Лікарі особливого призначення

Є професії, представники яких зазвичай перебувають «за кадром», але без них спорт сьогодні неможливий. Саме від цих людей дуже часто залежить доля спортсмена, чи зможе атлет негайно вийти на ринг, поміст, доріжку або взагалі продовжити кар’єру? Коли постають такі запитання, всі з надією дивляться на спортивного лікаря, як на чарівника. Без сумніву, в медалях чемпіонів є значна частка лікарської праці.

Журналістський інтерес привів нас до Українського медичного центру спортивної медицини, де ми зустрілися з його директором Юрієм Дехтярьовим. Цього фахівця добре знають не лише в Україні. У минулому боксер, який виступав на досить високому рівні, Юрій Петрович за свою лікарську практику працював на багатьох Олімпіадах, чемпіонатах світу та Європи. До речі, 1990 року він був делегатом від федерації боксу на I Генеральній асамблеї засновників, де було ухвалено рішення про створення Олімпійського комітету України.
Розмову з Юрієм Дехтярьовим ми розпочали з питання про особливості спортивної медицини, які виділяють її із загального ряду медичних напрямів.
– На відміну від колег, котрі зайняті в більш вузьких напрямах, спортивний лікар, крім іншого, повинен володіти певними знаннями з біохімії та фізіології спорту, теорії та практики фізичної культури. Він має добре розбиратися в тренувальному процесі, щоб вловлювати тонкі моменти, які можуть зашкодити спортсмену. Вивчаючи атлета в процесі тренувальної та змагальної діяльності, дає необхідні рекомендації. Зрозуміло, що все це лікар здійснює разом із тренером.
Це правда, коли про спортивних лікарів кажуть, як про універсалів. Адже вони мають знати основи практично всіх напрямів: терапію і травматологію, дерматологію і ЛОР-захворювання... Обов’язково функціональну діагностику і кардіологію, причому саме спортивну. Є такі нюанси, які знає тільки лікар, який працює саме в спортивній сфері.
На мій погляд, найбільш правильним буде порівняти спортивну медицину з медициною сімейною. Адже команда – це, по-суті, сім’я. Її лікар постійно перебуває поруч: на тренуваннях, зборах і змаганнях. Він спостерігає кожного спортсмена і знає все про їхні проблеми. Коли всі дані про спортсменів знаходяться в руках одного лікаря, то і допомога буде більш ефективною та правильною.
Звичайно, досвід приходить з роками. А з ним і твердість у певних питаннях. Не секрет, що бувають ситуації , коли доводиться вступати в полеміку, часом і в конфронтацію, з тренером. Можна зрозуміти наставника, котрий, як і його підопічні, всіма силами прагне досягти мети і показати найкращий результат. І несе за це відповідальність. Але якщо при цьому проігнорувати поради лікаря, то можна згубити спортсмена. Взагалі, якщо в одному реченні висловити головні завдання спортивного лікаря, то я б сказав так: «Це та людина, котра має зберегти здоров’я спортсмена».
І спортсмени, і тренери мають розуміти, що від спортивного лікаря залежить дуже багато. Ряд компетентних зарубіжних організацій проводив спеціальні дослідження. Згідно з їхніми даними, 20–30 відсотків успішних виступів спортсмена на міжнародній арені залежить від стану спортивної медицини країни, яку він представляє.


– До таких розмов ставлюся з іронією. Незважаючи на труднощі в різних сферах, у нас незмінно з’являються прекрасні спортсмени. Пояснення цьому знаходжу в географічних і національних особливостях України. Тут спрацьовує біогенетичний закон Геккеля-Мюллера: чим далі від конкретного місця народжені батьки, предки, тим міцнішим і сильнішим є потомство. Україна є такою привабливою, що до корінних жителів століттями додавалися вихідці з різних куточків Європи і Азії. А генний поліморфізм дає позитивний ефект. Більше 20 якостей, які мають величезне значення в спорті, в тому числі, швидкість, витривалість, сила, передаються у спадок і є генетично детермінованими. Якщо хлопчика або дівчинку направити в той вид спорту, де за своїми даними можуть себе максимально реалізувати, то ймовірність того, що вони стануть чемпіонами і рекордсменами, є дуже високою. Інша справа, що у нас поки система відбору дуже невисокого рівня. І це при тому, що Україна була родоначальником спортивної генетики. Перші підручники були створені саме у нас.
У більшості видів спорту ми маємо дуже коротку лаву запасних. Зворотний приклад – Китай. Там по 20 осіб перебувають у запасі і підтискають лідерів, котрі змінюються щопівроку. Відбувається природний відбір: на місце сильних спортсменів приходять ще сильніші – більш психологічно стійкі і технічно обдаровані.
Проте, маючи навіть коротку лаву запасних, ми не пасемо задніх. Спочатку говорили, що це відбувається завдяки спадщині і напрацюванням періоду СРСР. Але час це твердження спростував. Уже минула чверть століття, як Україна стала незалежною. Працюють нові тренери і виступають спортсмени, котрі народилися вже після розпаду Союзу. І все одно талантів – сила-силенна. І чемпіонів з рекордсменами.

