До олімпійської медалі разом з "Олімпійською Ареною"!
Міністерство молоді та спорту України      Національний олімпійський комітет України

Дівчина, яка не боялася мріяти

Вона володарка першої української нагороди чемпіонату світу з маунтенбайку (2015) і наша перша представниця у цьому виді спорту на Олімпіаді (2012). Щойно з’явившись на спортивному небосхилі, ця тендітна дівчина одразу почала переписувати історію вітчизняного маунтенбайку, практично не сходячи з п’єдесталу в олімпійській дисципліні кросс-кантрі спочатку на юніорських стартах (найяскравіше досягнення – «срібло» світової першості-2010 у Квебеку), а згодом і серед андерів (U-23): Яна здобула «срібло» на чемпіонаті світу в Зальфельдені-2012 й «бронзу» в Пітермаріцбурзі-2013, а також звання чемпіонки Європи-2013 і володарки Кубка світу-2014.

У Лондоні-2012, будучи наймолодшою учасницею олімпійських змагань з маунтенбайку, Беломоіна посіла тринадцяте місце. На Іграх у Ріо показала дев’ятий результат, хоча сподівалася на більше. А от наступний сезон перевершив усі найсміливіші сподівання спортсменки і її тренерів.
Шість етапів Кубка світу поспіль 24-річна Яна Беломоіна з Луцька не сходила з п’єдесталу пошани. Після п’ятого місця у Нове-Место (у цій дисципліні нагороджують п’ятірку найкращих), українська велогонщиця наприкінці травня у німецькому Альбштадті вперше виграла кубкову гонку серед еліти. За місяць у Вальнорді їй знову не було рівних. Не минуло і тижня після андоррського успіху, як спортсменка зійшла на третю сходинку вже у Ленцерхайді (Швейцарія).
До Мон-Сент-Анна (Канада) на початку серпня Беломоіна прилетіла вже у майці чемпіонки Європи, у боротьбі за яку вона на три з половиною хвилини випередила найближчу переслідувачку Лінду Індерганд зі Швейцарії. А вигравши канадську гонку, Яна достроково оформила історичну перемогу в загальному заліку Кубка світу серед еліти. Що, втім, не завадило їй взяти участь у суперечці за медалі й здобути «срібло» на заключному шостому етапі у Валь-ді-Соле (Італія).
І лише на чемпіонаті світу, який проводився на початку вересня, наша спортсменка залишилася без нагород. Про те, що змусило її зійти з дистанції в Австралії, про найтяжчу гонку в кар’єрі, а також з якими перепонами у прямому і переносному сенсі доводиться стикатися на шляху до перемог, в інтерв’ю «Олімпійській арені» розказали Яна Беломоіна та її особистий тренер Максим Гавриленко.

Перегони розпочалися, а біль не вщухав


Яно, з якими почуттями згадуватимете цей сезон, в якому у вас, з одного боку, було «золото» чемпіонату Європи, шість нагород і перемога у загальному заліку Кубка світу, а з іншого – травма на світовій першості в Австралії?

- Озираючись назад і згадуючи усі мої попередні досягнення, можу із впевненістю сказати, що це був на даний момент найуспішніший рік у моїй спортивній кар’єрі. Я здобувала медалі чемпіонатів світу і Європи, лідирувала у Кубку світу і до того. В Австралії сталося те, чого ніхто не міг очікувати, але все ж у сезоні було стільки приємних вражень і позитивних емоцій, що вони переважують. Я б навіть сказала, що цей рік перевершив мої очікування і додав мені ще більше мотивації на майбутнє. Інакше кажучи, мрії здійснюються. Тепер я це точно знаю!

Ви розглядали варіант відмови від участі у чемпіонаті світу чи травма не здавалася надто серйозною, поки ви не розпочали гонку?

