повтореннями. Але не в кожному поєдинку конкретна техніка може спрацювати. Поєдинок великою мірою є грою на епізодах: хто кого перехитрить, впіймає на помилці. Саме у таких ситуаціях і набирають бали. Треба мати хорошу швидкість і витримку: вичікувати зручного моменту, підводити противника до того, аби він припустився помилки. Універсальність необхідна спортсменові-борцю. Мої суперниці переглядають на відео мої бої. Не хочу допустити, щоб вони до мене пристосувалися.

Хто в світовому тхеквондо є для вас найбільшим авторитетом?

– Кумирів у мене немає. Ми всі однакові, і олімпійські чемпіони такі ж люди, як інші. На чемпіонаті України підбігали діти і називали мене своїм кумиром. Мені це дивно чути, чогось це слово не до душі. Що стосується тих спортсменів, чиї виступи мене захоплюють, то назву британку Джейд Джонс – дворазову олімпійську чемпіонку у ваговій категорії 57 кг.

Захисна екіпіровка – це вкрай важливо

При вашому щільному тренувальному графіку вдається знайти час для відпочинку? Чому надаєте перевагу в години дозвілля?

– Часу для відпочинку дуже мало, оскільки, навчаюся в магістратурі Національного університету фізичного виховання і спорту за спеціальністю «Олімпійський спорт». Потім думаю вступати до аспірантури.
Якщо все ж вдається викроїти час для відпочинку, то люблю проводити його зі своїми близькими, друзями. Можемо в кіно сходити, пограти в боулінг тощо. Це допомагає трішки відволіктися від спорту.
Що стосується книг, то зараз в основному в моїй бібліотеці – навчальна література з університетської програми. Ще дуже люблю читати мотивуючі книги, які сприяють зміцненню духу, надають упевненість, налаштовують на позитивний лад.
Музика для мене нерозривно пов’язана зі спортом. Ви, напевно, помітили, що в кутку зали стоїть музичний центр. Його подарували мені, але тримати його вдома не було сенсу, у залі від нього більше користі. Тренування проводимо під музику. Вона може бути різною – від класики до року. Головне, аби був ритм, темп в унісон нашим заняттям.

Як зазвичай знімаєте стреси, що допомагає опанувати себе?

– Спорт! Існують і інші способи. Мені давно хотілося мати собаку, але батьки заперечували. Та зрештою я таки купила цуценя і принесла додому. Це йоркширський тер’єр на ім’я Джой, йому рік і вісім місяців. Він став справжнім членом нашої родини. Просто неймовірно, скільки собака приносить позитиву! Часом приходиш додому втомленою, збудженою, і тут підбігає Джой – стрибає, облизує, радіє!.. Будь-який стрес як рукою знімає.

У вас попереду ще роки і роки у спорті. Проте чи ви вже замислювалися, чим хотіли б займатися після завершення кар’єри?

– У майбутньому дуже хотілося б стати тренером. Це ж неймовірно цікаво – вести дітей непростою спортивною дорогою, разом долати труднощі і бачити плоди своєї праці, коли з малюків виростають майстри. Хто знає, може, мені пощастить виховати й олімпійського чемпіона.

Інтерв’ю брав
Ігор ЧЕМЕРИС

Фото Павла БАГМУТА,
а також з архіву Олега Нама