Ритм і тонке відчуття темпу

Однією з головних героїнь чемпіонату України з легкої атлетики у Кропивницькому стала Анна Плотіцина. Уже у кваліфікації спринтерка з Київщини подолала стометрівку з бар’єрами за 12,94 секунди і виконала норматив на участь у світовій першості, яку з 5 по 13 серпня прийматиме Лондон. А у фіналі підопічна Олександра Паламарчука поліпшила результат і вкотре протягом цього сезону переписала особистий рекорд – 12,89. Після церемонії нагородження Анна «нагородила» своєю медаллю тренера.

- Ми почали займатися з Олександром Паламарчуком після від’їзду Сергія Красовського, у котрого ми з дівчатами тривалий час тренувалися. На тренуваннях і після змагань обмінюємося думками і приходимо до спільного рішення. І з Сергієм Красовським продовжуємо спілкуватися, він дає нам багато цінної інформації, допомагає порадами.

Можу допустити емоційний розряд

- Усі підручники – це вчорашній день. Автори і видавці не встигають за новими віяннями. Ми їздимо змагатися на різноманітні турніри і бачимо, який величезний крок уперед останнім часом зробила легка атлетика, яким неймовірним є технічний прогрес у цілому. У підручниках нічого не написано про відчуття, які бувають під час змагань, і про те, що з ними робити. А для жінок відчуття – чи не найважливіше. Потрібно бути хорошим тактиком, аби під час тренувань комунікувати з жінками. Особливо зі спринтерками, такими емоційно вибухонебезпечними. Хороший спринтер має бути нервовим і неврівноваженим. Я знаю це по собі: можу припуститися емоційного «розряду» на рівному місці. Потрібно віддати належне моєму тренерові: він це витримує незворушно. Терпіння у нього дивовижне.


- Чим швидше біжиш гладкий спринт, тим швидше бігтимеш і з бар’єрами. Тільки нещодавно відкрила для себе цю істину – після напрочуд вдалого зимового сезону, коли ми зробили ставку на чистий спринт і одразу помітили результат. Чистий спринт і бар’єрний суттєво відрізняються за технічними параметрами. Бар’єри – це ритм і тонке відчуття темпу, а спринт – натиск і розмах. От якраз розмаху мені цього разу не вдалося упіймати, хоча я і фінішувала другою.


- Ніколи. Справа в тому, що серйозно займатися бар’єрним бігом я почала у доволі-таки пізньому віці – років у 25-26. Мої батьки мали типове ставлення до спорту, тож часто чула: «Спорт не вічний, і зосередитися потрібно на навчанні». Я так багато вчилася, через стільки всього пройшла. І щоразу після кожного наступного етапу зарікалася: ну все, годі вже навчатися, скільки можна! Та потім виникали ті чи інші обставини і потреби. Після училища фізкультури я вступила до Харківського національного технічного університету, вивчала оподаткування (батьки були категорично проти, аби я навчалася в Академії фізкультури). Вчитися у технічному виші було складно і нецікаво, і скоро я зрозуміла: це мені не до душі. Та мама з татом наполягали, і я змушена була здобути цю освіту. Водночас це суттєво гальмувало моє кар’єрне зростання у спорті... Через рік після отримання університетського диплому я пішла вивчати спортивну журналістику. Це було вже значно цікавіше. Та поки що нереально поєднувати цю роботу зі спортом. Під час змагань зовсім не хочеться говорити. Нам потрібно максимально зануритися у себе, сконцентруватися на старті. Буває, за кілька днів відвикаєш говорити. З іншого боку, журналістика допомагає мені у спорті. Під час змагань я звертаю увагу на певні нюанси, прислуховуюся до своїх відчуттів, аналізую. І повернувшись додому, в деталях можу розповісти про все тренеру. Наразі у мене інші цілі й завдання, та в майбутньому, не виключено, спробую себе й у журналістиці.
Відчуваю, що мені бракує знань у сфері олімпійського і професійного спорту. Тож, схоже, я таки піду вчитися до спортивного вишу. Мій тренер також технар за освітою. Та одного дня Олександр вирішив, що вкрай необхідно вивчити спорт професійно. І знову сів на студентську лаву. Ми з ним з категорії «за тридцять», та почуваємося двадцятилітніми. Можливо, тому, що постійно вчимося. Сподіваюся, у нас все вийде. У бар’єрному бігу в жінок пік результатів припадає на 33-34 роки, тобто мій час ще не настав. Ще є куди рости і є ресурси для розвитку.

На старт виходиш як автомат

- Чи не всі ми постійно сумніваємося у власних можливостях. Це буде неправдою, якщо вам хтось скаже: «Я нічого не боюся, я сильна». Сумніви гризуть усіх. «А як? А чому? А чи зможу я?» – ці питання у найбільш відповідальні моменти докучали і мені. Та минулої зими я навчилася зупиняти потік думок і не заморочуватися з приводу своїх можливостей. «Усе необхідне ти зробила, – казала собі я. – На тренуваннях, на модельних змаганнях. А тепер потрібно одне – лупашити. Щосили лупашити. Нехай від напруження очі вилазять. Та аби потім не було соромно за результат». Ми щодня створюємо самих себе, та не кожен може похвалитися, що дочекався своєї реалізації. У юнацькому віці нас сотні, у молодіжному – десятки, а у дорослому спорті залишаються одиниці. І ті, хто залишився, живуть одним – спортом. Для мене наразі це ціле життя. І мене це влаштовує.
Пишаюся тим, що до того досвіду, який дозволяє мені сьогодні бути успішною, я дійшла самостійно. І самотужки набула необхідних знань. Це дорогого вартує. Не перелічити усіх шишок, набитих на цьому шляху, не виміряти сліз і розчарувань від невдач. Скільки разів казала: «Все, досить!» Та на ранок вставала і прямувала далі будувати своє життя. З часом почула від батьків: «Знаєш, доню, ми були не праві». Вони все переосмислили і визнали свою помилку. Я витратила багато років на зайве, та не гніваюся на батьків. Деколи, щоправда, жартома нагадую їм про те, як вони хотіли податківця з мене зробити.


- Швидкої доріжки. А ще сили духу. Налаштовуючись на боротьбу, я практично не розмовляю, навіть з подругами по команді, і ніколи ні з ким не ділюся враженнями. Можливо, позаочі мене називають дикункою, та я не зважаю. З суперницями ми взагалі тільки вітаємося.
На старті атлет чимось нагадує автомат: нічого не чує і не бачить, що довкола, а після команди судді з точністю виконує добре завчені дії. Та як би не намагалися зберігати внутрішню енергію, після змагань ми такі вихолощені, що з жахом думаємо: зовсім скоро вже наступний старт. Через знервованість і хвилювання на кожних змаганнях ми втрачаємо кілька кілограмів, три-чотири так точно. На телевізійній картинці все виглядає невимушено і гарно. І тільки наші батьки й близькі люди можуть зрозуміти, чого насправді вартують наші медалі. Коли мої рідні дивляться трансляцію, у них потім ще довго руки тремтять.


- Ліс, річка, чисте повітря, добре поплавати, якщо є можливість. Або хоча би прогулятися містом, безлюдними вулицями. Після змагань не хочеться бачити людей. Я намагаюся оберігати себе від зайвої інформації, тому не дивлюся телевізор. Хорошою помічницею може стати цікава книжка, яку можна проковтнути за день. Останнє, що прочитала, це «Клеопатра». Історія єгипетської цариці захопила мене. Жіночі долі для жінки завжди цікаві, навіть якщо із героїнею їх розділяють цілі епохи.