- Взагалі не виходити на старт? У мене навіть думки такої не було. Усе сталося за два дні до змагань під час тренування. На трасі був трамплін. Напередодні я стрибала з нього без проблем, але того разу впала і вдарилася головою. Прийшла до тями, встала, сильного болю спочатку не відчувала. Думала, повернуся додому, відпочину – і все буде гаразд. По дорозі до апартаментів, де ми жили, я почала згадувати як усе сталося, тому що спочатку момент падіння ніби стерся з пам’яті: як, чому, що я зробила не так. Картинка поступово відновлювалася. Але до самого вечора відчувала сильний біль у голові, у мене навіть піднялася температура, і усі рухи віддавало в голову. Наступного дня, коли ми поїхали кататися, біль посилився. Але залишалася ще доба. Прокинувшись зранку перед гонкою я, відверто кажучи, відчувала, що не готова. Але сподівалася, що на емоціях, ейфорії та адреналіні зможу дистанцію подолати. Тривала розминка, а біль не вщухав. Я стартувала, але проїхавши перше коло, зрозуміла, що не зможу продовжувати.

Наскільки я знаю, кілька років тому ви стартували на етапі Кубка світу через два тижні після того, як зламали зап’ястя. Росіянка Ірина Калентьєва зі зламаним пальцем їхала гонку на Олімпіаді у Ріо, швейцарка Йоланда Нефф вирішила брати участь у чемпіонаті Європи, попри те, що напередодні серйозно ушкодила плече. І таких прикладів можна навести багато. Скажіть, це в процесі занять маунтенбайком виробляється вміння працювати через біль чи люди, котрі не здатні його терпіти, просто не затримуються у вашому виді спорту?

- Усі спортсмени ризикують. У маунтенбайку, якщо ти підхопив хвилю успіху, дуже важливо продовжувати стартувати. Адже якщо ти береш участь у всіх етапах Кубка світу, у тебе значно більше шансів увійти до трійки лідерів у підсумку. І навпаки, пропуск бодай однієї гонки може виявитися критичним. Тому спортсмени зважуються на ризик, стартують навіть за поганого самопочуття, а тоді дивляться, чи стане їм сил завершити гонку. Гадаю, так думала і Нефф. Ти починаєш їхати, і адреналін, який виробляється у процесі боротьби, блокує біль. У мене саме так було, і коли я мала проблеми з колінами, і у тому випадку, про який ви згадали.
А починалося усе так. У Південній Африці за два дні до гонки я впала і зламала зап’ястя. До наступного етапу Кубка світу в Австралії було два тижні. Квитки вже були у нас на руках, і ми вирішили, що в будь якому разі полетимо туди. Тиждень я тренувалася з гіпсом, не заїжджаючи у ліс, каталася тільки по шосе. Проте акцент ми робили на підйомі угору, щоб хоч якось підтримувати форму. В Австралії моїм завданням було просто дістатися фінішу, аби отримати очки за цей старт. Але конкуренція там виявилася слабенька, і я стала сьомою, попри те, що півкола йшла чи не пішки. І, як згодом з’ясувалося, ми не прогадали з рішенням летіти до Австралії,тому що за сумою усіх етапів я тоді виборола перше місце.
Звичайно, це не минуло безслідно. Потім ще пару років я відчувала дискомфорт у зап’ясті, тейпувала руку. Біль давав про себе знати, бо я не витримала період, необхідний для повноцінного відновлення. Та це спорт, і, якщо ти ним професійно займаєшся, маєш бути до цього готовий.

Немає нічого неможливого


Як би ви відреагували, коли хтось сказав би вам перед початком сезону, що ви шість етапів поспіль не будете сходити з п’єдесталу пошани і зрештою переможете у загальному заліку Кубка світу?

- Напередодні старту сезону ми мріяли хоча б до п’ятірки увійти. І у першій же гонці в Нове-Место мені це вдалося. Боротьба була дуже напружена. На останньому колі я їхала на третій позиції, але трішки збилася на камінні. І спортсменки, котрих я вже залишила позаду, знову мене обійшли. Фінішувала п’ятою і раділа, адже це був мій перший подіум в еліті на етапі Кубка світу. У мене були сльози щастя на очках. Тоді з’явилася віра у себе і свої сили.

А де емоції були яскравіші: в Альбштадті, де ви вперше в кар’єрі виграли етап Кубка світу, у Вальнорді, де вдалося повторити цей успіх, та ще й з перевагою в півтори хвилини над найближчою суперницею, чи, можливо, у канадському Мон-Сент-Анні, де перше місце достроково гарантувало вам перемогу в загальному заліку?