– Бокс – це моє, там працював і працюю постійно. Що стосується інших видів, то їх було багато. Наприклад, однією з перших моїх ігрових команд був київський хокейний клуб «Сокіл». Далекого 1983 року був лікарем на чемпіонаті світу з боротьби, який проходив в київському Палаці спорту. Тоді ще наші знамениті брати Білоглазови виступали. Багато працював на комплексних заходах, де забезпечував команди в декількох видах. Був період фігурного катання – чемпіонати світу та Європи, Олімпійські ігри в Ліллехаммері. І сьогодні з приємністю згадую той період, неймовірно талановитих і цікавих людей – олімпійського чемпіона Альбервіля Віктора Петренка, тріумфаторку Ліллехаммера Оксану Баюл, чемпіона Європи та призера чемпіонату світу В’ячеслава Загороднюка, тренерів Галину Змієвську і Валентина Ніколаєва.


– Грунтовна аргументація з цього питання була озвучена нещодавно на захисті цікавої докторської дисертації в Інституті нейрохірургії в Києві. Дисертантом був Андрій Муравський, а його науковим керівником – професор Микола Поліщук. Тема роботи – «Черепно-мозкові травми в боксі». Після доповіді Андрія Володимировича опоненти намагалися його «вкусити», запеклі суперечки були. Висловлювалися в тому сенсі, що бокс треба заборонити, мовляв, звідти виходять каліками, в тому числі й «на голову».
Ми з професором Миколою Поліщуком навели цілий ряд аргументів. Бокс – вид єдиноборств, який робить людину сильною, сміливою, витривалою. Це справжнє військове мистецтво. Заборонити його, а заодно й інші єдиноборства? Хто буде захищати батьківщину, сім’ю, нас з вами?
Друге: випадки смерті на ринзі. Статистика свідчить, що бокс за частотою травм і за смертельними випадками далеко не на перших місцях, навіть до десятки не входить. Найчастіше травмуються в гірськолижному спорті, американському футболі, футболі тощо. Проте нікому в голову не приходило говорити про заборону цих видів.
Третій аргумент. Спортсмени захищають честь країни на найголовніших спортивних стартах планети. Їхні імена знають скрізь і пам’ятають завжди. А бокс для України – один з найбільш конкурентоспроможних видів на міжнародній арені. Можна легко назвати десятки наших боксерів, котрих знає цілий світ.
І, нарешті, що стосується «проблем з головою», «розумової недорозвиненості»... От я майстер спорту з боксу, в молодості входив до складу збірної Білорусі. Наш уславлений чемпіон світу з боксу Віктор Петрович Савченко – ректор Дніпровського державного університету фізичної культури та спорту, доктор педагогічних наук. Візьмемо жіночий бокс: Аліна Шатернікова – дуже мила, неймовірно ерудована, інтелігентна дівчина. А брати Клички? Можемо згадати і багатьох зарубіжних боксерів, котрі досягли великих висот поза рингом.
І ще раз щодо травм... Ми з Андрієм Муравським проводили спеціальний аналіз, який дав можливість виявити певний ген. Від його наявності у людини безпосередньо залежить імовірність захворювань. Якщо цей ген присутній у спортсмена, то за черепно-мозкових травм розвиток певних хвороб – Паркінсона або Альцгеймера, є неминучим. Якщо ж такого гена немає, то удари по голові – навіть за багаторічну кар’єру спортсмена – минуть без наслідків. Один з найяскравіших прикладів – легендарний Макс Шмелінг. Цього суперважковаговика, чемпіона світу 14 разів виносили з рингу, а прожив він майже сто років, маючи ясний розум і пам’ять.


– Я відповім теж прикладом з життя. Два роки тому у нас проводився спортивний форум. Його відкривала одна уславлена спортсменка і розповіла про цікавий факт зі своєї біографії. У школі їй забороняли відвідувати уроки фізкультури через якісь захворювання. Вона не здалася і руки не склала, почала активно займатися спортом. А сьогодні ми її знаємо, як олімпійську чемпіонку і чемпіонку світу. Все може бути. Не виключаю і того, що спочатку неправильно поставили діагноз. Хоча, коли відверто, справді є спортсмени з деякими відхиленнями у здоров’ї. Я зазвичай напівсерйозно говорю, що медицина – наука неточна. Парадоксальних випадків багато. Зізнаюся, чим більше працюю, тим більше здається, що нічого не знаю.
На продовження теми парадоксів... Існують методи відбору спортсменів за морфо-анатомічними здібностями. Якщо їм слідувати, то Марадону у футбол не можна було підпускати: і зріст, і ноги, і таз – за жодними параметрами не підходив. Проте став одним з найяскравіших гравців планети. А геніальний бразилець Гаррінча взагалі був практично інвалідом: страждав на косоокість, деформацію хребта, ліва нога коротша за праву на шість сантиметрів. І при всьому цьому вважається найкращим правим крайнім нападником в історії світового футболу.