Неприборкані метання і прозаїчні стрибки

Рік тому на світовому чемпіонаті з легкої атлетики у приміщенні найсильніший десятиборець України Олексій Касьянов став віце-чемпіоном. Ця медаль є найціннішою у срібній колекції Касьянова, в якій також «срібло» ЧС-2012 і два – континентальних першостей 2009 і 2012 років. «Упродовж чотирьох років, які розділили дві медалі чемпіонатів світу, я боровся з травмами і невдачами. І коли вже ніхто не вірив у мій успіх, знову зійшов на п’єдестал пошани, – розповів атлет. – Таке повернення дорогого вартує». Тепер мета Олексія – першість світу, яку в серпні прийматиме Лондон. Рівно за місяць до цього чемпіонату підопічний Дмитра Льопи на командному чемпіонаті Європи у Таллінні став другим в особистому заліку.

А разом з колегами по команді виборов «золото». «Це був проміжний старт, я не робив ставку на цей чемпіонат, - запевнив 31-річний багатоборець. – У Таллінні я у змагальних умовах перевірив рівень своєї готовності і прикинув, над чим ще перед Лондоном потрібно ретельно попрацювати». Праця і спортивна фортуна, вірить Олексій Касьянов, подарують йому ще не одну перемогу.

Вдалість стрибка відчуваєш, ледь відірвавшись від землі

- На чемпіонатах України я вкрай рідко змагаюся в багатоборстві. Зазвичай виступаю у кількох видах, а у вільний час спостерігаю, як змагаються інші спортсмени, серед них і мої потенційні суперники, – пояснив Олексій Касьянов. – Одні зростають на очах, інші повертаються у спорт після травм. Добре, що у нас є хоча б якась внутрішня конкуренція. Моїм головним суперником в Україні є Василь Іваницький. Стриянин на кількох останніх чемпіонатах України залишає за собою першість. Він дуже талановитий. Якщо зуміє зібрати усі десять видів, він зможе на рівних конкурувати і на планетарних першостях. Йому вже тепер потрібна радше віртуальна боротьба – орієнтуватися на результати найкращих на сьогодні у світі. Моя ж мета – чемпіонат світу у Лондоні. Щороку ми з тренером вносимо певні корективи у тренувальний процес, намагаємося стати хоч трішечки кращими, аніж були.


- У нас головне – це швидкісні якості. Ось в Іваницького вони є в повному обсязі. Усе інше – потужність, вибухову силу – можна наростити.


- У середині сезону мене турбувала спина: я надірвав клубово-поперековий м’яз. У Ріо у перший день багатоборства відчував, що здатен до повноцінної боротьби, хоча й не вдалося стрибнути у довжину так, як хотілося. А після бігу з бар’єрами м’яз так «прихопив», що важко було навіть просто пересуватися. Тому довелося зійти. Те, що у мене надірваний м’яз, я довідався лише після олімпійських змагань: у Ріо ми провели діагностику. А до того постійно відчував біль і насправді не знав, що лікувати. Лікарі думали, у мене проблеми з нирками. Ми перепробували все, що можна. Гадаю, якби надрив м’яза діагностували раніше, до Ігор я підійшов би у бойовій готовності. Нам бракує спортивних лікарів, які не лише достеменно знали б особливості спортивної діяльності й можливі травми у кожному з видів спорту, а й володіли б сучасними методиками діагностики і мали б доступ до необхідної апаратури. У нас начебто і є непогані фахівці, та вони не зуміли побачити проблеми.


- Зі мною почали працювати вузькопрофільні фахівці зі стрибків з жердиною – Олександр Черняєв та Іван Малихін. Завдяки цій співпраці я знаю, що потрібно для того, аби високо стрибати. А колись і уявити не міг, скільки дрібних нюансів впливають на стрибок: починаючи від розбігу і його ритмічного малюнку до відчуття моменту, коли вже у повітрі потрібно перевертатися. Після кожного стрибка можна довго коментувати мої помилки. Та з кожною наступною спробою з’являється все більше упевненості і стабільності. Мої минулі помилки заважали мені високо стрибати, та водночас не перешкоджали насолоджуватися польотом. Я завжди намагаюся налаштуватися на кураж. Коли його вдається піймати, то стрибаєш високо, навіть коли не надто готовий. Неможливо передати відчуття, коли стрибнув, а планка залишилася стояти. Те, що стрибок буде вдалим, відчуваєш, ледь відірвавшись від землі.