- В Альбштадті я змогла з тринадцятого місця переміститися на перше, що здавалося просто нереальним. Після цього я остаточно переконалася, що немає нічого неможливого. Вальнорд – це одне з моїх найулюбленіших місць, два роки тому я здобула там медаль чемпіонату світу. Місцева траса дуже виснажлива, з двома довгими крутими підйомами, знаходиться на висоті дві тисячі метрів, але мені вона дуже підходить.
Відзначу, що цьогоріч ми не робили спеціальної підготовки до гонки у Вальнорді. Провели збір у Словенії і приблизно за тиждень до старту виїхали в Андорру. Усі довкола дивувалися, що я не тренувалася на висоті, на відміну від багатьох моїх суперниць. Відверто кажучи, у мене самої вже почали зароджуватися сумніви, чи правильно ми вчинили.
До того ж минув місяць після переможної ейфорії в Альбштадті, серйозних змагань за цей час не було. Виходячи на старт з двома подіумами і у майці лідера, я дуже переживала, чи зможу втримати планку, яку було так високо піднято, чи готова я до наступних перемог. Але сказала собі: «Це твоя траса, спробуй з першого ж кола відірватися, подивишся, хто із суперниць зможе за тобою втриматися, а далі ви вже поведете з ними свою гру». Я так і вчинила, а коли розвернулася, побачила, що ніхто з дівчат не зміг за мною всидіти. Мені їхалося дуже легко, і у підсумку я «привезла» срібній призерці півтори хвилини.
У Канаді була вирішальна гонка, адже вигравши її, я достроково забезпечувала собі перемогу в загальному заліку Кубка світу. Проте там на старті стався завал, і мене теж зачепило. Але я вирішила будь-що переміститися до групи лідерів. Мені було нелегко, я була не в найкращій формі, можливо, переліт дався взнаки, але таки впоралася. А далі вже старалася контролювати гонку і тримати темп, аби мене не наздогнала французька спортсменка, котра йшла секундах у тридцяти позаду. Після фінішу мене усі одразу почали вітати з перемогою у загальному заліку Кубка світу, але я ще не могла це усвідомити. Повірила лише тоді, коли вже на заключному етапі в Італії мене офіційно нагородили.

А де ж зберігається майка переможниці загального заліку Кубка світу?

- Взагалі після кожного етапу майку мені вручали нову, усі п’ять вдома. Це, до речі, не перший такий трофей у моїй колекції, я вже вигравала загальний залік 2012-го й 2014 року серед андерів (U-23). У мене є думка усі майки зібрати, помістити у рамочку і повісити на стіні на згадку.

Навмисно не придумаєш


Між успіхами на етапах Кубка світу ви встигли здобути «золото» чемпіонату Європи в Італії. До того ж випередили найближчу переслідувачку на три з половиною хвилини. Чи думали ви, аналізуючи профіль траси, що там є ділянки, на яких буде можливість здобути таку перевагу?

- Знайомлячись з місцем проведення змагань, я ніколи не думаю, якою може бути моя перевага, але, звичайно, приміряю трасу на себе. Дарфо-Боаріо-Терме як раз лягала під мене. Там були два затяжні підйоми, як я люблю. Це мій козир, про який і суперниці, впевнена, добре знають. Це не означає, що мені легко на підйомах, але говорить про те, що у мене непогані шанси на перемогу, якщо я підійду до гонки у хорошій формі.
Втім, на європейській першості були проблеми через те, що трасу щодня змінювали. У Дарфо-Боаріо-Терме змагання з маунтенбайку проводилися вперше. У таких випадках зазвичай трасу напередодні гонки тестують. Та ми по приїзді побачили такі ділянки, що виникли сумніви, чи там взагалі хтось колись проїжджав. Трапляється, візуально траса виглядає дуже страшно, однак ти знаєш: якщо усе правильно зробити, імовірність падіння мінімальна. Але це був не той випадок. Під час тренувань було дуже багато падінь. Через це судді одну ділянку перекривали, іншу – модифікували. Хоча зазвичай, після того як траса відкривається для змагань, її вже не міняють.

