Paris 2024
Спортивні баталії 2023 року
До олімпійської медалі разом з "Олімпійською Ареною"!
Засновник:
Національний олімпійський комітет України

Фанатка стрибків

Про перспективи юної висотниці Юлії Левченко почали говорити після її перемоги – з двома особистими рекордами – на Юнацьких олімпійських іграх у Нанкіні-2014. З того часу минуло лише три роки, а 19-річна киянка не втомлюється нагадувати про себе.

І уже не обмежується перемогами серед однолітків (найяскравішою з них у цьому сезоні було «золото» молодіжної першості U-23 у Бидгощі). Серед світової еліти у секторі для стрибків у висоту вихованка Ірини Пустовойт також почувається своєю. Яскравим підтвердженням цього є «бронза» Юлі на березневому чемпіонаті континенту у приміщенні, який приймав Белград, а також перше у кар’єрі «срібло» на етапі «Діамантової ліги» у липні в Монако з новим особистим рекордом – 1,97 м. На чемпіонаті світу у Лондоні перед юною атлеткою тренери не ставлять надзавдань. Та якщо настрій буде запальним, публіка на трибунах привітною, а боротьба у секторі гострою, чому б і ні?

У Ріо – інопланетянин


- Це парадокс, але ідеальні умови для змагань не завжди сприяють хорошому результату, – порівнюючи різні сектори, зауважила Юлія Левченко. – Мабуть, коли все добре, атлет підсвідомо дозволяє собі розслабитися, і всі надії покладає на комфортний сектор. У протилежному випадку мозок цілком концентрується на роботі. Я ще тільки шукаю свою ідеальну техніку, тож час від часу експериментую. Такі пошуки не є чимось негативним. Головне – за будь-яких обставин залишатися зібраною.

У Ріо, на вашій дебютній Олімпіаді, було комфортно стрибати?

- Там взагалі нічого не вдавалося. На пробних стрибках здавалося, що тіло, яке я змушую стрибати, належить кому завгодно, тільки не мені. Думала, що так і не вдасться того дня високо злетіти. Засмутилася, звісно: на тренуваннях усе було добре. Та коли вийшла змагатися, усе стало на місця. Організм знав, що йому робити. Я ж з того старту не пам’ятаю геть нічого. Та зрештою, була задоволена результатом: уперше на міжнародних змаганнях мені вдалося стрибнути 1,92 м. І дві спроби на 1,94 м були також близькими до результативних. Олімпіада стала тільки другим дорослим стартом у моїй кар’єрі, мені бракувало досвіду. Ігри стали своєрідним поштовхом до цьогорічних успіхів.
Юнацька олімпіада, на якій три роки тому мені вдалося перемогти, і дорослі Олімпійські ігри мають щось спільне лише у назві. У Ріо я почувалася інопланетянином, усе для мене було новим. Я не знала своїх суперниць, не знала себе і своїх можливостей. Для мене змагання в Нанкіні назавжди залишаться особливими. І не лише через перемогу. Просто таку атмосферу, яка захопила усіх нас там, я уже не відчуватиму ніде. Повні трибуни гули, усе довкола було таким розмаїтим і цікавим, і в один момент замість страху я почала відчувати задоволення від змагань, від власних стрибків. Це стало поштовхом для двох особистих рекордів і, як наслідок, перемоги. Навряд чи дорослий спорт зможе колись подарувати подібні відчуття. Коли ти ще маленька і все це відбувається з тобою вперше, і довкола так цікаво – тоді навіть страх стає не таким великим.
У Ріо настрій був зовсім іншим. Олімпіада – це найбільше свято спорту, за яким спостерігає вся планета. Та у Бразилії під час кваліфікації ми цього не відчули. Стрибали з дівчатами практично без глядацької підтримки (трибуни були напівпорожніми). Мої олімпійські очікування не виправдалися. Здавалося, бразильці були не надто зацікавлені домашньою Олімпіадою. Легкоатлети принаймні бували свідками значно теплішого прийому. Час від часу ловила себе на думці, що спорт здає позиції, стає для людей нецікавим. Настрій в олімпійському секторі підняла моя подруга Ірина Геращенко: коли вона пройшла кваліфікацію і стала фіналісткою Ігор, ця радість перекрила усі названі негаразди.

Спорт – це покликання


2013 року юнацький чемпіонат світу ви завершили на 13-й позиції. А вже за рік стали чемпіонкою Юнацької олімпіади, поліпшивши результат на 19 см. Завдяки чому став можливим такий прогрес?