- Під час підготовчого періоду я не думаю про кінцевий результат. Просто на кожному тренуванні намагаюся виконати усі завдання. Я дотримуюся усіх рекомендацій тренерів. Сподіваюся, у потрібний момент усе вийде, і цього буде достатньо для особистого рекорду. Буває, виходить новачок у сектор для метання і з першої спроби метає спис світ-за-очі. Зрештою, з першого разу мені це також непогано вдалося. На перших своїх змаганнях я метнув спис на 50 м. І досі на 50 метаю... Можливо, надто пізно я почав це робити. А може, ще в дитинстві заклав технічну базу з помилками. Та виправити сьогодні ці недоліки надзвичайно складно. Мене у метанні списа курирує В’ячеслав Римко, молодий тренер, котрий дітям ставить просто бездоганну техніку. Ми з Анею (Анна Мельниченко – чемпіонка світу з багатоборства і дружина Олексія – Авт.) почали співпрацювати зі Славою рік тому. Анні вдалося доволі швидко вийти на показник особистого рекорду. Мені ж прогресувати швидше травма завадила. Здавалося, виконали всю підготовчу роботу, багато метали, стали сильнішими, та перед змаганням не все склалося. Попри все, тренер вірить, що на 60 м метатиму легко, і що навіть цей показник – не моя межа. Та навіть 60 м стануть величезним здобутком для мого багатоборства.


- Як поетично! У мене все набагато простіше. На тренуваннях думаю про розбіг і про те, аби добре потрапити на планку. А на змаганнях намагаюся максимально завести себе: чим більше буде адреналіну, тим далі полечу.

«Стадіон – мій перший дитячий спогад»

- …а я одного разу на бар’єрному бігу фінішував перекидом через голову. Це було на чемпіонаті світу в Стамбулі. На четвертому бар’єрі перечепився за ногу атлета, який біг сусідньою доріжкою. На п’ятому спотикнувся, та все ж вирішив фінішувати будь-якою ціною. На щастя, правилами таке не заборонено. І мій результат зарахували. Та зазвичай на змаганнях у мене все проходить гладко. На старт не запізнююся, шипівки в номері готелю не забуваю, жердини у секторі не ламаю. І всі подібні історії своїх колег слухаю з певним здивуванням.
У мене за плечима стільки стартів, що всі необхідні ритуали – зібрати та перевірити сумку, вдягнутися та підготуватися до виходу – виконую на автоматі. Також мені важко зрозуміти, як можна порушувати режим. Мої знайомі скаржаться, як це можна змусити себе рано лягати спати і не ходити на дискотеки. Та в мене ніколи з цим проблем не було. Спорт – це спосіб життя, закладений з дитинства. Тренування і виступи на змаганнях – ось що приносить мені найбільшу насолоду. Раніше друзі ображалися, коли я відмовлявся скласти їм компанію на дискотеці. Та згодом зрозуміли, наскільки режим є важливим для мене, і уже не пропонували піти з ними пізно ввечері. Тепер вони усіма способами підтримують мене.


- Спочатку з ним познайомився мій батько і попросив його взяти мене до себе в групу. Він прийняв мене з радістю. А за п’ять років наших тренувань я почав займатися багатоборством. До того робив усе, що можна було, попередня методика також була багатоборною. Та на змаганнях весь цей час не виступав. А коли офіційно став багатоборцем, мені все давалося напрочуд легко: м’язи були готові до специфічних навантажень кожного з десяти видів.
Мій тато також тренер. Тому, спостерігаючи за різними наставниками та їхніми вихованцями, він добре бачив, яку саме культуру рухів прищеплюють своїм учням ті чи інші тренери. І тато не помилився, обравши Дмитра Льопу! Спочатку я тренувався в батька. Він навчав мене простих технічних елементів, а головне – прищіпив любов до легкої атлетики, яка і досі стимулює мене виходити у сектори та на доріжки. Дотепер ми щодня телефонуємо один одному, я консультуюся з татом, обговорюю свої тренування. Незважаючи на те, що батько працює дитячим тренером, його поради є безцінними навіть у спорті найвищих досягнень. Сьогодні він продовжує працювати з дітьми у Стаханові Луганській області.
Стадіон і легкоатлетичний манеж – це, мабуть, один з моїх перших дитячих спогадів. У дитячому садку був завжди до обіду, а потім тато забирав мене з собою на стадіон. Я виріс там. А в підлітковому віці почав цікавитися науками, які допомагають краще зрозуміти спорт у різних його аспектах: біохімією, фізіологією, біомеханікою тощо. Пізніше із задоволенням опановував ці науки у Запорізькому національному університеті на факультеті фізичного виховання. Та аби свого часу зацікавити мене наукою, саме батько зумів відшукати потрібні слова.