Усі українські телеканали і не тільки облетіли кадри вашого переможного і дещо курйозного фінішу в Італії. Коли прапор заплутався в колесі, ви, здалося, ні на секунду не збентежилися, і одразу взяли велосипед в руки і пішки фінішували. Чи момент розгубленості усе ж таки був?

- Мене потім навіть питали, чи це часом не було зрежисовано заздалегідь, настільки класні фото вийшли з прапором і велосипедом на плечі. Насправді це було дуже несподівано. Я хотіла розкрити прапор, аби він гарно майорів. Але полотно було занадто довгим і одразу потрапило у гальмівну машинку, яка, оскільки я продовжувала рух, дедалі більше його затягувала. Тоді я зупинилася і спробувала витягнути прапор, але швидко зрозуміла, що мені це не вдасться і, вже не роздумуючи, злізла з велосипеда і пішки з ним на плечі фінішувала Потім тренери допомогли мені дістати прапор. І ми вирішили, що не будемо його лагодити, адже він щасливий. Нехай трішки пошарпаний, але такий дорогий, він і далі подорожуватиме з нами.

Чи можна порівняти ваші відчуття після перемоги на чемпіонаті Європи і після чемпіонату світу у Вальнорді-2015, де здобули «бронзу»? Обидві нагороди, нагадаємо нашим читачам, історичні для України.

- Це були зовсім різні гонки. Хоча коли два роки тому я виборола «бронзу» чемпіонату світу, це також було дуже емоційно. До останнього кола я їхала в п’ятірці, і у мене була дуже серйозна боротьбя за третє місце з двома учасницями. Це був мій перший рік в еліті. І до цього мені не вдавалося підніматися вище сьомого місця на етапах Кубка світу. Але дуже хотілося здобути нагороду чемпіонату світу, і траса була сприятлива. Тож якби довелося поставити європейську і світову медалі на терези, я навіть не знаю, яка б переважила. Вони для мене однаково вагомі й обидві дорогі.

Разом у спорті і по житті Яна Беломоіна і Максим Гавриленко

Фатальний прорахунок


Розкажіть, як відбувалася підготовка до старту нового олімпійського циклу. Чи змінам у тренувальному процесі ви зобов’язані успіхами, яких вдалося досягти у цьому сезоні, а чи тій спортивній злості, яка лишилася після того, як вам не вдалося цілком реалізувати свій потенціал на Іграх у Ріо?

- Після Ріо я справді була дуже засмучена. Мені, як і кожному спортсмену, хотілося здобути нагороду. Тим більше, що це була вже моя друга Олімпіада, і я була більш досвідчена, ніж у Лондоні. Спочатку переживала, що не змогла виправдати свої надії, а також сподівання тренерів, батьків, рідних. А потім і справді з’явилася злість, а з нею й віра у те, що все у мене буде добре, якщо я далі наполегливо працюватиму. У мене з дитячих років завжди були високі результати, я звикла стояти на п’єдесталі, тому мала довести усім і насамперед самій собі, що здатна на більше!
В принципі, і тренувальний процес ми дещо змінили після Ріо. Раніше у зимовий період ставили акцент на загальну фізичну підготовку, навантажували себе ходьбою в гори, залом, штангою, бігом, стрибками. А зараз поєднали усе це з велосипедом, з яким досі працювали в міжсезоння не так багато. І коли розпочався цей сезон, мені знадобилося менше часу, щоб увійти у форму.

Яно, уявімо, ви знайшли машину часу і маєте можливість знову повернутися на старт олімпійської гонки в Ріо. Що ви змінили б?

- Безпосередньо у гонці я показала те, на що була готова. Не можу сказати, що я занадто берегла сили на початку чи обрала неправильну тактику. Я швидше використала б машину часу, аби повернутися і взяти участь у Test event, який проводився в Ріо-де-Жанейро ще до Олімпіади. Тоді ми заздалегідь вивчили б профіль. А так знайомство з олімпійською трасою стало для мене своєрідним стресом. Як з’ясувалося вже по приїзді на Ігри, вона була дуже специфічна. Там був лише один підйом, дуже швидкісний. А ми у підготовці зосередилися зовсім не на тій роботі, яка була потрібна для траси такого профілю. Це був серйозний прорахунок.