- Кілька років до чемпіонату світу-2013 у Донецьку були наче зачарованими: тільки-но починала виходити на пристойний рівень, як зі мною щось ставалося. Спочатку зламала палець на нозі і змушена була ходити у гіпсі. Потім закачувала ногу, яка стала тоненькою та слабкою. Тільки-но розпочала тренуватися у звичному режимі, як зламала палець на іншій нозі. Відновлення відбувалося повільно, усе давалося так тяжко, що я подумала: «Мабуть, я обрала у житті не той шлях. Потрібно зосередитися на чомусь іншому». На диво, на відбірних змаганнях на першість світу я стрибнула з особистим рекордом. На кваліфікації не зосереджувалася і пройшла її доволі легко. А ось у фіналі, побачивши, скільки людей прийшли повболівати за мене… Стільки знайомих облич на трибунах, а в голові одна думка: «Я маю добре стрибнути, аби не засмутити цих людей». Фізично не готова була це зробити, а хвилювання не дозволило диву статися.
Після цього чемпіонату усі мої біди залишилися позаду. Весь наступний рік я повноцінно готувалася, зміцніла і водночас усвідомила, що спорт – це моє покликання. На той час мені потрібно було визначитися, чим займатимусь у житті. Суміщати навчання у неспортивному виші і заняття спортом на найвищому рівні неможливо, не варто собі брехати. Та саме тоді я відчула, що легка атлетика з дитячого захоплення перетворилася на невід’ємну частину мого життя. Рішення залишитися у спорті далося мені легко. Важче було переконати у цьому батьків. Їх мій вибір, відверто кажучи, не надихнув. Та я була наполегливою, і тато з мамою змушені були змиритися з таким рішенням.

Присутність у секторі сильних суперниць впливає на ваші стрибки?

- Буває, нікого і ніщо не помічаю. І навіть не пам’ятаю, як стрибала сама. Я налаштовуюсь на власні стрибки, планку, свої відчуття. Вчуся не зважати на суперниць, а натомість правильно підібрати розбіг, подумки прокрутити бажаний стрибок і не забути подивитися на тренера. Хоча час від часу слідкувати за боротьбою у секторі також буває корисним. Від кожної із суперниць намагаюся взяти щось цікаве для себе. От Бланка Власіч завжди добре налаштовується на боротьбу. Та найбільше мені імпонує Марія Кучіна. Вона завжди така тихенька і спокійна. Марія, як ніхто, вміє відмежуватися від навколишнього світу, закритися у собі, а потім вийти у сектор і безпомилково відпрацювати. Я би так хотіла цього навчитися! Сама я на стрибки налаштовуюся доволі пасивно: не бігаю прискорення і не стрибаю, як інші атлетки, а відпочиваю десь у закутку, накривши голову рушником або заплющивши очі. Лежачи, у напівсонному стані, мені легше налаштуватися на боротьбу. А після вдалих спроб ніколи не танцюю у секторі. Коли навчуся стрибати так само високо, як Власіч, тоді подумаю, чи варто вчитися танцювати. Поки що ми не дійшли до тих гросмейстерських висот.

Тренуємося залюбки


У вас унікальний тренер. Уперше у спорті я зустріла наставницю, котру цікавить не так результат, як те, аби підопічні отримували задоволення від самого тренувального процесу.

- Саме завдяки Ірині Пустовойт я і зробила вибір на користь спорту. До легкої атлетики у мене був досвід занять художньою гімнастикою. Там було звичним, коли тренери кричали чи могли клацнути булавою по нозі, якщо носок не дотягувала. «Якщо ти цього зараз не зробиш, то вилетиш із зали», – щоразу читала в очах тренера. Після гімнастики я зробила висновок: спорт – жорстокий.
Та мені пощастило потрапити у легку атлетику і полюбити її. В Ірини Григорівни все по-іншому. У нас справді все у задоволення. Ми можемо під час тренування посміятися чи поділитися з тренером враженнями про будь-що. І не боятися, що нас неправильно зрозуміють, вважатимуть легковажними. Можливо, це дивовижно, але на тренуваннях ми не напружуємося. Ця робота є для нас найкращим відпочинком.
Тренер завжди цікавиться нашим життям за межами сектору. Адже різноманітні життєві ситуації залишають певний відбиток на професійній роботі. Ірина Григорівна розуміє нас краще, ніж ми самих себе. Тому довіряємо їй цілковито.

Повністю читайте у віддрукованому номері.
Передплатити журнал зараз!


Олена
САДОВНИК

Фото
з архіву редакції