У маунтенбайку нагороди з однаковою частотою здобувають і спортсменки, котрим трішки за двадцать, як ви, швейцарка Йоланда Нефф чи шведка Дженні Рісведс, яка у 22 роки виграла «золото» Ріо-2016, так і старші гонщиці, зокрема полячка Марта Влощовська, росіянка Ірина Калентьєва і навіть 44-річна олімпійська чемпіонка Афін норвежка Гунн-Ріта Дале-Флешо. Який же вік слід вважати періодом розквіту у вашому виді?

- У кожного віку є свої плюси. Молоді спортсменки більш вибухові, а старші витриваліші. Ми можемо розвивати більшу швидкість, вони здатні довше тримати один і той самий темп. Ми можемо дуже швидко їхати на перших колах, але на останніх двох-трьох темп падає. Або, навпаки, спочатку нам не вдається підняти швидкість, і ми відкочуємося досить далеко, а потім відкривається друге дихання і починаємо надолужувати втрачене. Я, Нефф, Рісведс, француженка Полін Прево ще з юніорського віку змагалися одна з одною, і нині доросли до того, що боремося за перемогу вже в еліті. А вікові спортсменки тим часом продовжують триматися на високому рівні, на мою думку, насамперед завдяки своєму величезному досвіду.

Закинутими стежками


Ви перша в історії українського маунтенбайку учасниця Олімпіади, перша медалістка чемпіонату світу і чемпіонка Європи, переможниця етапів і загального заліку Кубка світу. Першовідкривачем бути легко, тому що вас ні з ким не порівнюють, чи складно, бо доводиться самій пробивати собі дорогу?

- Мені не тяжко, оскільки я це люблю, у мене є мета і я до неї йду. Бути автором унікальних досягнень круто. Проте, звичайно, хочеться, аби зростали молоді сильні спортсмени. Зауважу, що дуже важко вийти на високий міжнародний рівень, тренуючись в Україні. У Швейцарії чи Німеччині у твоєму розпорядженні спеціальні велодоріжки і на шосе, і у лісі. Було б бажання тренуватися. У нас же немає жодного місця, де можна провести спеціальний збір для маунтенбайку. Три роки тому ми пробували готуватися у Заросляку. Але виїжджаєш на дорогу – усюди ями. Маємо Говерлу, однак там доріжки не прокладені не те що для велосипедів, навіть для тих, хто йде пішки. Тільки закинуті й нерозчищені стежки. Тому вже багато років ми змушені готуватися за межами України. Звичайно, у проміжках між зборами і змаганнями я приїжджаю додому у рідний Луцьк. Однак там мені фактично нема де потренуватися. Кілометрах в десяти від міста є лісочок. Пам’ятаю, коли були дітьми, тренер возив нас туди, ми доїжджали до місця, де був підйом і спуск, і там каталися, готуючись до майбутніх змагань. Пару років тому я вирішила з’їздити у той лісок, а він огороджений парканом – уже чиясь приватна власність.

Якою зазвичай буває перша реакція, коли ви під час знайомства кажете, що займаєтесь маунтенбайком?

- Коли пересічна людина цікавиться, то кажу просто: займаюся велоспортом. А вже коли починають розпитувати докладніше, уточнюю, що маунтенбайком. Зазвичай далі питають: «Це вгору, чи вниз?» Я не дивуюся, що у нас люди не знають, що це таке, адже велоспортом у державі цікавиться невелика група людей, хоча, здавалося б, з кожним роком кількість людей на велосипедах збільшується.

А батьки, коли вперше побачили вас на маунтенбайку і зрозуміли, що це достатньо небезпечний вид, не пошкодували, що свого часу віддали вас до секції велоспорту?

- Звичайно, коли рідні, особливо бабуся, дивляться мої гонки, вони хапаються за голову: «Як ви там по тому камінню і трамплінах скачете?» Але я ж це не одразу почала робити, вчилася з дитинства, поступово. Я батькам пояснюю, що є такі схили, якими мені легше на велосипеді спуститися, ніж пішки. Адже через залізні шипи на велотуфлях більший ризик впасти, якщо ти на ногах, аніж якщо їдеш на велосипеді.
Звичайно, коли я починала займатися велоспортом, і з’являлися синці і побиті лікті, для батьків це був стрес. Вони мене відмовляли: «Це не жіночий вид спорту, дівчата таким не займаються. Хіба гарно із зеленкою на колінках ходити?» Але поступово вони звикли, зрозуміли, що я це люблю, і тепер пишаються моїми успіхами.

А що ви знали про маунтенбайк, коли в одинадцять років тато привів вас до свого знайомого тренера з велоспорту у Луцьку?

- Я знала, що таке велоспорт загалом. Моїм першим тренером був Віктор Сергійович Ковальов. Завдяки йому я спробувала себе у різних видах: на шосе, у BMX, а ще досить часто тренувалася на треку у Львові. Я, до речі, дуже добре їздила спринти, могла включитися на коротку дистанцію, у мене був класний фініш. З часом кращі результати почала показувати у маунтенбайку і вже років п’ять виступаю лише у ньому. 2009-го мене підхопила національна збірна. А ще за рік туди прийшов Максим Гавриленко. Тепер ми з ним усюди разом: і в житті, і у спорті. Він є моїм особистим тренером і також працює в голландській команді, кольори якої я захищаю (CST Sandd American Eagle MTB Racing Team. - «ОА»).

На олімпійській трасі в Ріо

Неагресивний велосипед


У велошосе непоодинокі випадки конфлікту інтересів між професійними клубами і національними збірними, через які гонщикам доводиться розставляти пріоритети. Наскільки відрізняється ситуація у маунтенбайку? - звертаємося до Максима Гавриленка.

- У шосейників є великі багатоденки, такі як «Тур де Франс», «Джиро д’Італія», «Вуельта». У маунтенбайку календар побудований таким чином, що старти за збірну і за клуб, по-перше, не перетинаються, по-друге, кожна професійна команда хотіла б бачити у своєму складі спортсмена, котрий має титул чемпіона світу чи Європи.
- На усіх міжнародних змаганнях я виступаю у клубній формі, але представляючи Україну, – додає Яна Беломоіна. – Винятком є чемпіонати світу і Європи. Там вдягаю екіпіровку національної збірної. Але жодного разу не було такого, щоб клуб чинив якісь перепони моїй участі у двох головних стартах сезону.

У вашої колеги з велотреку Любові Басової перед стартом олімпійського відбору не було велосипеду, і придбали його лише після того, як до вирішення цього питання долучився особисто президент НОК Сергій Бубка. А хто забезпечує інвентарем вас?

- Вищезгадана голландська команда: і формою, і інвентарем. На сезон дають два велосипеди. І ти сам вирішуєш чи на одному тренуєшся, а на другому виступаєш, чи спочатку використовуєш один, а потім другий. Ще пара велосипедів, зокрема шосейний, на якому я тренуюся взимку, знаходяться у мене вдома. Тож інвентаря вистачає, і він щороку оновлюється.

А як часто доводиться стикатися з технічними проблемами, чи велосипед для маунтенбайку більш-менш адаптований для їзди по пересіченій місцевості порівняно з тим же шосейним?

- Від поламок жоден велосипед не застрахований. Рама зроблена з карбону, вона дуже легка і вразлива, і зазвичай саме вона найбільше страждає під час ударів чи падінь. Взагалі маунтенбайк дуже відрізняється від шосейного велосипеду, в якого колеса значно тонші і на якому просто нереально заїхати, наприклад, до лісу.
- У маунтенбайку є full suspension, тобто амортизатори ззаду і спереду, – додає Максим Гавриленко, – вони пом’якшують удари під час контакту з камінням. Шосейний велосипед більш жорсткий, швидкісний, я б навіть сказав агресивний, а маунтенбайк м’який, аби згладжувати нерівності. У нас гідравлічні гальма. На шосе їх експериментально використовували упродовж року, але потім відмовилися. А маунтенбайк без таких гальм просто не зміг би зупинитися.

Що швидше, то безпечніше


Яно, окрім олімпійського кросс-кантрі, ви берете участь і у гонках іншого формату, зокрема торік виступали на славетній багатоденці Absa Cape Epic у Південній Африці. Виступали, зауважимо, у парі з унікальною спортсменкою, єдиною у маунтенбайку володаркою повного комплекту олімпійських нагород («золото» Пекіна, «срібло» Лондона, «бронза» Афін) 45-річною німкенею Сабіною Шпіц. Як утворився ваш тандем і кому належала ідея назвати його Sport for Good?

- Cape Epic – найбільша багатоденна гонка у маунтенбайку. Я давно мріяла взяти у ній участь: по-перше, це цікаве випробування, по-друге, це корисно з погляду підготовки. Багатоденка проводиться у березні і може допомогти у підводці до подальших змагань. Назву «Спорт для добра» запропонував менеджер команди. Він же, підбираючи мені пару, зв’язувався з різними спортсменками, і так вийшов на Сабіну Шпіц. Я була дуже рада такій титулованій колезі, але переживала, як ми спрацюємося, адже не знаємо рівня підготовки партнерки. Але проїхавши буквально два етапи, ми зрозуміли, хто на яких дистанціях краще почувається, знайшли спільну мову і дуже підтримували одна одну. Ми добре провели цей тиждень і вибороли «срібло» за сумою усіх етапів. Це був дуже великий і дуже болючий досвід. Болючий, бо вісім днів по п’ять-шість годин доводилося їхати по горах. Підйом о п’ятій ранку, старт о сьомій. Ми жили не в готелях, а в автомобілях, жодного комфорту, навіть душу не мали. А довкола – шалена спека. Психологічно дуже складно було витримати, і я пишаюся тим, що мені це вдалося. Тяжчої гонки за усю мою кар’єру не було.
А як щодо участі у Cape Epic у категорії мікст разом з Максимом?

- Коли він каже: «Яно, може наступного року ти знову спробуєш?», я йому відповідаю: «Лише з тобою». Насправді, мікст – це не рейтингова категорія, і ми цей варіант серйозно не розглядаємо.
- Та і я вже на пенсії, – сміється Максим Гавриленко, і далі серйозним тоном додає. – Маунтенбайк – це такий вид спорту, в якому є багато технічних нюансів і засвоювати їх потрібно з дитячих років, коли інтерес ще здатен перемогти почуття страху. Це як у спортивній гімнастиці: спробуй з нуля навчити дорослого робити сальто на колоді чи якийсь інший елемент – нереально! Я працюю з Яною, часто страхую її на спусках. Ми обговорюємо траєкторії, я бачу куди треба їхати, знаю, як це робити, але коли сам сідаю на велосипед, мозок та інстинкт самозбереження блокують мої рухи. Тіло стає дерев’яним, і я гальмую. А є такі моменти, коли не можна гальмувати. Що швидше ти по камінню проїжджаєш, то безпечніше для тебе.
Сам я займався шосейними велогонками, проте професійним спортсменом назвати себе не можу. Це були дев’яності роки, дуже тяжкий період, ми ледве виживали, за сезон у нас могло бути лише два-три старти. Також раз чи два за свою кар’єру я виступав на чемпіонаті України. Та велоспорт завжди мене дуже цікавив і тому я вступив до Національного університету фізичного виховання і спорту України. Це був цілком свідомий вибір: на відміну від успішних спортсменів, у котрих зазвичай немає часу ходити на пари, я вчився багато, бо мені це дуже подобалося, хотів реалізувати себе як тренер. Ви запитували Яну, чи складно бути першовідкривачем. Дуже складно! Ми шукаємо нові шляхи, експериментуємо, щось виходить, щось ні. Було б набагато легше, якби у нас в країні вже були спортсмени високого рівня, котрі могли б щось підказати. Тоді ми уникли б деяких помилок. У нас не все завжди виходить, але ми вчимося!

Марія
МЕДВЕДЄВА

Використані фото Миколи Бочка,
з сайтів www.mtbcrosscountry.com, www.mountainbikeracingteam.com, www.euromtb2017.eu